Калатає серце. Неначе хлипає, надсадно так стукотить. Сон і не показується, думкою шастає тривога. Ну хто ж просив складати цифри, ну хто просив … Тепер точно спокою не дадуть. Вже, напевне, шепочуться, що Софія відьма. Спробуй кому поясни, що вона і знати не знає, про шо говориться. Вони своє знають. А почалося з простого жарту: репетиторка принесла на заняття якісь таблиці, які вона назвала матрицями і за датою народження коротко розповідала про кожного. Всі пожвавішали, уважно слухали про себе, і якщо чули щось похвальне для себе, з усмішкою погоджувалися: «Це точно!», якщо ні, то з виглядом бувальця відзначали: «Щось у ваших табличках не дуже сходиться…»
― Ви всі ровесники, багато з вас народилися 99-го року, а чим більше дев’яток, тим краще розвинене «шосте відчуття».
― А коли дев’яток багато, наприклад п’ять?
― Так майже не буває, Богданчику. Але в історії були люди з чотирьма дев’ятками. Це знамениті екстрасенси, провидці, маги… А чому ти питаєш?
― Просто наша Соня народилася 9 вересня 1999 року, самі порахуйте: п’ять дев’яток.
― Ну…
Вчителька довго підбирала слова, та на думку приходило тільки те, що зайвим було приносити до школярів такий серйозний тест. А клас оглядав Софію, придивлявся і спостерігав. Дівчинка ще не до кінця розуміла, що відбувається, аж поки Денис не озвучив думку більшості ровесників:
― То з тої таблички виходить, що Марусячка ― відьма! А на картах вмієш?
― А на кавовій гущі не пробувала? Не скажеш, як там контрольна завтра пройде?
― Сонь, ти тільки дощ не викликай, а то ми завтра в похід ідемо. Не накличеш, скажи?
Соня відчула на собі цілу шеренгу цікавих, аж колючих поглядів. Спочатку вона їжачилася під напливом цікавості однолітків, але раптом рвучко підвелася, всією своєю вагою вперлася в парту і прошепотіла залякано-розлюченим голосом:
― Не знаю, нічого я не знаю… А якщо будете чіплятися до мене, то я ще й не те на вас накличу!
Лускіт дверей на деякий час спантеличив підлітків, але то було ненадовго. Розшумілися далі. Зате вчителька сиділа в німому ступорі, вона чудово розуміла, якого удару завдала цій вразливій дівчині. Що робити ― вона не знала. Чесно зізнатися, Ольга Іванівна принесла ці тести лише для того, щоби заняття цікавим зробити, бо інакше ніяк не уміла. Виправити би все треба, та підходу до цих дітей в неї так само нема.
А ніч була багата на безсоння: не спалося Софії, не спалося й Ользі.
Дівчинка знову й знову переживала в уяві той такий болючий для неї момент, коли всі-всі пильно дивилися на неї. Соня дуже цього не любить. Вона навіть робити нічого спокійно не може, коли за нею хтось спостерігає, Софія намагається ухилитися й сховатися від чужих поглядів, немов би від колючого вітру. А тут… Вся півгрупа дивиться, вичікує: «Ну скажи нам, скажи, як це бути відьмою?» Нестерпно, просто нестерпно. Завтра в школу Софія не піде, скаже, що захворіла. Вона чи не вперше збреше і заховається від усього світу за фіранки своєї тоненької душі й нікого-нікого туди не впустить.
Ольга безперестанку собі докоряла за сьогоднішнє. «Якби хороша вчителька, то дітям сам предмет би був цікавий, їм би іграшок на уроці не треба було. Хоча… знайшла іграшку… Принести підліткам матрицю Піфагора.
Вони тепер кожен раз будуть заняття зривати, як не відьм серед однокласників вишукувати, то просити, аби Ольга на кожен урок щось таке приносила. Вчителько ти зелена, ти би ще гороскопи з картами Таро притягла на урок!» Було шкода, невимовно шкода цієї маленької, чутливої такої дівчинки, яка завджи боялася уваги до себе, соромилася навіть розмов. Мале і перелякане світом пташа, як воно житиме тепер у цьому класі…
А в понеділок до вчительки дійшла новина, яка совістю вколола її в саме серце: Софію забирають в іншу школу. В дитини вдома був нервовий зрив і вона боїться знову ходить в цю школу, про причину мовчить.
