11.
Найгірше бути не самому, найгірше бути одинокому біля когось. Наталя обчепила коліна і вдивлялася в сутінки. Вечір, купка малини в мисці, якраз добре тепер їх брати по одній. І… і щось таке, чого і не розкажеш. Якось так вийшло, що поговорити про своє – душа з душею – вона могла в цім домі лиш із Соломійкою. Бо Володко вислухає, деколи змовчить, а деколи ніби між іншим скаже, що вона знову починає. І що то їй здається, що вона брак уваги відчуває. То каприз такий, або здалося їй. Або… він чує Наталю лише тоді, коли сам заводить душевну бесіду, коли це йому треба виговоритися – отоді чує. А колись так не було. Коли все починалося – він відчував її у абсолютності. Вона знала, що він має родину, але він був настільки своїм, що не вірити йому не могла. Бо тоді на те був його інтерес, і вона відчувала, що вона жінка, про яку він думає – може навіть і любить. А далі воно стало вицвітати, як вишиття – і робитися геть не таким, як перше. Він просто вже знає, що Наталя живе ним, вона вже – його. І немає жодної потреби її завойовувати – певно, того і нецікаво стає.
Він красивий, коли надпиває вино. Думає про щось, водить поглядом за вогнем. Але він більше не свій – при ньому вже не думається вголос.
… Ввечері ясніше думається, бо неквапно: Володимир це давно помітив. І добре, коли тоді тріскотить камін і коли ніхто не заважає. Є пора, коли просто треба побути з собою і в собі. Порозкладати думки і ніби оглянутися на себе вчорашнього і уявити завтрашнього. Тоді напій має бути вміру міцним, а кімната – майже не освітленою. Тоді думається. Може і справді він зараз менше спілкується, може і справді. Але якщо відчуваєш, що так потрібно – значить так потрібно. Слова часто бувають лиш тратою енергії…
Людей насправді розділяє не територія між ними. Чужими можна бути по оба боки кімнатної стіни. Як він з бокалом і вона з малиною. Це він і вона, немає вже чогось одного. Хоча було.
***
Взяті в обійми високі піонові кущі не давали підв'язатися. Соломія хотіла обхопити і перев'язати стрічкою, аби ті піони не розпадалися по землі і не сипалися, але кущ був трохи впертіший – розходився собі вбоки. Цікаво, чого то всі білі квіти пахнуть виразніше. Біла лілія – пахне солодко, а тигрова – уже ні, білі піони – так само, а вишневі – ні. І жасмин солодко пахне. Взагалі в цьому білому, як сон, саду, все пахне дуже солодко. Обняла знов холоднуватий кущ і притулилася щокою до повновидої білої квітки.
— А що ти робиш?
Сусідський Артур на вакації приїхав. То він так несподівано заговорив. І злякав, якщо чесно. А змінився як…
— Що з кущем робиш? – перепитав.
— Обв'язувати буду. Стрічкою, — переминала в руках ту стрічку, а кущ знов порозпадався в боки і посипав на землю трохи білих пелюсток.
— А для чого його зав'язувати? – він також помітив, що Соломія за цей рік помітно подорослішала, вона гарна дівчина.
— Ну… щоби… щоби не сипалися.
— А не простіше обрубати?
— Ні, вони живі, ти що, — захистилася.
— Та я не кажу просто так. Ну у вазу покласти.
— Навіщо.
— Щоби красиво.
— Їм тут краще, — перетягнула стрічкою і зав'язала бантик. — Вони тут живі.
— Дивна дівчина, і зовсім ти не змінилася, — замірився і запустив «плескачку» у ставок – камінець пролетів самою поверхнею, а десь на середині таки шубовснув.
— А ти змінився. Ти смішний, коли вусатий.
— Нічого ти не розумієш. Тепер я змужнів.
— «Змужнів» — від слова «мужчина»?
— Ну звісно…
— А ось я так не думаю. Аби бути мужчиною, недостатньо бути вусатим.
— Доросла знайшлася. Моя мама вдома?
— Не бачила, — здвигнула плечима.
— Ну бувай, дивне дівчисько, — так, вона за цей рік дуже погарнішала.
Хвилями, плавно і раптово, виговорювало фортеп'яно про все, про що думала дівчина того вечора. А Соломія сама не знала, чого так щоки горять, і танцювати хочеться, і чого півоніями так солодко пахне – скрізь пахне півоніями… І серце танцює-танцює-танцює і закручується, а фортеп'яно грає. І пахне півонія, вперше в житті так пахне…
12.
