… Немає великих чеснот, ніж мужність, чесність, чемність і
природне потяг до добра.
(Ф.С.Фіцджеральд)
Прокидаємось… Зробивши той життєво-необхідний подих буденного пилу, заклопотані у власні, незліченні проблеми, як запрограмовані клавіші, чекаємо команди до виконання певних чистивих функцій з боку нашого головного меню — життя… Керуючись звичним відтінком щоденних амбіцій, забуваєм про найпростіші речі, що зводяться до співчуття. Ми йдемо навпростець, обминаючи тих, хто для нас, на нашу ж власну думку, не вартий навіть нашого погляду. Саме ми створюємо якісь бар'єри між думками та почуттями людей, забуваючи про те, що завтра той самий бар'єр буде стояти перепоною на шляху до серця найдорожчої та найближчої для нас людини. А чи замислювався кожен піший добродій над тим, чому саме на його щоденному шляху до роботи зустрічається стільки нещасних, на перший погляд людей? Так, саме людей. Вони скрізь: у підземних переходах, біля автобусних зупинок, на автостоянках тощо. Це ті, хто стали шаховою фігурою чиєїсь чергової партії або парі. А, може, ті, хто не зумів прийняти виклик долі, що власноруч намагалася викроїти з них щось на кшталт воскової фігури з обмеженим часом існування. Але вони зовсім не нещасні, бо в кожному з них наявний якийсь зачарований стержень сильного й незламного духу, жаги до життя. Так, у них може не бути затишного будинку, дорогої машини, швейцарського годинника, але вони, ті, котрих багато хто кличе «жебраками» становлять невідємну частину нашого суспільства, є складовою створеного нами соціуму. Свідомість сучасного покоління людей трохи стерта на дрібний якийсь порошок. А що вже говорити за простих бідних смертних? На них зараз взагалі ніхто не хоче дивитися. Про повагу до пенсіонерів я взагалі вже мовчу. Так, звісно, не варто всіх рівняти під один манер, але дійсність доводить протилежне. Коли б кожен хоч один раз за весь день зробив якийсь добрий вчинок по відношенню до інших, то все б почало змінювтися. Нашому суспільству не вистачає тої іскорки, яка б запалила між усіма нами тісний зв'язок, що ніколи не залишав кожного з нас у біді.
Як же чудово, коли навіть маленька дитинка спроможна ощасливити будь-яку людину своєю цнотливою посмішкою, душа радіє з того, що звичайна листівка до Дня перемоги здатна викликати найщиріші сльози на обличчі старенького ветерана, а звичайна розмова з бабусею із сусіднього під'їзду не залишить її зовсім беззахисну сутність без турботи і піклування. Окриленість невичерпної пристрасті двох закоханих сердець сроможна звести байдужість усю нанівець…
Обплітаючись в єдиний вінець своїх почуттів ми навіть не здогадуємося про існування маленьких кольорових життів. Іноді не всі можуть зрозуміти, що справжнє щастя не в купюрах і не в їх кількості, а в найтепліших відчуттях, будь то кохання чи, можливо, закоханість, але це щось неймовірне, таке сокровенне і часом звсім таки непокірне. Навряд чи самотнього пенсіонера, який щовечора сидить у вікна, плекаючи надію про зустріч з найдорожчою у світі людиною, ощасливить декілька сотень гривень заможного бізнесмена, що вирішив прикрасити свою діяльність ще одним гарним вчинком. Ні, звісно, бажання допомогти матеріально — це добре, але ніщо у світі не замінить теплого слова з боку рідненької людини. Для багатьох важливіше за все — це увага зі сторони інших, тих, хто разом з ними вдихає чергову порцію такого вкрай важкого на даному етапі життя.
… Всі ми потребуємо простого людського піклування, бо без нього самотність закувала б у свої ланцюги наші беззахисно-вразливі серця, які і так страждають від нестачі людського тепла…

0 коментарів

Залишити коментар