Як же важко стояти на перетині таких близьких і водночас далеких від мене світів. Стояти і з власним подивом спостерігати, як за крок від мене здійснюються мої ж найбажаніші мрії. З яким захопленням вони втілюються в цю просторову біологічну матерію.
І здавалося б ніщо не може завадити перетворити якісь потаємні бажання в невизначену іншими дійсність. Кожен день, кожна хвилина перебувають в очікуванні рішучих дій, відвертих рішень з боку моєї відокремленої від усіх частини людської душі. Але доля щодня з такою викривленою посмішкою додає все більше і більше нових випробувань, не фізичних, ні, їх можна зрівняти лише з молодим горішком, на який тиснуть з шаленою силою, доти, доки не зруйнують його невід'ємну частинку, єдиний захист від цього позбавленого співчуття світу.
І тут розумієш, що єдиний вихід з цього скупчення чужих поглядів та ідей — це втікти туди, де дійсно ти комусь потрібен, де відчують кожен рух твого збентеженого і такого ледве живого серця. Відчути як щось всередині від поштовху нічного вітру перевтілиться на сизоокий туман неземного щастя, що з безмежним теплом огорне моє зовсім беззахисне тіло. Як зігріються мої напівхолодні від зайвого смутку долоні й пестливо приймуть в обійми все те, що раніше завдавало нечуваного болю… Цей стан повинен загубитися в моєму нікому не потрібному минулому, яке так безпощадно проводило досліди на витривалість моєї юної натури. Піднятися вгору на безкраї висоти й кричати у згадану нами страшну невагомість. І згадати цей важливий життєвий момент при необхідності виплюснути цю використану всіма реальність…

0 коментарів

Залишити коментар