Тонкий палець провів по розрізаному яблуку і опинився біля серцевини. Калина зупинила подих – дим від свічки заносило в її бік, хитало полум'ям, хоч ніхто той вогонь не тривожить. Так, вона все правильно робить. Значить все правильно.
— То що таке? – стара, але чіпка рука вхопила за коси і відсмикнула зі стільцем разом молодицю від столу. – Що ти розвела тут, питаю?
Глипнули одна на одну і зупинилися обі, яблуко викотилося з руки підлогою і в поріг вперлося, Нуця все же тримала Килину чіпко і уважно, не поспішала послаблювати:
— Що робиш тут, питаюся?
— Ви знаєте.
— Приворожити надумала?
Поглядом вбік, а думкою обертала як то сказати ліпше.
— Я виділа, що між вами є. Йому дурнички грают, а від жінки не піде. А тобі воно для чого? Нема в тобі браку, аби ти мала не за своє ловитися.
— А може то він мені голову здурив. То він приходив і дивився, то він говорив так, ніби видит наскрізь, він то. А жінка вже йому нецікава давно, сам казав.
— Добре, що ти стала цікава.
— Стала, — насупилася і затворилася в собі: не розуміє її Нуця і не хоче чути.
— Любиш?
— Люблю. Себе збудуся – відьмою стану – а його своїм зроблю, — коли сказала то Калина, то перемінилася так, що аж Нуці мурашки побігали потилицею і злобилося млосно.
— Дурна ти, молодице. Від душі дурна. Хіба ти вмієш робити то, за що взялася?
— Чула, як розказували.
— Хто?
-Давно ще, я мала була. На вечорницях.
— А ти розумієш, що як одно щось не так зробиш – хоть найменшу дурничку – то смерть людині вчиниш?
— Кому? Якій… людині?
— Тій, на яку ворожиш. То велика сила, молодице, привертанє. І не від природи вона. Вона виїдає душу до краю. Обох – і тому, кого приворожили, і тому, хто брався за то.
— Але ви сама ворожка. І не кажіт, шо не так.
— Лікувати і в завтрашнюю днину дивитися – ото лиш моє. А калічити чужого, бо так комусь забаглося – то не від мене.
— А мож якось так, аби не калічити?
— Мож. Але ти не лізь. Я сама, — загасила свічку і стала змітати сухі кришки. От понарозкидує тут, а ти, Нуцю, порядок наводи. Ворожка найшлася.
Нуця не ворожила. Змішала докупи три чаї, аби Калина не впізнала, що обман то, загірчила гвоздикою і віддала рано Калині. І сказала, що тим Павла напоїти. Най собі думає, що тепер вся надія на силу і сама більше не лізе. А він голову має на плечах – завеликий вже, аби спирати його, як дитину від чужих черешень. А для певності сказала молодиці, що як після одного привороту пробувати другий робити – то чоловік той навічно її розлюбить, і вже нічим його на свій бік не наверне, хоч би там що робила.
****
— Яра, ти заплелася?
— Давно…
— Ну ти чепурушка моя.
— Ага, ти би виділа, як тато наш зранку виштрамовувався. Квітку лишалося вчепити хіба.
— Це куда він справився?
— Казав, що до млина. І про курку-чубатурку співав. Так файно, ма', я давно нашого тата таким не виділа. Навіть не посварив мене, що я кури не повипускала до такої години.
— А ти і дотепер не випустила?
— Ой, точно…
— Не йди, ти краще позамітай скоренько, а я повідтворюю кури – мені по дорозі до кутаня. Але аби я поки прийшла – в хаті чистота, ти мене чула?
— Чула, чула, — пострибала до віника, мугикаючи. Козеня мале.
Дарка мугикала і собі. Треба з ганку забрати цебер, а то іде доїти, а не взяла з чим. Зайшла і оторопіла: попри стіну в рядочок стояли мішки зерна. А як же… А куди ж…
— Ярааа! А тато точно казав, що пішов до млина, ти добре чула?
— Точно, боя ще питала, чого він убрав у млин то саме, що тої неділі в церкву. А тато казав не питати багато.
Руками, ногами, душею холодок. Ревність заповзла, як сірувата змія, і зав'язалася десь в самій середині жінки в тугий гудз. В млин він пішов… Ну-ну…
****
— А за що мене любиш, Павлику?
— А звідки знаю. Люблю і все, — водив по молодиці сінним більцем, а вона прогиналася та звивалася – таки трохи змія. І навіть трохи відьма – от як хижо поглипає. Свіжа і туга, як чорна черешня. І трохи дика. Давно не знав Павло такої молодиці.
— А воно все так буде?
— Звідки маю знати, Калинко. Є – то й добре, поки добре. А там все видко буде.
