… І вона далі прийшла. Сіла бабі в ногах. Дивилася — і не кліпала. Баба в своїй думці робилася така маленька – з горошину десь, а ліжко і хата великі. І плила думкою то в дівоцтво, а то чуть не до колиски – ото все перед очима бабі снувати тепер стало. Перина м'яка – потає в ній Нуця і летить у своїй думці – і то навіть близько не сон. І тоді виразно вчула: та, що приходить і забирає – ближиться. Того вона мусить … мусить пустити від себе то, що знає.
Вчула виразні кроки. Під самою призьбою. І то не сон, та й не видиво – то нога людини. Скрадається. Бабка лиш хустку на плечі і надвір. А там … а там був хтось, але слід за ним вистиг. Калинине вікно рипнуло – вона через чього перегнулася і хапнула щось з підвіконня. Певно, далі Павло приходив світом каламотити. Ото ще двоє дурні. Нуці клекотіла злість на то їхнє безпутство, що плодять тут – але навчилася вже за стільки років не казати коли її не питаються. Пошаркала в хату і защепила хорімні двері на дві защіпки – так ніби Та, що приходила вже два рази, не вміє обминати двері і замки. Бабці страшно.
***
Калина не могла зрозуміти, чого Павло обізвався їй письмом – постукав у шибу три рази – чисто так, як коли дає знак вийти, а вона поки встала з постелі – на підвіконні (в тому горняті, яке вона з ночі забула) – кавалок паперу, а на ньому олівцем: «Лишися завтра на кладці, коли відгониш корови в чергу». Дивний – такий дивний. Калина ж уже не водить корову на пашу, та давно тівна і з дня на день положитися має. А може таки завтра і сказати? Піти рано аккурат в ту пору, коли корову вела, і чекати Павла на кладці? І сказати, що понесла від нього, і най тепер живе з нею як з шлюбною жінкою і най її береже. Або… та най він сам думає, як то має бути – головне сказати. Щось таки в нім перемінилося – от навіть на здибанку викликає не так просто – а написав. А може то баба лиш дражниться, що то несправжнє зілля було. А хоч як так подумати – а хіба їй треба зілля якого, аби чоловікові голову закрутити? Сімейна жінка проти неї прісний хліб, вона май ліпше.
***
Ледве й дочекалася Калина того досвітку. Убралася в червоне – багристим сорочка шита, такі й коралі. По корови так ніхто не йде, а до Павла – можна. Вона зачекає його збоку тої кладки, і так скорше буде видіти, з котрого він боку йде. Скобоче попід серце думка, що то сивий ранок, ні душі лісом, а вона іде в берег до свого Павла і зараз буде його обіймати, і нікого в світі навкруги, лиш потемки і хіба що роса.
Стишеним і затаєним кроком ласиці увивається трохи ззаду і Дарка. Не раз і не два мусіла пасти, як її Павлик цю дівку з хати викликає і куда веде, аби видурити її і собі так. Чекай-чекай, Калинко, зараз я тебе прийму. Шляк тебе тут трафит, — подумала собі і аж самій від тої думки холодок пройшов.
Калина підходить майже до краю берега – от звідси добре кладку видко. Павлик заспався видко – нема збитошника. А трава така виразна проти місяця – переблискує, міниться – нема вдень такого. Як то файно…
Дарка стала за кроки три позаду. Як звідси підійти і струтити – Калина не вирятується. Там вдолині скали. Ну, підходи. А ноги стали і не зрушаться. Вбити? Ні, відплатитися, по заслузі. Ну, Дарко… Та ж збудешся цеї молодиці – і чоловік твій блуду збудеться. Зробила у потемках крок – зачепила смерекову галузу, а та розправилася – і по лиці. Ніби совість сама сперезала.
-Яаааааааааай…, — чула Дарка, як за два кроки від неї голос летів у бердо.
— Калина? Калино! Йой, людоньки, ратуйте!
Коли стала Дарка над бердом – удолині щось червонілося і дуже стогнало. Ще жива, людоньки, ще жива! Молодиця з усього горла кликала на поміч, але безлюдний передранковий ліс був німий. Хто її струтив? Боже, хто тут крім Калини і Дарки? Розхитаною підвісною кладкою бігла до другого берега – там дід Танасій, він найближче живе.
… Дідо Калину ледве доволочив. Поїв якимись чаями, компреси клав. А дитина збігла їй ще на тому камені, пляма лишилася лиш… Дарку жаром обдавало – то вона так могла вбити молодицю з дитиною. Могла життя відобрати. А дід не питав, як Дарка такої глухої ночі перша коло Калини опинилася. Але хотів то знати – бо як нечесна Дарка жінка, то не має чого їй в поміч приходити.
— Вуйку Тана', але не кажіт в селі, що то я тут була. Я… мене не мало тут бути.
— Або кажеш всю правду мені – або я кажу всю правду людям.
— Я її виманила. Калина – то любаска Павла мого. То я її підсокотила і пішла – хотіла її в скалу струтити. Направду хотіла, але не змогла. То не я, бігме-боже, вона сама.
— Не суддя я вам, жінки – але розуму ні в одної, — старий почовгав до скрині, треба чистого полотна – в старому компресі набігло крові.
Лиш Танасій за двері – Калина відтворила очі. І на Дарку, а та на неї. Отак дивилися одна на другу, одна з моментальним усвідомленням втрати всього, а інша з застриглим десь в зіницях «то не я».
14.
Нуця шарпнула два рази вхідні двері – але там таки певно нікого. А думала Дарку застати.
— Вуйна Аниця?, — Павлові було дивно бачити її з самого ранку.
— Я думала Дарку застати.
— Дес нема. Може мені кажіт то, з чим прийшли.
— Може, — бабу Нуцю тримало відчуття, що треба розказати, поки кажеться. – Ходім в хату.
Павло за кожне слово хапався – як за рятівне, ніби лиш ця баба Аниця знає, на чому світ стоїть, лиш її і чув. Бо баба сказала, що мусить виговоритися перед смертю. Бо вона виділа його доньку. Садом водила, лікувала.
— З долів вони прийшли, з міста. Пани то, Павле.
Вкололо Павлову думку ворожчине «…ваша донька у пані вчительки, вона її межи пани великі водит»… «Межи пани великі водит…»
— А відки, бабко?
— З долів. Приїхали на колії до Коломиї. А відти кіньми. Більше я бігме не знаю.
А як він її найти має… Мало в який бік мож з Коломиї поїхати. І в котрий день тижня приїхали бабка не годна нагадати – може відгадав би так.
— Вуйно Анно, та де найду я їх?
— Найдеш. Їх до мене товаришка справила. Я їй воском виливала аби… Ну менше з тим. А та товаришка в Коломиї коло базаря жиє. Паня Рузя. А в тої пані Рузі маєш запитати за Наталю навчительку. А Рузя справит. Але маєш їхати вже, аби не застала тебе ніч. Бо як застане – місяць перейде за рік, а там і далі. Чув?
Павло то чув, але ні за який місяць не зрозумів. Який рік, куда хто перейде… А вийти з хати таки так наніч і ніц не сказати не міг – Яра в сусідів десь, а Дарки потепер нема. Вони прийдуть, порадиться з ними Павло і рушить в Коломию.
Думка, що він найде спочатку Рузю, а відтак Наталку, а в неї – Соломію свою так наснажила чоловіка, що забув він за усі сварки і задумався. Нагадав собі доньку. То вже купу років минула – він навіть приблизно не міг собі уявити, яка вона зараз, але добре пам'ятав, як сильно вона в нього вдалася.
Йому як віджили в пам'яті ті роки, коли мала була з ними, коли вони по саду бігали, коли він висаджував Соломійку на хітанку і вона тішилася так – більше всього на світі Соломійка хітанку любила.
А як вона дуже спаніла, і не схоче знати рідню свою – простих гуцулів? Ай, таке не може бути. Таке точно не може бути.
Нагадав собі, як Соломійка мала така, стоїть на порозі, а Павло лиш від сіна прийшов. Нахилився обіймати, а вона тішиться-тішиться і тікає: «Та-а… Ти колючий…» Золоті роки – туда хіба тепер лиш думкою…
*****
Дарка в хату не зайшла – всунулася, і тяжко на лавку сіла і голосити зразу давай. Павла не виділа – інакше би тихо сиділа. Плачі аж розбирали, роздиради її, а далі перервалися схлипами, а далі лиш самі схлипи і лишилися.
— Госпідку світий… Божечку… та хіба я убійниця, хіба я годна житє відобрати. Боже мій. Де я в то залізла, нарозум мене, прости мене, Божечку світлий… А як умре вона, та всі на мене думати будут, — стояла і приповідала напівдорозі між порогом і лавицею. На якій Павло сидів… І певно надто раптом він заговорив:
— Хто умре, Дарко?
… Бо молодиця скидалася, а відтак умліла. Коли відтряс чоловік – то заставив випити моцної горівки порцію, молодиця хлипати перестала, але не говорила ніц. Лиш за стів трималася і тремтіла. Тоді він заставив випити другу.
— Я… знала. За вас. Куда ти ходив і коли. Я її підсокотила. Любаску твою. Виманила в ліс. Я думала – зіпхну її в бердо, і слід вистигне. І забудеш за неї.
Павло сполотнів і втупився в Дарку, а далі перехилив порцію і сам. Най договорює.
— Ну я пішла за нею. Розумієш, я пішла в ліс, я… я за два кроки стала і мала вже штуркнути. Я… вона сама, бігме-боже. Вона впала сама, я ні пальцем, і дитинє збігло. Твоє, певно, Павле. Я чуть молодицю з малим не загубила, Павлику, я на смерть чужу відважилася…
То не горівка запекла Павла, то його вчуте запекло – Калина покалічена, і Калина… від нього носила. Він не знав у той момент, чи заболіла йому та дитина, чи ні, бо не відав він за неї ніколи, він лиш вхопив свою жінку до себе і тулив, бо навіть через хміль розумів, що все кудись летить, що все вже не буде як вчора, ніколи вже не буде.
То він рано буде думати, як то його мирна і вічно тиха Дарочка чуть людину життя не лишила і на смерть виманювала. Запитає навіть, чого не підсипала щось йому – то ж обоє винні, а не лишень Калина. Зараз він ні за що думати не годен – ошелешило.