… Розминулися в шкільному скверику: маленька дівчинка, яку вів за руку вітчим, і молода вчителька, яка довго-довго дивилася їй услід, але так і не наважилася щось сказати. Небо стягалося сірими хмарами, ніби швами, а листя з клену різьбили ранкове повітря. Сльоза, винувата сльоза… Ображений, відсторонений погляд… І парк, який стоїть собі та й немає йому діла до тих, хто в ньому розминається. Тріск сухої гілки… Ранок. Холодний такий і незатишний, осінній… Ранок…
Дубовий лист, неначе в долоню, збирав світло і тішився ним. Розсіював по шорсткій корі, а світла ще і ще лишалося. Воно сідало на тонкі, ніби відточені краї того листка і гойдалося собі. Ранковим лісом ходила тиша, лиш пташки десь та не десь щебетом коротким перекличуться, а так тихо… Софія любить ліс, а тепер вона часто тут. Спокійний він, добре з ним. Відколи переїхали сюди, приходить кожної погожої днини. Тато й не питає, куди ходила: йому з вікна майстерні видно, як вона всідається на свою улюблену вигнуту колоду і про щось думає собі. Так Софію може і вечір застати. Коли Петро її усиновив, його здивувала така замкненість дівчинки, та потім він зрозумів, що вона просто вразлива дитина, яка дуже важко впускає до свого життя людей. Вона любить бути сама. Може тому, що так звикла.
Сьогодні Софія ходить лісом і приглядається до нього, ніби вперше. А він такий сонячний, а він листя золочене повітрям крутить легенько так. А між деревами павутинка, тонка та ніжна. А там повисли краплі роси, вони збирають світло і зовсім не падають… Так красиво… Під кущем гриб, аж з того боку. Хочеться його поближче роздивитися… Ой! За грибом потягнулася рука й дівчинка зрозуміла, що в лісі не сама. Відступила крок, підняла трохи наляканий погляд, побачила красиву темнокосу жінку, що нахилилася біля гриба і старанно зрізала плодоніжку. Дівчинку жінка помітила не відразу. Та коли помітила, то лагідно посміхнулася:
― Добрий ранок, сусідко. Правда, що гарна цього року осінь?
― Добрий… ранок.
― Ти мене не знаєш, напевне. Я Ляна, ми живемо по сусідству. Прийдеш до мене в гості?
― Не знаю, напевне…
― Не напевне, а ввечері. Приходь, тобі в мене сподобається.
Вдома Софія згадала про сусідку, яку зустріла вранці в лісі. Вона чимось на циганку схожа: смагляве обличчя, виразні темні очі й чорні з відблиском густі коси. Дівчині хотілося піти до неї в гості. Та ніяково якось. Вона не зважиться піти. Зварила татові смачну вечерю, поставила на таріль і віднесла в майстерню. Він різьбить підсвічники, розглядає вже майже готові проти сонця, шліфує… Софія так любить, як тут пахне сосною та свіжою стружкою. Іноді вона приходить сюди, коли тата немає, довго розглядає вже готові свічники, рамки, статуетки та іграшки, потім складає назад все до коробок. Буває, що тато заходить швидше, йому приємно, як дочка милується його роботою. Він просто стоїть коло порога і спостерігає за своєю малою господинькою. Хороша вона людина виросте. Їй би лише трохи більше полюбити цей світ і довіряти йому…
Смачно вона готує, їй би ще випічку навчитися робити.
― Софійко, ходи сюди, скажу два слова!
― Я тут, тату.
― Ходи, малечо, злий мені на руки, аби я масними руками до деревини не брався, бо фарба ловити не буде.
― Зараз воду принесу.
Набрала воду й понесла стежкою. Раптом помітила сусідку, що показалася з-за хвіртки і привітно посміхнулася дівчинці:
― Ну, Софійко, ти не прийшла до рогаликів, то рогалики прийшли до тебе. В гості приймаєш? ― Ляна простягла накритий таріль.
― Приймаю. Ви сідайте, я вертаюся, ― Софія провела сусідку до альтанки.
… ― Тату, до нас тітка Ляна прийшла. Вона наша сусідка, так?
― Вона недавно тут хату купила, того ти й не знаєш. Ну ходім до неї, не буде вона сама під хатою сидіти.