— А як би ти хотів?, — обернулася до нього і сперлася рукою в сінний пласт. – Хотів би зі мною бути усе?
— Так, ходив би до тебе хоть кождої днини, — пробував братися до молодиці, але та лиш відсунулася і вже вона по нім стебельцем повела.
— Ходити кожен вміє. За свою би хотів узяти?
Хотів сказати, що своя вже є. Ледве не сказав. Відгадала ту думку в нім і зарунталася на сіні. Коле.
****
— Ма, а мені Андрій сусідський снився. Що в сопілку грав і мене трохи вчив. І виразно так снився, що… що я роздивилася, що він вже файний.
— Яринко, мала ти ще до парубків…
— Я знаю, мамко. Але вже тиждень добрий з гадки мені не сходить. Відтоді, як помагав мені загнати корову з поля. Пригадуєш ту грозу і як наша Павунка вулицями бігла і я боялася д'ній близитися?
— Пригадую… То добре, що він загнав. Він старший хлопчик, і пастушить не перший рік. Він худобину чує. Але то, що ти думаєш – то трохи зарано.
— Мам', а як воно так стається, що одна людина стає іншій якась виразніша?
— Яка – виразніша?
— Ну я от раніше не виділа, що в нього сірі з голубим очі, і що волосся завивається та м'яко і файно, як на малюнку.
— Підростаєш, мале. Скажу тобі так: видіти котрий хлопець файний, котрий так собі – то мудро. Лиш не має дівчина позволяти бути до себе близько – обіймати, горнутися. Коли вже дорослі будете – тоді любов можна. Тоді то веде до родини.
— А всяка любов веде до родини?
— Не всяка, але краща. Тоді двоє людей стають як одне.
— У вас з татом так колись було.
— А чого колись?
— Ну я коли мала була, бачила, як тато тебе за руКУ гладив. І ви обоє якісь однакі були, світилися. А тепер… а тепер наш тато десь не з нами. І… раз уже бесіда така зайшла… я все знаю, мам. Я сама бачила.
****
… Коли в темну косу вплітається зелена нитка – вона проступає і ділить ту косу. І здається їй, що то її узір. Що то вона плете так. А волосся виросло давніше. І давніше надумало собі сплестися в косу. Тугу, гладку і здорову…
Найгірше бути не самому, найгірше бути одинокому біля когось. Наталя обчепила коліна і вдивлялася в сутінки. Вечір, купка малини в мисці, якраз добре тепер їх брати по одній. І… і щось таке, чого і не розкажеш. Якось так вийшло, що поговорити про своє – душа з душею – вона могла в цім домі лиш із Соломійкою. Бо Володко вислухає, деколи змовчить, а деколи ніби між іншим скаже, що вона знову починає. І що то їй здається, що вона брак уваги відчуває. То каприз такий, або здалося їй. Або… він чує Наталю лише тоді, коли сам заводить душевну бесіду, коли це йому треба виговоритися – отоді чує. А колись так не було. Коли все починалося – він відчував її у абсолютності. Вона знала, що він має родину, але він був настільки своїм, що не вірити йому не могла. Бо тоді на те був його інтерес, і вона відчувала, що вона жінка, про яку він думає – може навіть і любить. А далі воно стало вицвітати, як вишиття – і робитися геть не таким, як перше. Він просто вже знає, що Наталя живе ним, вона вже – його. І немає жодної потреби її завойовувати – певно, того і нецікаво стає.
Він красивий, коли надпиває вино. Думає про щось, водить поглядом за вогнем. Але він більше не свій – при ньому вже не думається вголос.
… Ввечері ясніше думається, бо неквапно: Володимир це давно помітив. І добре, коли тоді тріскотить камін і коли ніхто не заважає. Є пора, коли просто треба побути з собою і в собі. Порозкладати думки і ніби оглянутися на себе вчорашнього і уявити завтрашнього. Тоді напій має бути вміру міцним, а кімната – майже не освітленою. Тоді думається. Може і справді він зараз менше спілкується, може і справді. Але якщо відчуваєш, що так потрібно – значить так потрібно. Слова часто бувають лиш тратою енергії…
Людей насправді розділяє не територія між ними. Чужими можна бути по оба боки кімнатної стіни. Як він з бокалом і вона з малиною. Це він і вона, немає вже чогось одного. Хоча було.
