Я тільки-но вийшов з таксі. Часу було не обмаль, але й не занадто багато, себто якраз викурити 2 сигарети і подивитися на чи-то втомлене, чи-то щасливе небо. Сірий асфальт хотів гріти денним теплом, його бажання було нестримним, як дівчина в очікувані оргазму, але, на жаль, теплоємність йому не дозволяла цього зробити, він бажав і не міг. Я його не звинувачував, адже він старався з усіх сил взяти участь в моєму житті і не піддаватись теплообміну, але холодні інженери не могли зробити теплого асфальту, вони його зробили таким самим як і вони – холоднокровним і сірим, ніхто не звернув уваги на його глибинну розгубленість, для них глибинністю була лише правильно покладена грунтова подушка.
Діставши парочку синього бонда я розслабився і підніс запальничку до губ. В цей час, остерігаючись і можливо трохи боячись мене, поволі проквиляла коло мого тіла людина в старій куртці і великою зношеною сумкою. Там мабуть були пусті пляшки, які вселяли надію на повну. Я не звернув великої уваги, просто вдяг навушники і далі заглибився в якесь непропорційне моєму мозку небо. Обернувшись на втомлену людину, я побачив, що коло неї стоїть хлопець в окулярах і жваво про щось питає. Мабуть хотів допомогти чи питався дороги, чи поради, чи поради яку б вибрати дорогу. Він був в окулярах і шортах, але в чорній, як вугіль, куртці. Мої очі продовжували сумно дивитись на це дійство. Враз хлопець в окулярах зірвався з місця і побіг, побіг пританцьовуючи, в такт музиці в моїх вухах, він біг, і сміявся, з нього падали окуляри, він їх підіймав і біг далі, він відривався від персони з сумкою все далі і далі. І в якийсь момент зупинився. Він став просто на перехресті. Я не знав, чи він пришелепкуватий, чи під якимось зіллям, але він зупинився і не рухався. Так само як і втомлений «бомж». Вони обоє стояли тримаючи чіткий інтервал, інтервал між суворою реальністю і апокаліптичним забуттям, між псевдо-дном і псевдо-Еверестом життя. І подумалось мені, що ширших рамок за ці, годі й бачити, годі старатися відчувати, ти завжди будеш поміж одним і іншим. Я спробував поставити себе між них, але чітко не побачив своєї позиції. Я не знав, до чого я ближче.
Але тут сталося дивне: людина з втомленим обличчям наблизилися до людини несповна розуму. Сталося це на перехресті. Вони перемигнулися, так, якби зрозуміли всю значимість дисонасу їхньої поведінки і… пішли у дві різні сторони, в які саме, я впевнений, вони і самі не знали. Але вони обоє розійшлися як старі друзі, які попрощалися один з одним, як війна прощається з перемогою після параду.
Я прийшов додому і став писати цей есей. Алкоголю не було, а був тільки дбайливо заварений для мене чай. І був кінець клавіатури, і був кінець чашки з чаєм. А кінця дружбі цих неординарних людей не було. І інтервалу між ними також не існувало. Була лише довжина сигарети, яку я не встиг докурити і викинув, щоб не не втратити думки про те, що я хотів написати