Пройшовшись по найпекучішим місцям такої по-справжньому живої душі…
Все починалось із поглядів таких мимовільних, коли двоє чекали тих днів божевільних, щоб очі за них про все серцю сказали, повідали сором за те, що так сильно і пристрасно в житті когось покохали. Він і Вона… Щодня їх стежки уплітались в єдиний вінок теплих слів, але все ж чомусь мовчали й чекали прийдешніх оксамитових снів. У них розмовляли один на один… І здавалось не вистачить їм тих довгих, усамітнених часом годин. Розмова велася лиш мовчки, бо надлишок слів заважав відчувати кожні дотики серця до пульсуючої під тиском лукавої точки. Вона ж снилась йому майже кожної ночі, він бачив скрізь її апетитно-зеленії очі. Про неї думав і мріяв, надію про зустріч блаженну протягом року в душі своїй чуйно леліяв. В ній світ свій наскрізний він хотів умістити, обожнював сміх той, що надихав його завжди нове щось творити. Її ж загадково-таємничий «світок» був сповнений цноти незайманих літом травневих думок. Якась справжня й не схожа на інших була… Саме цим і манила його, бо лиш був єдиний раз, коли його найріднішого в світі вона обняла. Та духовність умовної хвилі насичених губ дарувала йому дотик до ніжно-лагідних її обезсилених рук. Таємницею спалаху неочікуваних дій залишалась для всіх нерозгаданим дивом природних стихій. І щось неземне в обох них було… Таке владне й жагуче, звідкіля невідомо до них потайки морем у шторм забурхливий човном припливло. Для них море — то все… Кохання шалене у перлах піщаних до берега з трепетом воно нишком несе. Сокровенні бажання у ньому зустрілись і нарешті ті двоє під шум його тужний в обіймах один одного з щастям в очах причаїлись. Нізащо у світі не хотів він її відпускати, жадав вічно й нескінченно одну її лише кохати, а носик той гарний щоранку пестливо із посмішкою цілувати.
Бо звичність до щирих і відвертих земних почуттів підносить людину туди, де гріх втратити кожну спільно прожиту хвилину…
0 коментарів