… До мокрої шиби тулилася така сама вогка і студена калина. Лишала за собою крапки води. Дарка тулилася до свого Павла, виплакувала в нього по видихові страхи одного з найтемніших днів її життя. І Павло розумів. Виглядало так, ніби вони обоє щось втратили. А може лишень в цей момент і найшли.
15.
— От ти з села, там чим гарно? — Артур вибирав з компоту найкрупніші черешні і смакував ними.
— Я, сказати по правді, не пам'ятаю аж так добре. Єдине, що пам'ятаю – дуже красиво. Там багато квітів, ліс густий. Але щось виразніше – я не пам'ятаю вже.
— Ну так, ти вже більше міська. А місто знаєш чим гарне?
— Акуранті будинки, ліхтарі, тут книг багато, — Соломія в один момент пробувала скласти в одну мозаїку все, за що любить своє місто.
— І таємниці, — Артур з'їв ще один соковитий плід і облизав ложечку. – От Влодко ваш. Ну добре, не ваш, ти його терпіти не можеш. Влодко. Що ти знаєш про нього?
— Що він морочить моїй Наталці голову. І дружині своїй теж.
— Жінки-жінки… Мисли ширше: я тебе про таємниці питаю, а не плітки… Ну?
— Не знаю, але цікаво. Ти завжди цікаві речі кажеш – деколи мені навіть здається, що ти їх вигадуєш.
— Чого вигадую, от чого зразу вигадую. – Здається, Артур трохи розсердився і поправив вуса. – Ось я тобі розказав про Мойше-аптекаря, показав де живе – і ти тепер вчиш по старовинних книжках (його книжках) про різні рослини світу. І може, навіть медицину будеш штудіювати. Хто тебе знає, — посміхнувся.
— Ну, казав. Так, ти напевне просто багато знаєш. Ну менше з тим, ти про Володимира почав.
— Він власник фабрики. Фабрики янголів. Я, щоправда, не дуже добре знаю що то таке – до тата приходили гості якісь, і вони про то пошепки говорили. А мій тато – ти ж знаєш, він знає місто цілком інакшим, як вранішня преса.
— Артуре, як це – фабрика янголів? Іграшки там роблять?
— Кажу ж – не знаю, але навряд чи батько став би про таке говорити. Ти в Наталки спитай – мені аж самому цікаво, що то за фабрика така в нас є. Але те, що Влодко ваш – той ще фрукт, це я тобі точно кажу.
— Ну може і має якусь справу свою – він Наталю задаровує дорогими цяцьками. На днях ящірку їй плямисту приніс – сказав, що то зараз дуже модно і дорого. І сказав, що ту гидоту звати Жак. Наталя не дослухала – ми її ледве з люстри не знімали з подружкою. А він все повторював, як то дорого.
— До речі, про гидоту. Мій дід павуків збирає – давай сходимо подивитися.
— Здурів? Нащо мені павуків дивитися?
— А, забув сказати: дід тоді з татом про фабрику говорив. Підтакував, щось розказував. Але дід чим хороший – йому 97. Тут розкаже, а тут і забуде, що ви говорили – розумієш?, — Антон потягнув бантик Соломії у сторони і зробив тугішим.
— Ну… а можна дивитися подалі від павуків?
— Але як ти тоді роздивишся? – зловтішався.
— Ой, та сто років вони мені здалися.
****
— А вони породисті?
— Хто? Павуки? Ну мають вони кожен свій вид, але про павука не кажуть породистий. Вони колекційні. Оцей (дідусь витяг один екземпляр з тераріума і Соломія миттю заховалася за Артуром) – оцей, наприклад, Гладіатор. Я його так назвав, бо він бореться зі всіма товаришами, завжди задирається. Це птахоїд.
Соломія ніяк не могла уявити, як це павук пташок має їсти, то ж ніби навпаки все, але краще не розпитувати – а то ще дасть потримати.
— А нам одне цікаво… Ну ми вичитали, але не зрозуміли, а… можна спитати? – Артур не знав, з якої сторони зайти до бесіди.
— Питайте, чого би ні. Дід Михайло знає все, а що не знає – то здогадається. Ну що, Гладіаторе, спатки, — і закрив тераріум.
— А що таке «фабрика янголів»? – направці випалила Соломія.
Дід здригнувся і на якийсь момент завмер: звідки вони знають.
— Мгм… им… а де ви то, внучку, кажеш, вичитали?
— Цей… в татовій газеті. Тій великій.
— Аби я більше від вас про то не чув! – сказав з притиском і вийшов. Двері лиш хряснули.
Соломія подивилася на дно тераріума: чорний павук повільно пересуває волохатими лапами, а на кімнату збирається тінь. Так і страх Соломії почав обступати її, як павук лапами: вона розуміла, що запиталася щось таке, чого їй краще не знати. А найбільше її лякало те, що вона має до цієї всієї історії прямий стосунок: Володимир майже живе у них…
Повернулася додому ні жива, ні метва – боялася того пана доктора, як слизького вужа. Треба попередити Наталю, треба якось попередити Наталю.
16.
Серед чорної ночі баба Нуця лягла і спить. Поволеньки усміхається самим кутиком. Снилися спочатку яйця – що пороздавала їх сусідам, просто людям, і вони зносили їх до берда і били. І верталися вже кожен без своїх тріщин і шкаралуп. Як відмиті.
А відтак на чорному небі баба снила ружі – чисто як на тій фустці, що її Антін любив. Від краю до краю розгорталася хустка небом, баба по ній малою дитиною котилася геть-геть у безвість. І навіть не скрикнула.
… Заходив ранок. Коли покійницю найшли – вона усміхалася самим краєчком губ.
****
Груба ганчірка лишала лиш більше болота, як забрати мала. Долівка зробилася брудною. Так, Калино – хотіла чисто зробити – розвела бруд. Баба покійна щось у цьому світі знала, чогось вона казала тоді так упевнено: «от коли ти лишишся сама»… Калина з плачами пробувала домити підлогу, але лиш розвозила ще більше. «Кириня», — так би сказала баба Нуця. Останню ніч у цій дідчій хаті, але навіть тепер не дається ця місцина ні прибрати себе, ні обжити. Чого баба могла – а вона ні?
Завтра Килина поїде. В місто поїде. Най сміються собі далі, що проста гуцулка і що там робитиме. А щось робитиме, світ великий. А сюди більше ні ногою, стільки життя за вітром пішло. І так вимолотило, що лишається лиш поїхати туди, де тебе ще ніхто не знає,і де до тебе нікому діла нема.
Все тут колюче, все тут темне і страшне. Тут як падеш з стежки – розбиваєшся, тут звір не дряпає, а загризає. Гори, дикі і гонорові гори – не вміє Килина з ними жити і ніколи не навчиться.
А хата дражнилася: в печі горів вогонь, хоча правильніше сказати блимав – то є, то нема. І то мерехтіння діймало молодицю ще більше. Крізь ватру показалося Килині бабине лице – казати щось ніби хоче. Що то їй видиться, тажи баба покійна! Штрикнула палицею у вогонь – аби видиво пропало. Видиво не пропало – лиш вогонь перейшов на патик. Не спам'яталася, як набрала на палицю повну ганчірку вогню і кинула на самі подушки. Загорілися. Перейшло на верітки і лавиці. Калина – в двері. Обернулася – образ баби не щез, ще пантрує.
Боса, розхристана побігла спочатку бабиним, а відтак сусідським садом. Навіть забула, що то Павловий сад. Пронизливий дощ розбирав до тремтіння, молодиця задихалася і бігла. Коли вже не змогла – вперлася в рукою і дерево і стала віддихатися. Коли підвела очі – перед нею на яблуні була завішена стара хітанка. Нагадався враз той сон, коли Павло казав, що то Дарчина хітанка, їй зробив… І стало ще гіркіше на душі – порожній і побитій жіночій душі…
«Що я тобі, світе, винна, чого мене так б'єш?» — уже не бігла, а помалу ішла. Як птиця перебита. І боліли їй здибанки-хітанки і солодкий пустоцвіт гріха. Більше ніхто з цього дня не чув про Калину у селі, хоч і говорили ще довго.
****
Крізь вузьку шпаринку пробивається солоний вуж диму. Щораз – то його більше. Газди не чують – Дарка одною рукою обняла чоловіка, він – подушку, і так сплять. Димок заходить у другу шпару, повітря потрохи робиться біло-мутне.
Перша закрутилася Яра – їй щось тривожне снилося.
— А… аам…. Ма'!
Підхопилася на ліжку і вперлася у стіни, але батьки не чули: хата наповнюється димом.
— Мамо, тату, ма'! Шос горит!
В горячковому і мутному спросонні тяжко було відразу зрозуміти, від чого вогонь. Коли вийшли надвір – вжахнулися: хата баби Нуці вигоріла дотла, а у їхній хаті вогнем зловилися передні стіни. Вітер, певно, приніс – сеї'ночі була страшна буря.
— Ярочко, — мама обхопила доньку за плечі: вся надія лиш на малу. Вогонь відступає лиш перед безгрішними. – Яриночко, я вернуся в хату, винесу тобі цебро молока, а ти маєш гасити ним вогонь.
— Молоком?
— Молоком, дитинко. Це блискавка могла бути. А як не вона запалила – то ми не загасимо…
Кухоль за кухлем пащі вогню поїли снішним молоком, але вогонь не пив: хата горіла далі. То була не блискавка. Хтось запалив. Надбігли сусіди – гасили і водою, хоч Дарка перечила, що то не поможе. І таки не помогло. Говорили ретельні молодиці межи собою, що то Калина Павлові хату запалила – бо вже відхотів її. Павло то чув.
Надходив ранок, сумний, посивілий від попелу і згірчілий. Павло сидів на ковбку під стодолою і нерозрадно думав: в цій хаті малим бігав, тут дєді та нені голос чувся йому не раз. Цеї хати більше нема.
— Не журися, браччіку, ти мені помогав хату класти, і я тебе не лишу. Але дивиси лиш, не клади на тому самому місці, — сусід набивав люльку і дивився проти сонця: виглядає на погоду.
— А чого не класти на тому самому?
— Бо далі згорит. Маєш мало гризоти?
— Добре кажеш. Ей зусмария, відки це на мою голову…
— Не розводи лиш: маєш вибрати добру місцину, найліпше там, де сідає кіт або кінь воду п'є. І кличеш мене. Від основин до квітки недовга дорога, ми вери на шос газди… Лиш треба видіти, єк твоя стара кладена, аби робити подлук неї.
