Дивна ця галявина – кажуть. Що пригоди тут різні з людьми стаються – такі що їх на все життя змінюють – це також кажуть… Але які пригоди можуть чекати на досвідченого туриста, який цей ліс знає як свої п’ять пальців, хоч і не місцевий. Присісти би на камінь – сонце припалювати починає – треба подивитися на карті, чи нема десь і коротшої дороги.
Прохолода. Смерека щедро ділиться своїм холодом, доообре тут….
«Дивись, яка тут краса… Гори – то є инчий світ, якщо вміти його читати… Гори то душа землі – висока, недосяжна і від того таємнича… Бачиш?» — хто це, хто тут? Хтось ніби шептав, але… хто? Та ні, вчулося…
«Тут у скалі старій вогонь живий сидить і відкривача сміливого чекає, тут квітка кожна силу свою має – якщо її не рвати без потреби чи топтати, тут… тут і дихається вільніше…» — та хто тут? Ой. Та то ж мої думки. Тиша така, що навіть власна думка голосною здається. І ніхто то не шепче, смерека просто шелестить – то й усе…
«А земля силу свою має. Того відпочинок серед гір і їх краси додає енергії людині, а не забирає її – така мандрівка втомлює дуже ненадовго. Тут думається якось ясніше, тут помічаєш красу в усьому, тут народжується якийсь інший погляд на світ, інший світ, хоча ні, не так – краще як місцеві кажуть – «инчий»… Чугайстри та мавки, лісовики і просто щезники, духи води і лісу, землі і живності – тут вони, прийди сюди з чистою душею і наміром добрим – і не буде тобі від них ніякої шкоди, тільки поміч»… Та хто тут?! Нікого, тут нікого – коровка лиш пасеться трохи віддалік, неквапно римигає. А так – нікого. Тиша…
Ну майже нікого – схилений над картою мандрівник не бачив отих сил – добрих і не дуже, але сильних від своєї природності – не бачив ні дів лісових, ні душі каменя, ніяка сила йому на очі не показалася – би не сполошити: чужинець він, побоїться такого видива… Але заговорили – шелестом смереки, шепотом трави і самою тишею… Він підніметься в горб – тепер уже знає, куди йому краще піти, а по дорозі все роздивлятиметься та придивлятиметься до всього – тут таки направду инчий світ – і чим більше його силу і красу пізнаєш – тим більше хочеться… Така от загадка оцих гір…
Автор тексту-Іванка Стеф'юк
Прохолода. Смерека щедро ділиться своїм холодом, доообре тут….
«Дивись, яка тут краса… Гори – то є инчий світ, якщо вміти його читати… Гори то душа землі – висока, недосяжна і від того таємнича… Бачиш?» — хто це, хто тут? Хтось ніби шептав, але… хто? Та ні, вчулося…
«Тут у скалі старій вогонь живий сидить і відкривача сміливого чекає, тут квітка кожна силу свою має – якщо її не рвати без потреби чи топтати, тут… тут і дихається вільніше…» — та хто тут? Ой. Та то ж мої думки. Тиша така, що навіть власна думка голосною здається. І ніхто то не шепче, смерека просто шелестить – то й усе…
«А земля силу свою має. Того відпочинок серед гір і їх краси додає енергії людині, а не забирає її – така мандрівка втомлює дуже ненадовго. Тут думається якось ясніше, тут помічаєш красу в усьому, тут народжується якийсь інший погляд на світ, інший світ, хоча ні, не так – краще як місцеві кажуть – «инчий»… Чугайстри та мавки, лісовики і просто щезники, духи води і лісу, землі і живності – тут вони, прийди сюди з чистою душею і наміром добрим – і не буде тобі від них ніякої шкоди, тільки поміч»… Та хто тут?! Нікого, тут нікого – коровка лиш пасеться трохи віддалік, неквапно римигає. А так – нікого. Тиша…
Ну майже нікого – схилений над картою мандрівник не бачив отих сил – добрих і не дуже, але сильних від своєї природності – не бачив ні дів лісових, ні душі каменя, ніяка сила йому на очі не показалася – би не сполошити: чужинець він, побоїться такого видива… Але заговорили – шелестом смереки, шепотом трави і самою тишею… Він підніметься в горб – тепер уже знає, куди йому краще піти, а по дорозі все роздивлятиметься та придивлятиметься до всього – тут таки направду инчий світ – і чим більше його силу і красу пізнаєш – тим більше хочеться… Така от загадка оцих гір…
Автор тексту-Іванка Стеф'юк
1 коментар