Виявляється ось воно як… Одного разу настає той момент, коли просто сидиш і мовчиш. Коли мимоволі зупиняєш автобус і біжиш якнайдалі від спустошених і зголоднілих людей. Бо не в силі витримати їх закам'янілі від збайдужіння погляди, що струменем докору минулих років жбурляють свій відчай з усіх понівечених словом боків. Біжиш й розумієш, що ліпше заплющити очі і лежати у полі аж до самої фінальної ночі. І світло зірок попелистих ловити, аромати весняні крізь душу свою пропустити, а хвилі щасливі у пам'яті тісній своїй відтворити.
На жаль, мало хто може про це говорити, бо розум їх власний пішов у найми кращої долі просити. Тепер він невільник протяжних дебат, що волю віддав за декілька втішних безнадійних карат. Чому ж ця реальність руйнує у людях «людину»?! Перетворює їх на жертв і пускає зі щік гірку, неспокійну сльозину? Всі стали однакові і якісь зомбійовані, на шмати подерті і в страх свій цупкий життям замордовані. А що, коли кожен візьме й посміхнеться, на поклик сторонній із радістю комусь обернеться, до рук «безхатька» без огиди з теплом доторкнеться й відчує як серце його непохитно в тумані вечірньому часом інколи б'ється? Що, коли кожен помолиться щиро: за рідних, за неньку і любу Україну? Запалить свічечку і посадить біля дому червону калину? Що, коли влада підніме всіх нас із «Руїни»?
Ось тоді і почнеться «славетна доба», розквітне гуманність і зникне журба. Чарівність життя нагадає за себе сама. А люди зрозуміють, що все, що робили було не дарма…

0 коментарів

Залишити коментар