― Ага…
Аби вечір був ще тепліший та ще лагідніший, тато затопив камін… Підкидав поліна, з прижмуром дивився на вогонь. Він, так само, як Софія, не дуже вмів провадити бесіду з малознайомими людьми, тому присів поближче до вогню, дозирав за ватрою, а дівчата про щось тихо і весело говорили. Вони потоваришували, аж дивно. Софія показувала Ляні свої малюнки, потім вони щось навіть домальовували разом. Теплий такий вечір, і не лише від вогню він так нагрівся…
― Я вас щось спитаю, можна?
― Можна, але кажи мені на «ти», у нас так звичніше, по-вашому не звикну ніяк.
― По-нашому?
― Ну просто я циганка, а ми на «ви» не говоримо нікому, навіть старшим. Тому й не звикну. А що ти спитати хотіла?
― Вже нічого.
― Як це?
― Я хотіла спитати, чи ви… ти не циганка. А тепер знаю.
― І як тобі? Це добре чи погано?
― Це цікаво.
― А що ти думаєш про циган?
― Не знаю. Я про них нічого думати не можу, бо в фільмах циганки такі красиві, з квіткою збоку й танцюють біля ватри, а на вокзалах бачу або злодійок, або жебрачок. І чому вірити? А ти взагалі тільки на обличчя на циганку схожа, а так… звичайна жінка. Не знаю…
― Знаєш, багато хто не сприймає циган. А циган і бродяга ― це не одне і те ж. Цигани теж бувають сімейними людьми, і не всі з табором ходять, є й такі, що в своїх будинках живуть. У фільмах так само багато перебільшено. Може, колись так і було, як вони показують, та тепер… Знаєш, порівнювати фільмову циганку з вокзально бродягою ― це те саме, що питати обвішаних сумками заробітчан, чому вони не в шароварах. Є цигани не такі, як в переходах, ми можемо й не здогадуватися, що то люди циганської крові.
― А ось розказують про те, що цигани минуле й майбутнє ясно бачать, то правда?
― Знов-таки, як хто. Є такі, що дійсно відчувають багато чого настільки, що можуть наперед розказати. А є просто такі, що добре розуміються на людях. Знають, що і кому сказати. І часто говорять просто те, що людина хоче почути: якщо бачать молоду людину, що одягнена в поношений, але діловий, аж офіційний одяг, то знають, що вона прийшла в це місто і з усіх сил дереться нагору, а тому скажуть, що людина зробить блискучу кар’єру. Цигани мудрі. І деколи обходиться і без потойбічного.
― А ті, які знають, ну… відчувають, як це, звідки це в них?
― Тебе це ж не просто так цікавить.
― Була одна історія.
― Розкажеш?
― Ти ж циганка, сама знати мала би, ― задумано всміхнулася…
― Я з тих, других циган, які просто мудрі…
І Софія вперше за весь цей час розказала. І про дев’ятки, і про клас, і про те, чого вони переселилися в передмістя з самого центру. Ляна уважно слухала. Замислено гладила ще теплу чашку, а потім пішла наверх…
― Чекай мене тут, я зараз спущуся, ― сказала вже зі сходів.
Вона принесла обгорнуті минулим та й порохом фотоальбоми, обтрусила їх, верхній відкрила посередині, поставила біля нічної лампи і покликала Софію. Вказала пальцем на верхню фотокартку:
― Давай з тобою спробуємо одну річ. Подивися уважно на цю дівчину. А потім розкажи мені все, що тобі здалося, коли ти її побачила. Все-все, що тобі навіть твоїми фантазіями виглядає. Добре?
― Добре…
Погдяд з фотографії замріяно дивився вбік, веливі й наївні очі, підмальовані темними стрілами, були трохи сумними. Школярка… Радянська форма з білим комірцем, піонерський значок, краватка. І густа-густа коса…
Софії раптом уявилося, як дівчина з фото іде вузьким шкільним коридором, несе вазу з жоржинами. Ставить на класний стіл, витирає дошку. Витирає пил, вже хоче виходити… Відчиняються двері, заходить хлопець. Старшокласник. Ні, то піонервожатий… Вони говорять довго, дівчина схоплюється, тікає з класу.
