Прокидаюся… Дивлюсь навкруги, розуміючи буденність нового дня, суворість реальності. В перші хвилини хочу поринути знову у свій сон, сон, який триває вічність, у якому я — творець теперішнього, видумував майбутнього. Підходжу до вікна, визираю на холодну осінню вулицю, переповнену суворими обличчями, які, можливо, і прагнуть щось змінити, та вже не мають сил. В їхніх обличчях бачу втому, але ні, не фізичну, духовну, від напруженості й швидкоплинності, від непостійності й мінливості. Дивлюся… Вслуховуюся в кожний шорох…. Думаю… І лише тоді розумію, розумію, що життя – витвір лише моєї фантазії, натхнення, цілеспрямованості. Впевнююсь в тому, що час – не злий маг, який прагне зіпсував наш вигляд! Ні, він показує нам те, в які терміни треба виконувати поставлені завдання, він лише спрямовує наші дії в потрібному напрямку.
Снідаю з думками про щирість, радість життя, залежну від змальованих нами мрій. Виходжу на вулицю, вдихаю свіже, хоч трохи й гіркувате від перепон, які чатують на нас, повітря. Стою, переповнена бурхливими емоціями від можливостей, які нададуться мені у разі виконання поставлених мною задач.
НІ! НІ, не стою, лечу не над містом, над людьми, над їх душами від того, що змогла осягнути суть дня, який дається нам для неповторності, новаторства й натхнення.
1 коментар