22:15 – змовк годинник на твоєму пероні
ти сьогодні приходив, і знову її там шукав

слова не говорять, мої слова не говорять
вони просто мовчать, про тебе вчергове мовчать

ось забрали табличку «перерва» й відчинили вікно
ось її запитали: «у який бік і напрям давати квиток?»

слова – це пусте; вони нам ні про що не говорять
вони просто шифрують набір не наших думок

дикі мелодії у цих старезних вагонів:
скриплять, торохтять і дзвенять
та для цих двох – це мелодія, що зачаровує
бо нагадує про конкретний період життя

йому варто більше не прагнути чути,
а їй варто надавати пріоритет автовокзальним квиткам

слова знову мовчать. вони вже давно не говорять
бо мовчати це – добре. говорити – не для них такий варіант

її погляд у натовп вріза'вся, здавалось, безцільно
вона довго мовчала,
раптом знову почула знайомі слова:
«ти обрала, дівчинко? нарешті обрала куди їдеш?
маєш знати, бо чого ж тоді прийшла на вокзал?»

слова слушно мовчать, а годинник рахує провини,
що врізались у пам’ять неначе холодний і гострий кинджал
як зректися ілюзій? як відправити їх в домовину?
як віддати без жалю минуле під трибунал?

він і так вже давно не будує плани та графіки
нещодавно, здається, віддав свій останній годинник в ломбард
час нестримно несеться, а від того – незримо спливає
заховалися в днях календарних 22 година і 15 хвилин із життя

знову слова, знову ці несвідомі частини усього живого
непоборні конструкти замаскованих відречень та схем
вже змінились шляхи, вже змінились квитки та вокзали
промайнули години від німих та безслівних прощань

коли він та вона – окремі сегменти складної системи
коли важко залишити, але необхідно втекти
і так конче потрібно навчитися без примусу дихати
себто зуміти вдихати повітря без присмаку «ми»
ця шалена потреба навчитися вчасно іти!

22:15 – змовк годинник на тому пероні,
де колись оселились надії, світло й тепло
ти сьогодні прийдеш?
бо учора ти ж знову приходив…
знай, не варто –
на її квитку зазначений зовсім інший вокзал

SOlizar

0 коментарів

Залишити коментар