Сусід підійшов до згарища і став розгрібати напівзгорілі залишки стін. Рука вперлася в шось цілком тверде і він очам не повірив.
— Ти маєш це видіти, Павле…
Павло так само трохи не присів, підійшла і Даруся. Скрикнула: під попелом були чорні великі яйця. Взяла у руку – почали… розтікатися. Вони були закапані воском, а від вогню розтопилися. Чиясь ворожба. Пригадала собі Дарка, як перший раз носила дитину і як її тоді нервували яйця-запоротки, які недосиділа квочка. Вона, хоч і вагітна і мала стерегтися тяжкого, набрала тих яєць повний кошіль і скидала в бердо.
А Павло інакше нагадав: як перший раз привів Дарку до нені, а вона стала чогось на порозі, само там, де ці яйця дідчі закопані, і скаржитися йому на біль стала – скрутило її і замлоїло, і не могла ні зайти, ні вийти. А далі зробила лиш крок – і заплуталася в щось – і впала перед ненею.
То хто підклав їхній мамі чорні яйця?
18.
Крок за кроком Яра уважно несе тарілки – тримає трохи руками, а трохи аж бородою. Мама сказала накрити майстрам їсти, і сказала скоренько. То Яра не подумала і склала у стос зараз усі полив'яні миски. А донести тепер не так і легко. Ось і стіл – обережно поклала миски і притримала рукою стос, поки розкладала перші.
— Та ти газдиня, — Яра почула голос сусіда Івася. – Лиш цей стос більший за тебе – замала ти ще до роботи.
— Сам ти замалий, — не знати чого і почервоніла. – Поможеш?
— Миски? Але то бабська… им… цей… жіноча робота.
— Файно ти з дому навчений, — Ярина уважно подивилася на парубка і розклала тарілки далі.
— Злосна?
— А ти єк думаєш, — огризнулася і пішла за вареними яйцями і сиром.
Коли вернулася – Іван винувато дивився і крутив сінним бильцем.
— Яри', я цей…
— Я вижу, шо ти цей… – вже не сердито посміхнулася. – Помоганник з тебе великий.
— А може і великий, — розвернувся і пішов десь убік.
— Іване, ти куда пошумів?
— Помогати, — сміється.
Прикотив від стодоли ковбки. Бо коло столу ще треба на щось сісти, а лавиця до літнього столика зависока. Яринка сміється і дивиться, як він то котить. Газда.
Соломія вдома застала сварку. Вона, може, би і не вмішувалася, якби Наталя сама не обхопила і не попросила посидіти з ними. Володимир засопів і всівся, при малій кричати не став. Сьорбав чай і супився. Сопів і супився, а потім вийшов.
— Ти би хоч сукню приміряла. Фабрична, — сказав і вийшов.
… А може Соломії все здалося, і немає ніякої страшної таємниці? Може просто він тримає якусь незаконну фабрику суконь і звідти носить подарунки Наталці? Але… до чого тут янголи?
… Коли Соломія таки не заснула і в третій ночі зрозуміла, що хлипання за стіною не стихне, вона відважилася зайти до Наталі. Та навіть не спитала, чого мала так пізно. Від Наталі було чути чимось міцним. Вона пила.
— Мені гидко, Соломійко, розумієш… Просто гидко.
— Ти про що? У нього хтось є?
— Мене сприйняли за санітарку. За одну з них. Я… я просто прийшла до нього на роботу. Бачити його хотіла, вибачитися за вчорашнє…
— Я не розумію, — Соломія обняла Наталю і так і тримала.
— Я прийшла до Володимира. Мені почекати сказали, бо у нього породілля. Я і стала біля вікна, чекаю… Жінка якась приходить – розпатлана і п'яна. Каже, що готова. До чого, питаю? А вона мені з сумки (!) витягає заповиту дитину. Я заніміла там, а вона провадить «панночко, будьте такі добрі… Докутайте його, а я за то вам злоті». Я питаю молодицю, чого вона дитину в торбі носить, а вона каже, аби люди не знали, що вона вродила. А докутати… а докутати… то заморити означало.
— Як заморити?
— Фабрика. Чортова фабрика янголів. Я колись про то лиш в газетах читала….
Погляд Наталки став вогнисто-темним, вона притиснула до себе Соломію і вела страшну розповідь далі. Напівпошепки. А Соломія дрижала і хлипала: то ось що таке фабрика янголів! Там убивають дітей… боже, божечку, то Володимир – не тільки лікар?
— Ти йому сказала, Наталю?
— Ні… Я лиш спитала, чим він насправді займається. Крім лікування. Я думала, він скаже. А він подивився на кухонний ніж. Ти мене розумієш, Соломійко. Нічо мені не сказав і подивився на ніж. Ти таки дуже вчасно надійшла…
Соломії раптом стало так гидко і страшно, що вона абсолютно чітко зрозуміла: звідси треба вибиратися. Обом.
Надумали тікати, поки ніч.
— Ми не встигнемо нічого взяти з собою, — Наталя скрушно оглянула будинок.
— Я знаю, — Соломія поспіхом стала накидати пальто. – Ти придумай, де можна заховатися. А я до Артура. Лишимо йому ключі від дому, він збере твої речі і перевезе, коли буде безпечно.
— Але…
— Йому можна вірити.
Артур, звісно, вухам своїм повірив не відразу. Але ж Соломія не з тих, хто вигадує.
— Не повіриш, Соломка, але у мене є ідея, де пересидіти. Я вчора забирав черевики татові від нашого майстра. І знаєш що? У нього майстерня під будинком, у підвальних ходах. Там можна спокійно побути день-другий…
— А так він і впустив.
— Забув головне сказати: він нам родич.
19.
Розвиднялося. В новій хаті легко спалося газдам – такі повставали, ніби нема чого поганого нагадувати. З самого ранку Павло і Дарка вішали образи на стіни, полички прибивали. Яринка посуд розкладала. Павло спочатку думав жінці розказати, коли малої не буде в хаті, а тоді роздумався: то ж про її сестру. І розказав – про Нуцю покійницю, про ворожбу. І що Соломійка десь в місті між панами, і що шукати її треба з Коломиї починаючи, а далі дорога виведе.
— Береш з собою в дорогу?
— Ні, Дарусю, на тобі хата. Я найду.
Як і казала покійна Нуця, відшукав Павло Рузю. А та дала картку з написаними містом, вулицею, номером будинку, де жила пані вчителька. Павло зловився за той кавалок паперу, і аж не вірив. Найшлася, його донечка найшлася!
****
Тіснилися в маленькій кімнатці і відігрівалися вином – дід-чоботар казав Наталці, що можуть потрохи обі пробувати: таке вино не на шкоду і дівчині. Соломія спочатку не хотіла, а потім боязко спробувала.
— Я би вам радив так, — старий майстер розгладжував вуса, — най мені кожна з вас дасть свої плаття і черевики. А я вийду в місто, і в когось з сільських виміняю на їхню одіж. Вони у вашій одежі домів поїдуть, а ви у їхній одежині цілком зможете до колії дістатися.
Жінки на то погодилися і дякували розумному дядькові, а він собі метикував, на котрий рейс посадити дівчат, аби їх у той бік не шукали.
Наталка, захмеліла від вина в теплі, заспокоєно дрімала, а Соломії було тривожно і … совісно. У ту ж прокляту фабрику янголів і далі зноситимуть немовлят. Вони з Артуром домовилися, що поки вони тут, хлопець приходитиме до чоботаря і кидатиме у нижнє вікно копійку. Тоді Соломія вигляне і вони так будуть говорити. Він так має приходити увечері, і тепер Соломія дуже чекала, аби стемніло.
Дзень… Монета стукнула в шибку і Соломія відкрила.
— Давай туди сходимо…
— Соломія, ти здуріла?
— Вночі. Він нас шукає скрізь, але точно не в себе на роботі.
— Ну і що з того. Навіщо тобі туди?
— Я хочу бачити, чи вона працює. І все. Чесно.
— Ти… авантюристка. Чула?
Трохи подумавши, Артур зметикував: це можна зробити лише завтра, бо зараз у них вдома гості, в тому числі і пан доктор. Він не має нічого запідозрити. Тозавтра сходять, а сьогодні Соломія хай сидить тихо і нікому не розповідає, що надумала. Ну, крім нього, звісно.
Соломійка завжди знала, що Артур – голова. Хоч і дражнить Соломкою.
***
— Є хто дома? – Павло стукав у масивні дубові двері, але звідти ніхто не відповідав.
Чоловік повторив запитання – але в будинку не було чути ні живої душі.
— Ви когось шукаєте? – ретельна тітка з сусіднього будинку обіперлася на огорожу і розглядала Павла.
— Пані вчительку. Пані вчительку я шукаю, славайсу.
— Наталю?
— Ага, так-так… – Павло з надією подивився на сусідку, але та повідомила цілком невтішні речі.
Розповіла, що тут і справді жила вчителька з родичкою – сестра то, а може і донька. Ну обі молоді.
— А як ту другу дівчину звати?
— Соломія.
Сумнівів не було: то Павлова дитина. Але сусідка розповіла ось що.
— Вчора прийшов Наталин… мгм… мужчина. Ну вони ніби не жонаті, але разом багато років. Я не вникала, то не моя справа, але… Мгм, а, от про що я: прийшов, точніше сказати, я не бачила, коли він прийшов. Я вже бачила, як він по двору бігав. Шастав скрізь. А у дворі її одяг розкиданий. Мене побачив – втік – аж закурилося. Знаєте, чоловіче, я відтоді за будинком дивлюся – звідти ніхто не виходив. Я ото до міліціянтів задзвоню при вас, як паню вчительку хтось… ну ви розумієте… аби я перша там не опинилася. Аби на мене не подумали.
У Павла ноги підкошувалися: завзята сусідка щось торочила, що вона в книжках про таке читала, викликала міліціянтів… двері виважили, будинок порожній. Той пан у формі щось казав, що «давно має попастися», але хто і за що – до того вже Павлові не було справи. Прийшов у першу ж забігайлівку привокзальну і напився з горя. Все. Фертик тепер. Не знайти йому більше Соломії. Підсів якийсь чоловік, вони разом пили, співали – а далі не пам'ятає. Коли прийшов до себе – його власник закладу попросив розплатитися. Павло за пазуху, витягає гроші, вже би ішов, а торбу його хтось потягнув!