***
Взяті в обійми високі піонові кущі не давали підв'язатися. Соломія хотіла обхопити і перев'язати стрічкою, аби ті піони не розпадалися по землі і не сипалися, але кущ був трохи впертіший – розходився собі вбоки. Цікаво, чого то всі білі квіти пахнуть виразніше. Біла лілія – пахне солодко, а тигрова – уже ні, білі піони – так само, а вишневі – ні. І жасмин солодко пахне. Взагалі в цьому білому, як сон, саду, все пахне дуже солодко. Обняла знов холоднуватий кущ і притулилася щокою до повновидої білої квітки.
— А що ти робиш?
Сусідський Артур на вакації приїхав. То він так несподівано заговорив. І злякав, якщо чесно. А змінився як…
— Що з кущем робиш? – перепитав.
— Обв'язувати буду. Стрічкою, — переминала в руках ту стрічку, а кущ знов порозпадався в боки і посипав на землю трохи білих пелюсток.
— А для чого його зав'язувати? – він також помітив, що Соломія за цей рік помітно подорослішала, вона гарна дівчина.
— Ну… щоби… щоби не сипалися.
— А не простіше обрубати?
— Ні, вони живі, ти що, — захистилася.
— Та я не кажу просто так. Ну у вазу покласти.
— Навіщо.
— Щоби красиво.
— Їм тут краще, — перетягнула стрічкою і зав'язала бантик. — Вони тут живі.
— Дивна дівчина, і зовсім ти не змінилася, — замірився і запустив «плескачку» у ставок – камінець пролетів самою поверхнею, а десь на середині таки шубовснув.
— А ти змінився. Ти смішний, коли вусатий.
— Нічого ти не розумієш. Тепер я змужнів.
— «Змужнів» — від слова «мужчина»?
— Ну звісно…
— А ось я так не думаю. Аби бути мужчиною, недостатньо бути вусатим.
— Доросла знайшлася. Моя мама вдома?
— Не бачила, — здвигнула плечима.
— Ну бувай, дивне дівчисько, — так, вона за цей рік дуже погарнішала.
Хвилями, плавно і раптово, виговорювало фортеп'яно про все, про що думала дівчина того вечора. А Соломія сама не знала, чого так щоки горять, і танцювати хочеться, і чого півоніями так солодко пахне – скрізь пахне півоніями… І серце танцює-танцює-танцює і закручується, а фортеп'яно грає. І пахне півонія, вперше в житті так пахне…
12.
Тонкий палець провів по розрізаному яблуку і опинився біля серцевини. Калина зупинила подих – дим від свічки заносило в її бік, хитало полум'ям, хоч ніхто той вогонь не тривожить. Так, вона все правильно робить. Значить все правильно.
— То що таке? – стара, але чіпка рука вхопила за коси і відсмикнула зі стільцем разом молодицю від столу. – Що ти розвела тут, питаю?
Глипнули одна на одну і зупинилися обі, яблуко викотилося з руки підлогою і в поріг вперлося, Нуця все же тримала Килину чіпко і уважно, не поспішала послаблювати:
— Що робиш тут, питаюся?
— Ви знаєте.
— Приворожити надумала?
Поглядом вбік, а думкою обертала як то сказати ліпше.
— Я виділа, що між вами є. Йому дурнички грают, а від жінки не піде. А тобі воно для чого? Нема в тобі браку, аби ти мала не за своє ловитися.
— А може то він мені голову здурив. То він приходив і дивився, то він говорив так, ніби видит наскрізь, він то. А жінка вже йому нецікава давно, сам казав.
— Добре, що ти стала цікава.
— Стала, — насупилася і затворилася в собі: не розуміє її Нуця і не хоче чути.
— Любиш?
— Люблю. Себе збудуся – відьмою стану – а його своїм зроблю, — коли сказала то Калина, то перемінилася так, що аж Нуці мурашки побігали потилицею і злобилося млосно.
— Дурна ти, молодице. Від душі дурна. Хіба ти вмієш робити то, за що взялася?
— Чула, як розказували.
— Хто?
-Давно ще, я мала була. На вечорницях.
— А ти розумієш, що як одно щось не так зробиш – хоть найменшу дурничку – то смерть людині вчиниш?
— Кому? Якій… людині?
— Тій, на яку ворожиш. То велика сила, молодице, привертанє. І не від природи вона. Вона виїдає душу до краю. Обох – і тому, кого приворожили, і тому, хто брався за то.
— Але ви сама ворожка. І не кажіт, шо не так.
— Лікувати і в завтрашнюю днину дивитися – ото лиш моє. А калічити чужого, бо так комусь забаглося – то не від мене.
— А мож якось так, аби не калічити?
— Мож. Але ти не лізь. Я сама, — загасила свічку і стала змітати сухі кришки. От понарозкидує тут, а ти, Нуцю, порядок наводи. Ворожка найшлася.