― Їй погрожували. Вона не піддалася, тоді один хлопець їй відплатився. В неї були великі неприємності. Вона… там щось зі сходами пов’язане. Не знаю…
― Ти все правильно кажеш. Таких за союзу називали «неблагонадійними». Її тато був журналістом, його звинуватили в націоналізмі і вивезли. Хлопець… Піонервожатий наказав Юлі відмовитися від батька, інакше просто життя не дадуть. Вона відмовилася. Вона почала часто втрачати свідомість, нам розповідала, що майже не може спати. Її послали на горише носити книжки з книгосховища… Їй стало зле і вона просто викотилася з перил, з третього поверху… Я перший рік тоді в тій школі вчилася, мені стало страшно. Я прийшла додому і сказала, що не піду в школу, бо там вбивають. А мама сказала, що то не школа, а ціла держава така… Пройшло дуже багато часу, поки я зрозуміла її слова… А ти таки бачиш, не збрехали ті таблиці…
Від того вечора Софія прибігала до Ляни постійно, ну а коли не приходила, то ішла Ляна. Циганка вчила дівчину тому, чого сама не вміла: вчила керувати своєю такою чутливою свідомістю, приводити в порядок окремі думки та асоціації, разом в них все виходило. Найцікавіше було дізнатися татове майбутнє, та поки що Софія це бачила вкрай невиразно. Рада пояснила, що такі видіння викликати неможливо, вони мають прийти самі. Петро ― близька Софії людина, тому його майбутнє побачити буде важко. Ну а поки що дівчинка розважала себе тим, що читала таємниці Ляниних фотографій.
― Радо, я побачила! Знаєш, все у нас буде добре…
― Що ти побачила?
― Я знаю, що буде далі з татом Петром. В наш дім прийде жінка, нам трьом буде добре разом. Я знаю цю жінку, вона дуже хороша.
Рада приховала вдоволену посмішку і подивилася вбік… Так, їм трьом буде добре, вони стануть справжньою сім’єю… Соню- Сонечко, хороша ти дівчинко…
― Але я не все роздивилася, з мене зсередини ще щось проситься, то щось дуже важливе, та я не розумію, що я маю побачити. Мені би підказку якусь… Допоможи, Ляно…
― А ти спробуй знову по фото, так тобі буде легше. Принести тобі альбом?.. Хоча… Якщо то тебе так пече, то тобі потрібні твої фотографії. Ходім.
За хвилину були вже в домі. Альбоми випали з тісної тумбочки так, ніби на Софію й чекали. Дівчина зосереджено вглядалася в кожне фото… Не те, не те, і тут немає… Та що ж це, де? Немає, нічого немає… Щоденники, треба подивитися там.
Третій блокнот ніби на дотик підказав, що саме він потрібен. І тут поплила думка, чи то праспогад, сама не знала:
… старе пологове відділення, капає з даху. Літня санітарка, спітніла від прілого, важкого повітря, витирає підлогу кімнати для новонароджених. Крик немовляти… Санітарчині нерви того крику не витримують:
― Ну чого ти плачеш, чого плачеш, мамочка ваша лиш народжувати вміє. Кішка бездушна… Другу вже лишила, ні честі, ні совісті, Господи прости… Та не кричи ти, ходи на руки, мала бідо, ходи… Їсти хочеш? А де я тобі наберу? Зараз принесе тобі медсестричка. Побудеш у нас трохи, так, а потім тебе до діток віддадуть. В тому будинку багато таких діток, в яких мами совість пропили… А якщо пощастить, то будеш ти в тому самому будинку, де старшенька ваша. Вона вже велика зовсім, напевне, а колись так само ревіла, як ти тут… Ну, не плач, бідашко ти, аа-аа-а…. Ну все-все…
… ― Ляно, я побачила, як мене кинули в пологовому. Це неправда, що моя мама померла. В мене є старша сестра.
― Ти можеш дізнатися, хто вона?
― Так, це щось пов’язано з цим блокнотом, ось, тут фото наклеєне, це мусить бути воно…
… то був шок… очі впиралися в побачене і не вірили, серце калатало, мов на сполох, а сльози просто заливали. На фото Софія дарує квіти репетиторці з англійської, а внизу підпис: «09.09.2009. Сьогодні мій День народження. Замість подарунка тато записав мене на уроки англійської, на які я так довго хотіла. Наша вчителька така лагідна, вона мені відразу сподобалася….»
Петро і Ляна обняли свою малечу і просто мовчали. Та врешті Петро заговорив перший:
― Знаю, донечко, вона тобі зробила дуже боляче. Ти розумієш, що вона не збиралася цього зробити, але пробачити не можеш. Я знаю. Але я знаю, що і їй то мало би бути шрамом на все життя. Вона хороша людина, совісна. І вона добре розуміє, що зробила. Вам треба поговорити. Тим більше, що вас життя вже одного разу розвело, коли розкидало по різних будинках.
