Моя душа як безкрає поле.
Вона такою була до тебе
А тепер вона схожа на море
глибоке і темно-зелене

А коли відчуваю твій погляд,
воно знову стає тим же полем.
Тільки моторошний його вигляд,
воно спалене нашим болем.

Воно довго палало, яскраво.
Те, що вижило — обпалилось.
Загасити не мали права,
Знали: більше б лише розгорілось.

Врятувати було неможливо
Ні надії, ні сни, ні мрії
Ні людей що чомусь неквапливо
Залишали місце стихії.

А ти знаєш хто тими людьми був?
Ти і я. Я і ти. «Ми» — востаннє.
Тоді напад образи поглинув
те кохання
хоч пізнє, та раннє.