Протверезів зразу – там була решта грошей і одежа. Та Бог з нею, одежею тою – як тепер доїхати додому має? Як побитий пес, вийшов Павло з корчми, та щей на порозі перечепився і… черевик відокремився від пішошви.
Ще і босий тепер… Хоч сідай і плач, Павле. Біля нього збоку якийсь пан, дивний такий, сільським молодицям плаття віддавав гонорове, а взамін просив запаску і курушину. Молодиця дивилася на сукенку і очима їла (доньці би якраз), але як має у то вбиратися – доки доїде до села, з неї сміятися будуть, що вона така паня. Та і не ме серед дороги розбиратися, аби курушину віддати.
Чоловік скрушно розвів руками – дивні люди: їм даєш дорогу одежу, а вони не беруть. Тут майстер помітив і Павла. Бо Павловий рантух (чи що то на нім) свобідний – не скажеш, жіночий чи чоловічий.
— Пане, ану привезіть жінці з міста крам. Ви мені – оцю вашу верхню одіж, а я вам – оцю.
— Вже мене один обібрав до нитки, ще ви туманіть, — сердито відповів.
— Як обібрав? А… а що з вашими черевиками?
— А тако обібрав. Лишивси Павло голий-босий і немає чим назад у свої гори заїхати.
— То ходіть д'мині. Я не шуткую. Майстер я, від черевиків.Злагодю вашу пару, а ви мені за то у одній справі поможіть.
— Та чим вам можу помогти? Навіть заплатити – і то не годен.
— Не треба мені жадної плати, — заперечив майстер і почав розказувати. Про двох жінок, яких з міських пань треба перебрати на простих сільських молодиць і помогти втекти.
— Від кого?
— Від убійника, — затаєно сказав майстер і Павло більше не розпитував. Поможе, чого би і ні.
Майстер завів Павла у підвальну кімнату, «землівку», як він казав, і показав на Соломію і Наталю:
— От цих дівчат треба зробити подібними на сільських.
— Але їм треба інакшу одіж. Наші жінки так си не збирают, — перше зрозумів Павло і згадав, що майстер так нічого і не виміняв.
— Я придумала, — втрутилася Соломія. – Зараз нам принесуть наші гроші.
— Хто, — підозріло перепитала Наталя.
— Свої, — заспокоїла Соломія і подумала: так, ось він привід без зайвих питань вибратися назовні і сходити з Артуром у то кубло. Що робити далі – вона поняття не мала, але як вийти – це вже ясно.
— Партизанка мала, — пожартував майстер. – І що далі?
— А далі простіше двох вух: ми даємо гроші чоловікові, він іде і купує на базарі таку одіж, яку в нього в селі носять. Ми переодягаємося. Ви заставляєте Наталю трохи попорпатися у вас на грядці: аби її руки не виглядали аж геть по-панськи. А я свої показувати не буду. Далі вуйко купує квитки на всіх (ніби ми його дочка і дружина, скажім), і везе до себе в село. А там нас точно ніхто не знайде. – Соломія явно тріумфувала, як у неї все гладко зійшлося.
— Ти диви, яке воно хитре, — Наталя обняла свою кучеряву спільницю і заспокоєно посміхнулася. Павло лиш кивнув головою, що згоден. І сьорбав чай. Бо таки, холєра, в горлі пересохло.
Як тільки Соломія дочекалася умовного сигналу копійкою, убралася в майстрову чорну одіж, аби її таки ніхто у темряві не розпізнав, і вийшла до Артура. Щоби не шукали зразу, попередила Наталю, що вони ще якийсь час говоритимуть у саду. Наталя знала, що Артур – то симпатія малої, тому не перечила. Все ж ніби гаразд…
Коли Артур і Соломія крок до крока чеканили твердим бруком, дівчині вперше стало тривожно. Дійшли до занехаяної цегляної будівлі, звідки так млосно пахло вапном, затаїлися. Там всього дві кімнати, а Соломія уявила собі цілу мануфактуру. Ніяка це не фабрика, будинок якийсь. До дверей підійшла жінка.
— Хвойда, — прошепотів Артур.
— Чого ти ображаєш її?
— Ти не зрозуміла. Так одягаються хвойди. Ось чого вони віддають дітей. Ці пані з «червоних ліхтарів».
— Яких, — шептала Соломія.
-Червоних. Червоний ліхтар чіпляють на будинок, де приймають повії. Розумієш? І вони отак виглядають, — вказав ще раз на незнайомку Артур.
— А ти звідки знаєш? – Соломія підозріло покосилася. Артур просопів щось у вуса.
— Артур, Артур… А що вона робить? – Соломія побачила, як жінка на вході віддала іншій жінці (тій, яка прийшла) банку з чимсь мутним.
Обоє прислухалися.
«Оце випий і воно тобі буде само збігати. А я ввечері прийду і дороблю справу, — простягнула жінка у фартуху повії. В цей дім поки самих дітей не приймаємо. Господар наказав поки лиш у клієнток все робити»…
— А чого?
— Бо так. Ви пийте і не бійтеся, воно родиться вже таке, як нам треба».
Соломії стало раптом так гидко, що вона справді побоялася, що вирве. Рішення що робити далі обом прийшло в голову абсолютно несподівано: молоді люди помітили драбину, прикладену до напівзаваленого перекособоченого даху.
— Давай туди.
— Читаєш думки.
— То що тут роблять, Артуре? Вбивають немовлят?
— Я знайшов у діда замітки деякі, не все зрозумів, але суть така: жінки віддають ніби на утримання своїх немовлят. А їх тут або морять голодом, або мучать страшно. Голками наприклад хвойними насилу годують. Тут їх вбивають, от тобі і фабрика янголів. А «на дому» — це вона приходить додому до такої «маман» і приймає пологи. Дитину, як ми зрозуміли, вбивають ще в утробі.
Соломія зіщулися від почутого і вхопилася Артурові за рукав. Вони обоє помітили, що дах у будинку поганенький, стеля взагалі світиться, то всередину видно досить непогано. Бо там свічка.
В жодній з кімнат Соломія не побачила немовлят. Побачила кота, який гострив кігті у віник і нявчав. Так! Як вона не додумалася раніше! Її звичка пародіювати. Соломія припала до шпари у стелі і… заплакала немовлям.
Жінка в фартусі скочила з ліжка, підійшла до дверей (аби пересвідчитися, що ніхто не підкинув), а Соломія чимраз голосніше і моторошніше ревіла. Артур доти підклав у защіпку якогось ножа – аби раптом стара не додумалася шукати на даху.
Соломія перейшла далі на хрип, а відтак на шепіт: «ти убила, ти убила..». І знов плачі дитячі. Жінка хотіла чимруж вибігти з старого будинку, але зечепилася спідницею за цвях. Соломія, сама не знаючи, ким керована, прошипіла наступне: «Як вб'єш ще одного – я тебе задушшшш-у…». Жінка вилетіла у двері з обривками спідниці, перебігла через вулицю, зникла десь. Артур розчепив засув даху і скомандував:
— Злазьмо. Швидко.
Серце калатало і вистрибувало. Так, треба тікати звідси якнайшвидше. Артур запропонував у його схованку. Насправді то було горище його будинку – зі свічками, цілою купою книг і згортків.
— Соломка, сідай сюди, — розгріб стоси паперу і вказав на м'яку тафту. Щоправда, без ніжок, але для даху – якраз.
Розглядав уважно Соломію, яка всілася і згорнулася наляканим кошеням.
— Соломка, ну ти артистка взагалі. Тебе хто навчив?
— Кіт.
— Та я серйозно.
— І я серйозно. Я спочатку кота копіювала, аби цього… дідька побісити. Він котів на дух не переносить. А я – його.
— Ловко ти, — посміхнувся.
Треба придумати, що робити далі. Адже мала задумала знищити фарбику. А одною наляканою санітаркою справи не владнаєш.
— Артур, ти адресу запам'ятав?
— Я і так її знав. За тим будинком старий сиротинець рахується, я сам читав.
— Мені треба багато паперу і ручку, — Соломія вже, здається, знала, що робитиме.
А далі Соломія всю ніч переписувала один і той же текст: що фабрика янголів знаходиться там і там. Власник такий-то. І що копій записки – тисяча. Вдосвіта вони підкинули папірці під міліцейський відділок, під церкви і на Володимирову основну роботу – в лікарню. І під будинки городян: ніколи ж не вгадаєш, хто візьме на себе сміливість розплутати це все. Головне пустити імпульси.
За ту ніч Соломія підкинула папірці заїжджому мандрівникові, який відомим журналістом виявився, сестрі милосердя, котра над усе опікується материнством і має для цього всі законодавчі важелі, і одному чесному міліціянтові. Механізм спрацював, для Володимира лещата пастки затиснулися ще з того моменту, коли в лікарні його керівництво дізналося, чим ще він займається і звільнило його до дідька. А далі – як по маслу…
Звісно, Наталка всі очі виплакала. Але Соломія прийшла надто щаслива, чим трохи спантеличила. Та і чоловік той спав, то Наталка і не кричала, а пошепки спитала, де мала була.
— Я зруйнувала фабрику янголів. Точніше, ми.
— Що ти сказала?
— Наталю, я тобі все потім розповім, скажу одне: про нього вже знає ціле місто. То думаю, скоро ти зможеш повернутися у свій будинок. Я розповіла всьому місту (не скажу, як) про Володимира. Мене ніхто не бачив. Давай пересидимо дні два і просто почитаємо пресу. А чоловік – хай їде здоровий, не буде ж він нас чекати.
Наталка спочатку не погоджувалася, але надійшов майстер, який повідомив: вдалося лише один квиток купити, всі розібрали. То жінки перебралися в другу кімнату, подякували чоботареві, а той рано вручив Павлові квиток, гроші і цілі черевики і попросив за нього добре помолитися. Сказав, що досить і цього. Павло то послухав і пішов…
***
Наталка таки вирішила знову вертатися до Коломиї. Ні, Володимир уже не загрожував, він таки відповість перед законом, але… не могла вона більше залишатися ні в тому будинку, ні в тому дворику, який пам'ятав стільки її любові. Адже не можна отак викреслити 10 років життя і взаємин. І якби вона в нього не закохалася – він би не був з нею, бо видить Бог – то вона сама так захотіла. І квартирувати надумала в пані Рузі. Та прийме.