Нуця не ворожила. Змішала докупи три чаї, аби Калина не впізнала, що обман то, загірчила гвоздикою і віддала рано Калині. І сказала, що тим Павла напоїти. Най собі думає, що тепер вся надія на силу і сама більше не лізе. А він голову має на плечах – завеликий вже, аби спирати його, як дитину від чужих черешень. А для певності сказала молодиці, що як після одного привороту пробувати другий робити – то чоловік той навічно її розлюбить, і вже нічим його на свій бік не наверне, хоч би там що робила.
****
— Яра, ти заплелася?
— Давно…
— Ну ти чепурушка моя.
— Ага, ти би виділа, як тато наш зранку виштрамовувався. Квітку лишалося вчепити хіба.
— Це куда він справився?
— Казав, що до млина. І про курку-чубатурку співав. Так файно, ма', я давно нашого тата таким не виділа. Навіть не посварив мене, що я кури не повипускала до такої години.
— А ти і дотепер не випустила?
— Ой, точно…
— Не йди, ти краще позамітай скоренько, а я повідтворюю кури – мені по дорозі до кутаня. Але аби я поки прийшла – в хаті чистота, ти мене чула?
— Чула, чула, — пострибала до віника, мугикаючи. Козеня мале.
Дарка мугикала і собі. Треба з ганку забрати цебер, а то іде доїти, а не взяла з чим. Зайшла і оторопіла: попри стіну в рядочок стояли мішки зерна. А як же… А куди ж…
— Ярааа! А тато точно казав, що пішов до млина, ти добре чула?
— Точно, боя ще питала, чого він убрав у млин то саме, що тої неділі в церкву. А тато казав не питати багато.
Руками, ногами, душею холодок. Ревність заповзла, як сірувата змія, і зав'язалася десь в самій середині жінки в тугий гудз. В млин він пішов… Ну-ну…
****
— А за що мене любиш, Павлику?
— А звідки знаю. Люблю і все, — водив по молодиці сінним більцем, а вона прогиналася та звивалася – таки трохи змія. І навіть трохи відьма – от як хижо поглипає. Свіжа і туга, як чорна черешня. І трохи дика. Давно не знав Павло такої молодиці.
— А воно все так буде?
— Звідки маю знати, Калинко. Є – то й добре, поки добре. А там все видко буде.
— А як би ти хотів?, — обернулася до нього і сперлася рукою в сінний пласт. – Хотів би зі мною бути усе?
— Так, ходив би до тебе хоть кождої днини, — пробував братися до молодиці, але та лиш відсунулася і вже вона по нім стебельцем повела.
— Ходити кожен вміє. За свою би хотів узяти?
Хотів сказати, що своя вже є. Ледве не сказав. Відгадала ту думку в нім і зарунталася на сіні. Коле.
****
— Ма, а мені Андрій сусідський снився. Що в сопілку грав і мене трохи вчив. І виразно так снився, що… що я роздивилася, що він вже файний.
— Яринко, мала ти ще до парубків…
— Я знаю, мамко. Але вже тиждень добрий з гадки мені не сходить. Відтоді, як помагав мені загнати корову з поля. Пригадуєш ту грозу і як наша Павунка вулицями бігла і я боялася д'ній близитися?
— Пригадую… То добре, що він загнав. Він старший хлопчик, і пастушить не перший рік. Він худобину чує. Але то, що ти думаєш – то трохи зарано.
— Мам', а як воно так стається, що одна людина стає іншій якась виразніша?
— Яка – виразніша?
— Ну я от раніше не виділа, що в нього сірі з голубим очі, і що волосся завивається та м'яко і файно, як на малюнку.
— Підростаєш, мале. Скажу тобі так: видіти котрий хлопець файний, котрий так собі – то мудро. Лиш не має дівчина позволяти бути до себе близько – обіймати, горнутися. Коли вже дорослі будете – тоді любов можна. Тоді то веде до родини.
— А всяка любов веде до родини?
— Не всяка, але краща. Тоді двоє людей стають як одне.
— У вас з татом так колись було.
— А чого колись?
— Ну я коли мала була, бачила, як тато тебе за руКУ гладив. І ви обоє якісь однакі були, світилися. А тепер… а тепер наш тато десь не з нами. І… раз уже бесіда така зайшла… я все знаю, мам. Я сама бачила.
****
… Коли в темну косу вплітається зелена нитка – вона проступає і ділить ту косу. І здається їй, що то її узір. Що то вона плете так. А волосся виросло давніше. І давніше надумало собі сплестися в косу. Тугу, гладку і здорову…
0 коментарів