― Пам’ятаєш, Софійко, як ми з тобою говорили про те, що цигани мудрі? Вони мудрі не лише тому, що вміють слова підбирати, а і тому, що вони чують голос крові. Цигани своїх не забувають, як би там не було. Будь і ти мудра. Ти вже виросла давно, ровесники ту історію так само вже забули давно. В них своє життя. А ти своє віднови. Будь мудра, Софійко…
― Алло, Ольга Іванівна? Це Соня Марусяк. Можна з вами поговорити?..
Зимовий парк струшував з гілочок сніг. Сонячно… І на душі так само сонячно. А від щастя плакати хочеться… Так буває…
― А ти маму пам’ятаєш, Олю?
― Звичайно, я її знайшла, коли мені було 20. Мама спилася зовсім, її віддали в наркологічний диспансер і поклали на стаціонар, якийсь з її колишніх оплачував лікування. Та додому її ніхто не забирав: він людина сімейна, ну а більше в мами і не було нікого. Я забрала її. Вона вже була не при своїй пам’яті, мене так і не хотіла признавати, все розповідала про сина, що не вернувся з Афгану. Хоча… Може, в неї був ще і син… Через два роки її не стало. І мені без неї стало зовсім сумно. Я ж колись в дитячому будинку так мріяла маму знайти, в мене кожного року до Діда Мороза був один і той самий лист… А знайшла ― розчарувалася. Та потім полюбила. Знаєш, так приємно вперше за багато років бачити біля себе рідну людину.
― Я теж тата питала про маму. Я тільки потім дізналася, що він мене всиновив, спочатку я просто не розуміла як тато може бути нерідним. А він не знав, що мені розповідати. Бо поняття не мав, хто моя мама. Казав, що вона померла, йому й самому, напевне, так сказали в дитбудинку, бо ж не кожен ризикне всиновити дитину алкоголічки. В тебе є мамині фото?
― Одна тільки, потретна фотокартка, вона на її тумбочці стояла в лікарні. А інші вона сама не зберегла.
― Хочу дізнатися про неї. Покажеш мені той портрет?
― Він в мене дома, ідемо?
― Давай.
Краса мами для Софії була просто вражаючою: з портрета на неї дивилася кучерява дівчина в крапчастому капелюшку, яка підняла голову й щиро так сміялася… Спочатку Софії здалося, що мама замість себе а рамку поставила фото актриси чи моделі якоїсь, та потім їй щось зсередини підказало, що це мама. Мама Тамара. Оля сказала, що їхню маму звали Тамарою.
… А далі поплило видіння. Чітко так, ніби Софія дивилася фільм…
… Змарніла, виснажена пологами жінка підписує відмову від немовляти. Вона перекладач міжнародного класу, пропонують роботу за кордоном. «Я приїду через три роки, все там владнаю, обживуся і заберу доньку назад, вона навіть не пригадає нічого», ― переконувала себе Тамара.
… Далі Софія бачить Тамару, яка сидить в квартирі й просто напивається вином. Ввижається дочка. Тамара чужа тут, зовсім чужа, робота ― просто заробіток, а крім неї ні друзів, ні особистого життя. А дочка сниться… Плаче так, плаче, тягне ручки…
… Її відправили назад, бо одного разу прийшла на переговори з похмілля. В політиці такого не пробачають. А в союзі дуже не люблять тих, хто повернувся з-за кордону. Навіть вчителем англійської не взяли. Коли народила другу дочку, то вже просто не мала куди її забирати. Жила на роботі: в підсобці на залізничному вокзалі, кочегаркою там працювала. І дитина снилася. Вдень робила, як навісна, ніби все життя була кочегаркою, а ночами пила, пила по-чорному, аби заглушити крик немовлят, що вчувався їй скрізь…
― Ти дивися, що то гени значать: мене прийомні батьки на режисуру віддали, самі актори. Всі мої заздрили… А я після першої сесії втекла звідти на іноземну…
― А мені найкращим подарунком був дозвіл ходити на уроки англійської…
― Наша мама красива була.
― Найкраща. Тільки з наскрізь переламаним життям…
автор: vk.com/id83044253
фото: Наталья Законова
0 коментарів