Вагон стукотів і стрясався на колії, Павло відходив від хмелю із тверезістю сум прийшов: бо не знайшов доньку. Правду тоді баба Нуця сказала: як не поїхати зразу – нічо не вийде…
Вчула виразні кроки. Під самою призьбою. І то не сон, та й не видиво – то нога людини. Скрадається. Бабка лиш хустку на плечі і надвір. А там … а там був хтось, але слід за ним вистиг. Калинине вікно рипнуло – вона через чього перегнулася і хапнула щось з підвіконня. Певно, далі Павло приходив світом каламотити. Ото ще двоє дурні. Нуці клекотіла злість на то їхнє безпутство, що плодять тут – але навчилася вже за стільки років не казати коли її не питаються. Пошаркала в хату і защепила хорімні двері на дві защіпки – так ніби Та, що приходила вже два рази, не вміє обминати двері і замки. Бабці страшно.
***
Калина не могла зрозуміти, чого Павло обізвався їй письмом – постукав у шибу три рази – чисто так, як коли дає знак вийти, а вона поки встала з постелі – на підвіконні (в тому горняті, яке вона з ночі забула) – кавалок паперу, а на ньому олівцем: «Лишися завтра на кладці, коли відгониш корови в чергу». Дивний – такий дивний. Калина ж уже не водить корову на пашу, та давно тівна і з дня на день положитися має. А може таки завтра і сказати? Піти рано аккурат в ту пору, коли корову вела, і чекати Павла на кладці? І сказати, що понесла від нього, і най тепер живе з нею як з шлюбною жінкою і най її береже. Або… та най він сам думає, як то має бути – головне сказати. Щось таки в нім перемінилося – от навіть на здибанку викликає не так просто – а написав. А може то баба лиш дражниться, що то несправжнє зілля було. А хоч як так подумати – а хіба їй треба зілля якого, аби чоловікові голову закрутити? Сімейна жінка проти неї прісний хліб, вона май ліпше.
***
Ледве й дочекалася Калина того досвітку. Убралася в червоне – багристим сорочка шита, такі й коралі. По корови так ніхто не йде, а до Павла – можна. Вона зачекає його збоку тої кладки, і так скорше буде видіти, з котрого він боку йде. Скобоче попід серце думка, що то сивий ранок, ні душі лісом, а вона іде в берег до свого Павла і зараз буде його обіймати, і нікого в світі навкруги, лиш потемки і хіба що роса.
Стишеним і затаєним кроком ласиці увивається трохи ззаду і Дарка. Не раз і не два мусіла пасти, як її Павлик цю дівку з хати викликає і куда веде, аби видурити її і собі так. Чекай-чекай, Калинко, зараз я тебе прийму. Шляк тебе тут трафит, — подумала собі і аж самій від тої думки холодок пройшов.
Калина підходить майже до краю берега – от звідси добре кладку видко. Павлик заспався видко – нема збитошника. А трава така виразна проти місяця – переблискує, міниться – нема вдень такого. Як то файно…
Дарка стала за кроки три позаду. Як звідси підійти і струтити – Калина не вирятується. Там вдолині скали. Ну, підходи. А ноги стали і не зрушаться. Вбити? Ні, відплатитися, по заслузі. Ну, Дарко… Та ж збудешся цеї молодиці – і чоловік твій блуду збудеться. Зробила у потемках крок – зачепила смерекову галузу, а та розправилася – і по лиці. Ніби совість сама сперезала.
-Яаааааааааай…, — чула Дарка, як за два кроки від неї голос летів у бердо.
— Калина? Калино! Йой, людоньки, ратуйте!
Коли стала Дарка над бердом – удолині щось червонілося і дуже стогнало. Ще жива, людоньки, ще жива! Молодиця з усього горла кликала на поміч, але безлюдний передранковий ліс був німий. Хто її струтив? Боже, хто тут крім Калини і Дарки? Розхитаною підвісною кладкою бігла до другого берега – там дід Танасій, він найближче живе.
… Дідо Калину ледве доволочив. Поїв якимись чаями, компреси клав. А дитина збігла їй ще на тому камені, пляма лишилася лиш… Дарку жаром обдавало – то вона так могла вбити молодицю з дитиною. Могла життя відобрати. А дід не питав, як Дарка такої глухої ночі перша коло Калини опинилася. Але хотів то знати – бо як нечесна Дарка жінка, то не має чого їй в поміч приходити.
— Вуйку Тана', але не кажіт в селі, що то я тут була. Я… мене не мало тут бути.
— Або кажеш всю правду мені – або я кажу всю правду людям.
— Я її виманила. Калина – то любаска Павла мого. То я її підсокотила і пішла – хотіла її в скалу струтити. Направду хотіла, але не змогла. То не я, бігме-боже, вона сама.
— Не суддя я вам, жінки – але розуму ні в одної, — старий почовгав до скрині, треба чистого полотна – в старому компресі набігло крові.
Лиш Танасій за двері – Калина відтворила очі. І на Дарку, а та на неї. Отак дивилися одна на другу, одна з моментальним усвідомленням втрати всього, а інша з застриглим десь в зіницях «то не я».
14.
Нуця шарпнула два рази вхідні двері – але там таки певно нікого. А думала Дарку застати.
— Вуйна Аниця?, — Павлові було дивно бачити її з самого ранку.
— Я думала Дарку застати.
— Дес нема. Може мені кажіт то, з чим прийшли.
— Може, — бабу Нуцю тримало відчуття, що треба розказати, поки кажеться. – Ходім в хату.
Павло за кожне слово хапався – як за рятівне, ніби лиш ця баба Аниця знає, на чому світ стоїть, лиш її і чув. Бо баба сказала, що мусить виговоритися перед смертю. Бо вона виділа його доньку. Садом водила, лікувала.
— З долів вони прийшли, з міста. Пани то, Павле.
Вкололо Павлову думку ворожчине «…ваша донька у пані вчительки, вона її межи пани великі водит»… «Межи пани великі водит…»
— А відки, бабко?
— З долів. Приїхали на колії до Коломиї. А відти кіньми. Більше я бігме не знаю.
А як він її найти має… Мало в який бік мож з Коломиї поїхати. І в котрий день тижня приїхали бабка не годна нагадати – може відгадав би так.
— Вуйно Анно, та де найду я їх?
— Найдеш. Їх до мене товаришка справила. Я їй воском виливала аби… Ну менше з тим. А та товаришка в Коломиї коло базаря жиє. Паня Рузя. А в тої пані Рузі маєш запитати за Наталю навчительку. А Рузя справит. Але маєш їхати вже, аби не застала тебе ніч. Бо як застане – місяць перейде за рік, а там і далі. Чув?
Павло то чув, але ні за який місяць не зрозумів. Який рік, куда хто перейде… А вийти з хати таки так наніч і ніц не сказати не міг – Яра в сусідів десь, а Дарки потепер нема. Вони прийдуть, порадиться з ними Павло і рушить в Коломию.
Думка, що він найде спочатку Рузю, а відтак Наталку, а в неї – Соломію свою так наснажила чоловіка, що забув він за усі сварки і задумався. Нагадав собі доньку. То вже купу років минула – він навіть приблизно не міг собі уявити, яка вона зараз, але добре пам'ятав, як сильно вона в нього вдалася.
Йому як віджили в пам'яті ті роки, коли мала була з ними, коли вони по саду бігали, коли він висаджував Соломійку на хітанку і вона тішилася так – більше всього на світі Соломійка хітанку любила.
А як вона дуже спаніла, і не схоче знати рідню свою – простих гуцулів? Ай, таке не може бути. Таке точно не може бути.
Нагадав собі, як Соломійка мала така, стоїть на порозі, а Павло лиш від сіна прийшов. Нахилився обіймати, а вона тішиться-тішиться і тікає: «Та-а… Ти колючий…» Золоті роки – туда хіба тепер лиш думкою…
*****
Дарка в хату не зайшла – всунулася, і тяжко на лавку сіла і голосити зразу давай. Павла не виділа – інакше би тихо сиділа. Плачі аж розбирали, роздиради її, а далі перервалися схлипами, а далі лиш самі схлипи і лишилися.
— Госпідку світий… Божечку… та хіба я убійниця, хіба я годна житє відобрати. Боже мій. Де я в то залізла, нарозум мене, прости мене, Божечку світлий… А як умре вона, та всі на мене думати будут, — стояла і приповідала напівдорозі між порогом і лавицею. На якій Павло сидів… І певно надто раптом він заговорив:
— Хто умре, Дарко?
… Бо молодиця скидалася, а відтак умліла. Коли відтряс чоловік – то заставив випити моцної горівки порцію, молодиця хлипати перестала, але не говорила ніц. Лиш за стів трималася і тремтіла. Тоді він заставив випити другу.
— Я… знала. За вас. Куда ти ходив і коли. Я її підсокотила. Любаску твою. Виманила в ліс. Я думала – зіпхну її в бердо, і слід вистигне. І забудеш за неї.
Павло сполотнів і втупився в Дарку, а далі перехилив порцію і сам. Най договорює.
— Ну я пішла за нею. Розумієш, я пішла в ліс, я… я за два кроки стала і мала вже штуркнути. Я… вона сама, бігме-боже. Вона впала сама, я ні пальцем, і дитинє збігло. Твоє, певно, Павле. Я чуть молодицю з малим не загубила, Павлику, я на смерть чужу відважилася…
То не горівка запекла Павла, то його вчуте запекло – Калина покалічена, і Калина… від нього носила. Він не знав у той момент, чи заболіла йому та дитина, чи ні, бо не відав він за неї ніколи, він лиш вхопив свою жінку до себе і тулив, бо навіть через хміль розумів, що все кудись летить, що все вже не буде як вчора, ніколи вже не буде.
То він рано буде думати, як то його мирна і вічно тиха Дарочка чуть людину життя не лишила і на смерть виманювала. Запитає навіть, чого не підсипала щось йому – то ж обоє винні, а не лишень Калина. Зараз він ні за що думати не годен – ошелешило.
… До мокрої шиби тулилася така сама вогка і студена калина. Лишала за собою крапки води. Дарка тулилася до свого Павла, виплакувала в нього по видихові страхи одного з найтемніших днів її життя. І Павло розумів. Виглядало так, ніби вони обоє щось втратили. А може лишень в цей момент і найшли.
15.
