Цими вихідними наше місто святкувало 605-річчя, і я, воізбєжаніє витрати нервів і по збігу обставин святкувала цю дату у столиці України. Чому витрати нервів? А тому, що не люблю людей, як елементу скупчення, натовпу і шаленого стада, яке чомусь вважає, що саме в центрі міста їм в цей день обов’язково бути, в усіх злачних закладах….Ну якась просто рефлекторна поведінка…Та й і чим мене цього року могла здивувати організація свята? Хіба б організували вибори мера – це дійсно було б дуже символічно, потрібно та й взагалі))…Ну от, я зібрала своє шмаття і на кілька днів звалила з цього раю на землі, на щастя для всіх упереджених щодо моєї особистості істот.

Новозняті з маршруту Софія-Москва вагони нашого потягу «Буковина» порадували теплотою і оксамитовою оббивкою місць, а сусіди по плацкарту мовчазністю і швидким відправленням на бокову. Київ…місто-герой, місто – Сто лиць. Маски, байдужість, у цьому я була впевнена. І він мене, як завжди не розчарував, підігрівши це все тільки гарною сонячною погодкою. Опісля поселення в готелі (на 24 поверсі!!! Бачили Ви б мої очі повні страху у ліфті, ну хоч добре шо не штани), вирушили гуляти маленьким мегаполісом. Метро-то перший символ байдужості київського поселення. Здається, якби тебе викинуло на шпали, а твої кишки прикрасили дивовижним візерунком стіни метрополітену, люди б продовжували пити каву на ходу і читати вранішні газети….

Перша небезпека на мене чатувала вже на Майдані Незалежності, поки я намагалася сфотографувати зі статуєю коника якісь вишкребки вчепилися до мене і почали тицяти до рук голубів, ручних таких гарнюнь, і давай фото на пам'ять робіть, грошей залишите шо смогьотє. Я ввічливо відмовилася і пішла далі і вже як символічно через пару хвилин помітила зламаний каблук, мабуть прокляли… Потім мене почали хапати за руки стрьомні істоти у костюмі білки з Льодовикового періоду і давай предлагать фотоуслугі… Я нє, нє, нє, дасвіданія. А потім ми дійшли до Кабміну, про наближення до цієї будівлі ( а там поряд і ВРУ) свідчили автомобілі високого класу, левел коштування яких збільшувався з кожним кроком. Мої намагання всістися перед Кабінетом і зробити умопомрачающе фото було придавлено злобними охоронцями, які пояснили мені, що сідати на асфальт перед входом до КМУ-то кагбе незручно для вїжджяющих машин. Я обізвала їх злими і протівними,і пригрозивши тим, що колись працюватиму в цьому будинку гордо удалілась. Ну як гордо, просто удалілась….Після мосту закоханих, де символічно кілька років назад закохані звісно ж по легенді розбилися на смерть до асфальту, мене знову надибали голуб’ятники. Ну і панєслось. Мені стало шкода птахів, думаю оставлю їм якесь бабло на кормьошку(так сказав власник голубів). Мала з собою лише цілими 100 грн, наївно думаючи, що гривень 10-20 їм вистачить. (Друг мене щолкнув на фотік разів зо три, з яких нормальною вийшло лише одне фото). Так от здачу мені повернули 20 грн. Я собі тако в шоці,і давай вициганювати свої кошти назад. Виявилося, що одне фото коштує 40 рублєй і моїх витрпіаних нервів. До тих 20 ще 40 я витребувала назад розпочавши жорстоку дискусію, окрім того хотіла виколупати йому очі, але імідж держслужбовця зіграв як механізм стримування. І от у цей момент, я зрозуміла як сумую за Чернівцями…. У нас як мінімум не додумалися б до такого лохотрону. І таких білосніжних голубів використовують тільки як предмет весілля, а не як елемент розводілова. То було справжнє ностальжі. Аж хотілося за 150 грн. стрибнути на троллеї з одного берега Дніпра на інший. Від необдуманих кроків рятував пустий гаманець.
Київ, тобі байдуже до всіх, ти наживаєшся, але гарний ти, ти як топ-модель без мізків. Без змістового наповнення. Твоя архітектура велична, та пуста. Бо людей у тобі нема. Як тебе не любити? Просто. Постійно сподіваюся, що ти мене на відміну від Чернівців, мене здивуєш, але ти лише підтверджуєш мою теорію про те, що у Чернівцях маленькі будинки, великі люди, а в Києві великі будинки і маленькі люди. Навіть ненавидіти у тобі важко. Ти просто лишаєшся беземоційним і стриманим…Ти легко ховаєш у своїх петлях автострад вкрадені автомобілі і чужі життя.

Нехай мої висновки назвуть провінційними і безамбіційними, але якось Катеринчук П.М. (хто вчився на ФІПМВ), що амбіції, то останній притулок для невдах. Любіть Чернівці, тут ще вирує життя, тут, де кожна собака вас знає, де старіють ваші батьки, де не крадуть ваші мрій. Київ втомлює. Верхня полиця новознятого вагону з оксамитовою оббивкою не відняла цієї втоми. Енергія зявилася тільки наступного ранку на словах провідника «Встаєм, Чернівці…..». привіт 605-річне створіння, як же я тебе ненавиджу, і як же тебе люблю!!!