— От ти з села, там чим гарно? — Артур вибирав з компоту найкрупніші черешні і смакував ними.
— Я, сказати по правді, не пам'ятаю аж так добре. Єдине, що пам'ятаю – дуже красиво. Там багато квітів, ліс густий. Але щось виразніше – я не пам'ятаю вже.
— Ну так, ти вже більше міська. А місто знаєш чим гарне?
— Акуранті будинки, ліхтарі, тут книг багато, — Соломія в один момент пробувала скласти в одну мозаїку все, за що любить своє місто.
— І таємниці, — Артур з'їв ще один соковитий плід і облизав ложечку. – От Влодко ваш. Ну добре, не ваш, ти його терпіти не можеш. Влодко. Що ти знаєш про нього?
— Що він морочить моїй Наталці голову. І дружині своїй теж.
— Жінки-жінки… Мисли ширше: я тебе про таємниці питаю, а не плітки… Ну?
— Не знаю, але цікаво. Ти завжди цікаві речі кажеш – деколи мені навіть здається, що ти їх вигадуєш.
— Чого вигадую, от чого зразу вигадую. – Здається, Артур трохи розсердився і поправив вуса. – Ось я тобі розказав про Мойше-аптекаря, показав де живе – і ти тепер вчиш по старовинних книжках (його книжках) про різні рослини світу. І може, навіть медицину будеш штудіювати. Хто тебе знає, — посміхнувся.
— Ну, казав. Так, ти напевне просто багато знаєш. Ну менше з тим, ти про Володимира почав.
— Він власник фабрики. Фабрики янголів. Я, щоправда, не дуже добре знаю що то таке – до тата приходили гості якісь, і вони про то пошепки говорили. А мій тато – ти ж знаєш, він знає місто цілком інакшим, як вранішня преса.
— Артуре, як це – фабрика янголів? Іграшки там роблять?
— Кажу ж – не знаю, але навряд чи батько став би про таке говорити. Ти в Наталки спитай – мені аж самому цікаво, що то за фабрика така в нас є. Але те, що Влодко ваш – той ще фрукт, це я тобі точно кажу.
— Ну може і має якусь справу свою – він Наталю задаровує дорогими цяцьками. На днях ящірку їй плямисту приніс – сказав, що то зараз дуже модно і дорого. І сказав, що ту гидоту звати Жак. Наталя не дослухала – ми її ледве з люстри не знімали з подружкою. А він все повторював, як то дорого.
— До речі, про гидоту. Мій дід павуків збирає – давай сходимо подивитися.
— Здурів? Нащо мені павуків дивитися?
— А, забув сказати: дід тоді з татом про фабрику говорив. Підтакував, щось розказував. Але дід чим хороший – йому 97. Тут розкаже, а тут і забуде, що ви говорили – розумієш?, — Антон потягнув бантик Соломії у сторони і зробив тугішим.
— Ну… а можна дивитися подалі від павуків?
— Але як ти тоді роздивишся? – зловтішався.
— Ой, та сто років вони мені здалися.
****
— А вони породисті?
— Хто? Павуки? Ну мають вони кожен свій вид, але про павука не кажуть породистий. Вони колекційні. Оцей (дідусь витяг один екземпляр з тераріума і Соломія миттю заховалася за Артуром) – оцей, наприклад, Гладіатор. Я його так назвав, бо він бореться зі всіма товаришами, завжди задирається. Це птахоїд.
Соломія ніяк не могла уявити, як це павук пташок має їсти, то ж ніби навпаки все, але краще не розпитувати – а то ще дасть потримати.
— А нам одне цікаво… Ну ми вичитали, але не зрозуміли, а… можна спитати? – Артур не знав, з якої сторони зайти до бесіди.
— Питайте, чого би ні. Дід Михайло знає все, а що не знає – то здогадається. Ну що, Гладіаторе, спатки, — і закрив тераріум.
— А що таке «фабрика янголів»? – направці випалила Соломія.
Дід здригнувся і на якийсь момент завмер: звідки вони знають.
— Мгм… им… а де ви то, внучку, кажеш, вичитали?
— Цей… в татовій газеті. Тій великій.
— Аби я більше від вас про то не чув! – сказав з притиском і вийшов. Двері лиш хряснули.
Соломія подивилася на дно тераріума: чорний павук повільно пересуває волохатими лапами, а на кімнату збирається тінь. Так і страх Соломії почав обступати її, як павук лапами: вона розуміла, що запиталася щось таке, чого їй краще не знати. А найбільше її лякало те, що вона має до цієї всієї історії прямий стосунок: Володимир майже живе у них…
Повернулася додому ні жива, ні метва – боялася того пана доктора, як слизького вужа. Треба попередити Наталю, треба якось попередити Наталю.
16.
Серед чорної ночі баба Нуця лягла і спить. Поволеньки усміхається самим кутиком. Снилися спочатку яйця – що пороздавала їх сусідам, просто людям, і вони зносили їх до берда і били. І верталися вже кожен без своїх тріщин і шкаралуп. Як відмиті.
А відтак на чорному небі баба снила ружі – чисто як на тій фустці, що її Антін любив. Від краю до краю розгорталася хустка небом, баба по ній малою дитиною котилася геть-геть у безвість. І навіть не скрикнула.
… Заходив ранок. Коли покійницю найшли – вона усміхалася самим краєчком губ.
****
Груба ганчірка лишала лиш більше болота, як забрати мала. Долівка зробилася брудною. Так, Калино – хотіла чисто зробити – розвела бруд. Баба покійна щось у цьому світі знала, чогось вона казала тоді так упевнено: «от коли ти лишишся сама»… Калина з плачами пробувала домити підлогу, але лиш розвозила ще більше. «Кириня», — так би сказала баба Нуця. Останню ніч у цій дідчій хаті, але навіть тепер не дається ця місцина ні прибрати себе, ні обжити. Чого баба могла – а вона ні?
Завтра Килина поїде. В місто поїде. Най сміються собі далі, що проста гуцулка і що там робитиме. А щось робитиме, світ великий. А сюди більше ні ногою, стільки життя за вітром пішло. І так вимолотило, що лишається лиш поїхати туди, де тебе ще ніхто не знає,і де до тебе нікому діла нема.
Все тут колюче, все тут темне і страшне. Тут як падеш з стежки – розбиваєшся, тут звір не дряпає, а загризає. Гори, дикі і гонорові гори – не вміє Килина з ними жити і ніколи не навчиться.
А хата дражнилася: в печі горів вогонь, хоча правильніше сказати блимав – то є, то нема. І то мерехтіння діймало молодицю ще більше. Крізь ватру показалося Килині бабине лице – казати щось ніби хоче. Що то їй видиться, тажи баба покійна! Штрикнула палицею у вогонь – аби видиво пропало. Видиво не пропало – лиш вогонь перейшов на патик. Не спам'яталася, як набрала на палицю повну ганчірку вогню і кинула на самі подушки. Загорілися. Перейшло на верітки і лавиці. Калина – в двері. Обернулася – образ баби не щез, ще пантрує.
Боса, розхристана побігла спочатку бабиним, а відтак сусідським садом. Навіть забула, що то Павловий сад. Пронизливий дощ розбирав до тремтіння, молодиця задихалася і бігла. Коли вже не змогла – вперлася в рукою і дерево і стала віддихатися. Коли підвела очі – перед нею на яблуні була завішена стара хітанка. Нагадався враз той сон, коли Павло казав, що то Дарчина хітанка, їй зробив… І стало ще гіркіше на душі – порожній і побитій жіночій душі…
«Що я тобі, світе, винна, чого мене так б'єш?» — уже не бігла, а помалу ішла. Як птиця перебита. І боліли їй здибанки-хітанки і солодкий пустоцвіт гріха. Більше ніхто з цього дня не чув про Калину у селі, хоч і говорили ще довго.
****
Крізь вузьку шпаринку пробивається солоний вуж диму. Щораз – то його більше. Газди не чують – Дарка одною рукою обняла чоловіка, він – подушку, і так сплять. Димок заходить у другу шпару, повітря потрохи робиться біло-мутне.
Перша закрутилася Яра – їй щось тривожне снилося.
— А… аам…. Ма'!
Підхопилася на ліжку і вперлася у стіни, але батьки не чули: хата наповнюється димом.
— Мамо, тату, ма'! Шос горит!
В горячковому і мутному спросонні тяжко було відразу зрозуміти, від чого вогонь. Коли вийшли надвір – вжахнулися: хата баби Нуці вигоріла дотла, а у їхній хаті вогнем зловилися передні стіни. Вітер, певно, приніс – сеї'ночі була страшна буря.
— Ярочко, — мама обхопила доньку за плечі: вся надія лиш на малу. Вогонь відступає лиш перед безгрішними. – Яриночко, я вернуся в хату, винесу тобі цебро молока, а ти маєш гасити ним вогонь.
— Молоком?
— Молоком, дитинко. Це блискавка могла бути. А як не вона запалила – то ми не загасимо…
Кухоль за кухлем пащі вогню поїли снішним молоком, але вогонь не пив: хата горіла далі. То була не блискавка. Хтось запалив. Надбігли сусіди – гасили і водою, хоч Дарка перечила, що то не поможе. І таки не помогло. Говорили ретельні молодиці межи собою, що то Калина Павлові хату запалила – бо вже відхотів її. Павло то чув.
Надходив ранок, сумний, посивілий від попелу і згірчілий. Павло сидів на ковбку під стодолою і нерозрадно думав: в цій хаті малим бігав, тут дєді та нені голос чувся йому не раз. Цеї хати більше нема.
— Не журися, браччіку, ти мені помогав хату класти, і я тебе не лишу. Але дивиси лиш, не клади на тому самому місці, — сусід набивав люльку і дивився проти сонця: виглядає на погоду.
— А чого не класти на тому самому?
— Бо далі згорит. Маєш мало гризоти?
— Добре кажеш. Ей зусмария, відки це на мою голову…
— Не розводи лиш: маєш вибрати добру місцину, найліпше там, де сідає кіт або кінь воду п'є. І кличеш мене. Від основин до квітки недовга дорога, ми вери на шос газди… Лиш треба видіти, єк твоя стара кладена, аби робити подлук неї.
Сусід підійшов до згарища і став розгрібати напівзгорілі залишки стін. Рука вперлася в шось цілком тверде і він очам не повірив.
— Ти маєш це видіти, Павле…
Павло так само трохи не присів, підійшла і Даруся. Скрикнула: під попелом були чорні великі яйця. Взяла у руку – почали… розтікатися. Вони були закапані воском, а від вогню розтопилися. Чиясь ворожба. Пригадала собі Дарка, як перший раз носила дитину і як її тоді нервували яйця-запоротки, які недосиділа квочка. Вона, хоч і вагітна і мала стерегтися тяжкого, набрала тих яєць повний кошіль і скидала в бердо.
А Павло інакше нагадав: як перший раз привів Дарку до нені, а вона стала чогось на порозі, само там, де ці яйця дідчі закопані, і скаржитися йому на біль стала – скрутило її і замлоїло, і не могла ні зайти, ні вийти. А далі зробила лиш крок – і заплуталася в щось – і впала перед ненею.
То хто підклав їхній мамі чорні яйця?
18.
Крок за кроком Яра уважно несе тарілки – тримає трохи руками, а трохи аж бородою. Мама сказала накрити майстрам їсти, і сказала скоренько. То Яра не подумала і склала у стос зараз усі полив'яні миски. А донести тепер не так і легко. Ось і стіл – обережно поклала миски і притримала рукою стос, поки розкладала перші.
— Та ти газдиня, — Яра почула голос сусіда Івася. – Лиш цей стос більший за тебе – замала ти ще до роботи.
— Сам ти замалий, — не знати чого і почервоніла. – Поможеш?
— Миски? Але то бабська… им… цей… жіноча робота.
— Файно ти з дому навчений, — Ярина уважно подивилася на парубка і розклала тарілки далі.
— Злосна?
— А ти єк думаєш, — огризнулася і пішла за вареними яйцями і сиром.
Коли вернулася – Іван винувато дивився і крутив сінним бильцем.
— Яри', я цей…
— Я вижу, шо ти цей… – вже не сердито посміхнулася. – Помоганник з тебе великий.
— А може і великий, — розвернувся і пішов десь убік.
— Іване, ти куда пошумів?
— Помогати, — сміється.
Прикотив від стодоли ковбки. Бо коло столу ще треба на щось сісти, а лавиця до літнього столика зависока. Яринка сміється і дивиться, як він то котить. Газда.
Соломія вдома застала сварку. Вона, може, би і не вмішувалася, якби Наталя сама не обхопила і не попросила посидіти з ними. Володимир засопів і всівся, при малій кричати не став. Сьорбав чай і супився. Сопів і супився, а потім вийшов.
— Ти би хоч сукню приміряла. Фабрична, — сказав і вийшов.
… А може Соломії все здалося, і немає ніякої страшної таємниці? Може просто він тримає якусь незаконну фабрику суконь і звідти носить подарунки Наталці? Але… до чого тут янголи?
… Коли Соломія таки не заснула і в третій ночі зрозуміла, що хлипання за стіною не стихне, вона відважилася зайти до Наталі. Та навіть не спитала, чого мала так пізно. Від Наталі було чути чимось міцним. Вона пила.
— Мені гидко, Соломійко, розумієш… Просто гидко.
— Ти про що? У нього хтось є?
— Мене сприйняли за санітарку. За одну з них. Я… я просто прийшла до нього на роботу. Бачити його хотіла, вибачитися за вчорашнє…
— Я не розумію, — Соломія обняла Наталю і так і тримала.
— Я прийшла до Володимира. Мені почекати сказали, бо у нього породілля. Я і стала біля вікна, чекаю… Жінка якась приходить – розпатлана і п'яна. Каже, що готова. До чого, питаю? А вона мені з сумки (!) витягає заповиту дитину. Я заніміла там, а вона провадить «панночко, будьте такі добрі… Докутайте його, а я за то вам злоті». Я питаю молодицю, чого вона дитину в торбі носить, а вона каже, аби люди не знали, що вона вродила. А докутати… а докутати… то заморити означало.
— Як заморити?
— Фабрика. Чортова фабрика янголів. Я колись про то лиш в газетах читала….
Погляд Наталки став вогнисто-темним, вона притиснула до себе Соломію і вела страшну розповідь далі. Напівпошепки. А Соломія дрижала і хлипала: то ось що таке фабрика янголів! Там убивають дітей… боже, божечку, то Володимир – не тільки лікар?
— Ти йому сказала, Наталю?
— Ні… Я лиш спитала, чим він насправді займається. Крім лікування. Я думала, він скаже. А він подивився на кухонний ніж. Ти мене розумієш, Соломійко. Нічо мені не сказав і подивився на ніж. Ти таки дуже вчасно надійшла…
Соломії раптом стало так гидко і страшно, що вона абсолютно чітко зрозуміла: звідси треба вибиратися. Обом.
Надумали тікати, поки ніч.
— Ми не встигнемо нічого взяти з собою, — Наталя скрушно оглянула будинок.
— Я знаю, — Соломія поспіхом стала накидати пальто. – Ти придумай, де можна заховатися. А я до Артура. Лишимо йому ключі від дому, він збере твої речі і перевезе, коли буде безпечно.
— Але…
— Йому можна вірити.
Артур, звісно, вухам своїм повірив не відразу. Але ж Соломія не з тих, хто вигадує.
— Не повіриш, Соломка, але у мене є ідея, де пересидіти. Я вчора забирав черевики татові від нашого майстра. І знаєш що? У нього майстерня під будинком, у підвальних ходах. Там можна спокійно побути день-другий…
— А так він і впустив.
— Забув головне сказати: він нам родич.
19.
Розвиднялося. В новій хаті легко спалося газдам – такі повставали, ніби нема чого поганого нагадувати. З самого ранку Павло і Дарка вішали образи на стіни, полички прибивали. Яринка посуд розкладала. Павло спочатку думав жінці розказати, коли малої не буде в хаті, а тоді роздумався: то ж про її сестру. І розказав – про Нуцю покійницю, про ворожбу. І що Соломійка десь в місті між панами, і що шукати її треба з Коломиї починаючи, а далі дорога виведе.
— Береш з собою в дорогу?
— Ні, Дарусю, на тобі хата. Я найду.
Як і казала покійна Нуця, відшукав Павло Рузю. А та дала картку з написаними містом, вулицею, номером будинку, де жила пані вчителька. Павло зловився за той кавалок паперу, і аж не вірив. Найшлася, його донечка найшлася!
****
Тіснилися в маленькій кімнатці і відігрівалися вином – дід-чоботар казав Наталці, що можуть потрохи обі пробувати: таке вино не на шкоду і дівчині. Соломія спочатку не хотіла, а потім боязко спробувала.
— Я би вам радив так, — старий майстер розгладжував вуса, — най мені кожна з вас дасть свої плаття і черевики. А я вийду в місто, і в когось з сільських виміняю на їхню одіж. Вони у вашій одежі домів поїдуть, а ви у їхній одежині цілком зможете до колії дістатися.
Жінки на то погодилися і дякували розумному дядькові, а він собі метикував, на котрий рейс посадити дівчат, аби їх у той бік не шукали.
Наталка, захмеліла від вина в теплі, заспокоєно дрімала, а Соломії було тривожно і … совісно. У ту ж прокляту фабрику янголів і далі зноситимуть немовлят. Вони з Артуром домовилися, що поки вони тут, хлопець приходитиме до чоботаря і кидатиме у нижнє вікно копійку. Тоді Соломія вигляне і вони так будуть говорити. Він так має приходити увечері, і тепер Соломія дуже чекала, аби стемніло.
Дзень… Монета стукнула в шибку і Соломія відкрила.
— Давай туди сходимо…
— Соломія, ти здуріла?
— Вночі. Він нас шукає скрізь, але точно не в себе на роботі.
— Ну і що з того. Навіщо тобі туди?
— Я хочу бачити, чи вона працює. І все. Чесно.
— Ти… авантюристка. Чула?
Трохи подумавши, Артур зметикував: це можна зробити лише завтра, бо зараз у них вдома гості, в тому числі і пан доктор. Він не має нічого запідозрити. Тозавтра сходять, а сьогодні Соломія хай сидить тихо і нікому не розповідає, що надумала. Ну, крім нього, звісно.
Соломійка завжди знала, що Артур – голова. Хоч і дражнить Соломкою.
***
— Є хто дома? – Павло стукав у масивні дубові двері, але звідти ніхто не відповідав.
Чоловік повторив запитання – але в будинку не було чути ні живої душі.
— Ви когось шукаєте? – ретельна тітка з сусіднього будинку обіперлася на огорожу і розглядала Павла.
— Пані вчительку. Пані вчительку я шукаю, славайсу.
— Наталю?
— Ага, так-так… – Павло з надією подивився на сусідку, але та повідомила цілком невтішні речі.
Розповіла, що тут і справді жила вчителька з родичкою – сестра то, а може і донька. Ну обі молоді.
— А як ту другу дівчину звати?
— Соломія.
Сумнівів не було: то Павлова дитина. Але сусідка розповіла ось що.
— Вчора прийшов Наталин… мгм… мужчина. Ну вони ніби не жонаті, але разом багато років. Я не вникала, то не моя справа, але… Мгм, а, от про що я: прийшов, точніше сказати, я не бачила, коли він прийшов. Я вже бачила, як він по двору бігав. Шастав скрізь. А у дворі її одяг розкиданий. Мене побачив – втік – аж закурилося. Знаєте, чоловіче, я відтоді за будинком дивлюся – звідти ніхто не виходив. Я ото до міліціянтів задзвоню при вас, як паню вчительку хтось… ну ви розумієте… аби я перша там не опинилася. Аби на мене не подумали.
У Павла ноги підкошувалися: завзята сусідка щось торочила, що вона в книжках про таке читала, викликала міліціянтів… двері виважили, будинок порожній. Той пан у формі щось казав, що «давно має попастися», але хто і за що – до того вже Павлові не було справи. Прийшов у першу ж забігайлівку привокзальну і напився з горя. Все. Фертик тепер. Не знайти йому більше Соломії. Підсів якийсь чоловік, вони разом пили, співали – а далі не пам'ятає. Коли прийшов до себе – його власник закладу попросив розплатитися. Павло за пазуху, витягає гроші, вже би ішов, а торбу його хтось потягнув!
Протверезів зразу – там була решта грошей і одежа. Та Бог з нею, одежею тою – як тепер доїхати додому має? Як побитий пес, вийшов Павло з корчми, та щей на порозі перечепився і… черевик відокремився від пішошви.
Ще і босий тепер… Хоч сідай і плач, Павле. Біля нього збоку якийсь пан, дивний такий, сільським молодицям плаття віддавав гонорове, а взамін просив запаску і курушину. Молодиця дивилася на сукенку і очима їла (доньці би якраз), але як має у то вбиратися – доки доїде до села, з неї сміятися будуть, що вона така паня. Та і не ме серед дороги розбиратися, аби курушину віддати.
Чоловік скрушно розвів руками – дивні люди: їм даєш дорогу одежу, а вони не беруть. Тут майстер помітив і Павла. Бо Павловий рантух (чи що то на нім) свобідний – не скажеш, жіночий чи чоловічий.
— Пане, ану привезіть жінці з міста крам. Ви мені – оцю вашу верхню одіж, а я вам – оцю.
— Вже мене один обібрав до нитки, ще ви туманіть, — сердито відповів.
— Як обібрав? А… а що з вашими черевиками?
— А тако обібрав. Лишивси Павло голий-босий і немає чим назад у свої гори заїхати.
— То ходіть д'мині. Я не шуткую. Майстер я, від черевиків.Злагодю вашу пару, а ви мені за то у одній справі поможіть.
— Та чим вам можу помогти? Навіть заплатити – і то не годен.
— Не треба мені жадної плати, — заперечив майстер і почав розказувати. Про двох жінок, яких з міських пань треба перебрати на простих сільських молодиць і помогти втекти.
— Від кого?
— Від убійника, — затаєно сказав майстер і Павло більше не розпитував. Поможе, чого би і ні.
Майстер завів Павла у підвальну кімнату, «землівку», як він казав, і показав на Соломію і Наталю:
— От цих дівчат треба зробити подібними на сільських.
— Але їм треба інакшу одіж. Наші жінки так си не збирают, — перше зрозумів Павло і згадав, що майстер так нічого і не виміняв.
— Я придумала, — втрутилася Соломія. – Зараз нам принесуть наші гроші.
— Хто, — підозріло перепитала Наталя.
— Свої, — заспокоїла Соломія і подумала: так, ось він привід без зайвих питань вибратися назовні і сходити з Артуром у то кубло. Що робити далі – вона поняття не мала, але як вийти – це вже ясно.
— Партизанка мала, — пожартував майстер. – І що далі?
— А далі простіше двох вух: ми даємо гроші чоловікові, він іде і купує на базарі таку одіж, яку в нього в селі носять. Ми переодягаємося. Ви заставляєте Наталю трохи попорпатися у вас на грядці: аби її руки не виглядали аж геть по-панськи. А я свої показувати не буду. Далі вуйко купує квитки на всіх (ніби ми його дочка і дружина, скажім), і везе до себе в село. А там нас точно ніхто не знайде. – Соломія явно тріумфувала, як у неї все гладко зійшлося.
— Ти диви, яке воно хитре, — Наталя обняла свою кучеряву спільницю і заспокоєно посміхнулася. Павло лиш кивнув головою, що згоден. І сьорбав чай. Бо таки, холєра, в горлі пересохло.
Як тільки Соломія дочекалася умовного сигналу копійкою, убралася в майстрову чорну одіж, аби її таки ніхто у темряві не розпізнав, і вийшла до Артура. Щоби не шукали зразу, попередила Наталю, що вони ще якийсь час говоритимуть у саду. Наталя знала, що Артур – то симпатія малої, тому не перечила. Все ж ніби гаразд…
Коли Артур і Соломія крок до крока чеканили твердим бруком, дівчині вперше стало тривожно. Дійшли до занехаяної цегляної будівлі, звідки так млосно пахло вапном, затаїлися. Там всього дві кімнати, а Соломія уявила собі цілу мануфактуру. Ніяка це не фабрика, будинок якийсь. До дверей підійшла жінка.
— Хвойда, — прошепотів Артур.
— Чого ти ображаєш її?
— Ти не зрозуміла. Так одягаються хвойди. Ось чого вони віддають дітей. Ці пані з «червоних ліхтарів».
— Яких, — шептала Соломія.
-Червоних. Червоний ліхтар чіпляють на будинок, де приймають повії. Розумієш? І вони отак виглядають, — вказав ще раз на незнайомку Артур.
— А ти звідки знаєш? – Соломія підозріло покосилася. Артур просопів щось у вуса.
— Артур, Артур… А що вона робить? – Соломія побачила, як жінка на вході віддала іншій жінці (тій, яка прийшла) банку з чимсь мутним.
Обоє прислухалися.
«Оце випий і воно тобі буде само збігати. А я ввечері прийду і дороблю справу, — простягнула жінка у фартуху повії. В цей дім поки самих дітей не приймаємо. Господар наказав поки лиш у клієнток все робити»…
— А чого?
— Бо так. Ви пийте і не бійтеся, воно родиться вже таке, як нам треба».
Соломії стало раптом так гидко, що вона справді побоялася, що вирве. Рішення що робити далі обом прийшло в голову абсолютно несподівано: молоді люди помітили драбину, прикладену до напівзаваленого перекособоченого даху.
— Давай туди.
— Читаєш думки.
— То що тут роблять, Артуре? Вбивають немовлят?
— Я знайшов у діда замітки деякі, не все зрозумів, але суть така: жінки віддають ніби на утримання своїх немовлят. А їх тут або морять голодом, або мучать страшно. Голками наприклад хвойними насилу годують. Тут їх вбивають, от тобі і фабрика янголів. А «на дому» — це вона приходить додому до такої «маман» і приймає пологи. Дитину, як ми зрозуміли, вбивають ще в утробі.
Соломія зіщулися від почутого і вхопилася Артурові за рукав. Вони обоє помітили, що дах у будинку поганенький, стеля взагалі світиться, то всередину видно досить непогано. Бо там свічка.
В жодній з кімнат Соломія не побачила немовлят. Побачила кота, який гострив кігті у віник і нявчав. Так! Як вона не додумалася раніше! Її звичка пародіювати. Соломія припала до шпари у стелі і… заплакала немовлям.
Жінка в фартусі скочила з ліжка, підійшла до дверей (аби пересвідчитися, що ніхто не підкинув), а Соломія чимраз голосніше і моторошніше ревіла. Артур доти підклав у защіпку якогось ножа – аби раптом стара не додумалася шукати на даху.
Соломія перейшла далі на хрип, а відтак на шепіт: «ти убила, ти убила..». І знов плачі дитячі. Жінка хотіла чимруж вибігти з старого будинку, але зечепилася спідницею за цвях. Соломія, сама не знаючи, ким керована, прошипіла наступне: «Як вб'єш ще одного – я тебе задушшшш-у…». Жінка вилетіла у двері з обривками спідниці, перебігла через вулицю, зникла десь. Артур розчепив засув даху і скомандував:
— Злазьмо. Швидко.
Серце калатало і вистрибувало. Так, треба тікати звідси якнайшвидше. Артур запропонував у його схованку. Насправді то було горище його будинку – зі свічками, цілою купою книг і згортків.
— Соломка, сідай сюди, — розгріб стоси паперу і вказав на м'яку тафту. Щоправда, без ніжок, але для даху – якраз.
Розглядав уважно Соломію, яка всілася і згорнулася наляканим кошеням.
— Соломка, ну ти артистка взагалі. Тебе хто навчив?
— Кіт.
— Та я серйозно.
— І я серйозно. Я спочатку кота копіювала, аби цього… дідька побісити. Він котів на дух не переносить. А я – його.
— Ловко ти, — посміхнувся.
Треба придумати, що робити далі. Адже мала задумала знищити фарбику. А одною наляканою санітаркою справи не владнаєш.
— Артур, ти адресу запам'ятав?
— Я і так її знав. За тим будинком старий сиротинець рахується, я сам читав.
— Мені треба багато паперу і ручку, — Соломія вже, здається, знала, що робитиме.
А далі Соломія всю ніч переписувала один і той же текст: що фабрика янголів знаходиться там і там. Власник такий-то. І що копій записки – тисяча. Вдосвіта вони підкинули папірці під міліцейський відділок, під церкви і на Володимирову основну роботу – в лікарню. І під будинки городян: ніколи ж не вгадаєш, хто візьме на себе сміливість розплутати це все. Головне пустити імпульси.
За ту ніч Соломія підкинула папірці заїжджому мандрівникові, який відомим журналістом виявився, сестрі милосердя, котра над усе опікується материнством і має для цього всі законодавчі важелі, і одному чесному міліціянтові. Механізм спрацював, для Володимира лещата пастки затиснулися ще з того моменту, коли в лікарні його керівництво дізналося, чим ще він займається і звільнило його до дідька. А далі – як по маслу…
Звісно, Наталка всі очі виплакала. Але Соломія прийшла надто щаслива, чим трохи спантеличила. Та і чоловік той спав, то Наталка і не кричала, а пошепки спитала, де мала була.
— Я зруйнувала фабрику янголів. Точніше, ми.
— Що ти сказала?
— Наталю, я тобі все потім розповім, скажу одне: про нього вже знає ціле місто. То думаю, скоро ти зможеш повернутися у свій будинок. Я розповіла всьому місту (не скажу, як) про Володимира. Мене ніхто не бачив. Давай пересидимо дні два і просто почитаємо пресу. А чоловік – хай їде здоровий, не буде ж він нас чекати.
Наталка спочатку не погоджувалася, але надійшов майстер, який повідомив: вдалося лише один квиток купити, всі розібрали. То жінки перебралися в другу кімнату, подякували чоботареві, а той рано вручив Павлові квиток, гроші і цілі черевики і попросив за нього добре помолитися. Сказав, що досить і цього. Павло то послухав і пішов…
***
Наталка таки вирішила знову вертатися до Коломиї. Ні, Володимир уже не загрожував, він таки відповість перед законом, але… не могла вона більше залишатися ні в тому будинку, ні в тому дворику, який пам'ятав стільки її любові. Адже не можна отак викреслити 10 років життя і взаємин. І якби вона в нього не закохалася – він би не був з нею, бо видить Бог – то вона сама так захотіла. І квартирувати надумала в пані Рузі. Та прийме.
Вагон стукотів і стрясався на колії, Павло відходив від хмелю із тверезістю сум прийшов: бо не знайшов доньку. Правду тоді баба Нуця сказала: як не поїхати зразу – нічо не вийде…
0 коментарів