Байдужість
Тільки не смій холодними руками скрізь залишати нещастя і грубість. Не смій підходити до мене і не смій лякатися безвиході, бо її не існує. Мої слова повністю промоклі і подерті через тебе, вони жалібно дивляться на твою гординю і моляться до небес, аби сховатися десь від тебе, в хижину, далеку і чужу, бо тільки там немає тебе. Хоча, і там ти є, знаєш чому? Бо ти і там не даєш мені спокою. І в тінях холодних і кволих беріз теж ти є, і ножах на столі, і навіть в намисті на моїй шиї. Ти є там, де є моя душа, серце і думки, і навіть там, де їх немає. Мені зараз якось, навіть не знаю як… Долоня втомилася вже нашіптувати мені про болі, про рогатий місяць і про айстри розквітлі на моїй щоці вчора, яких я чомусь бачу лише в дзеркалі. Подерта і пошарпана душа хоче спокою і затишку, її хвилює лише сніжинка на тротуарі, і мокрий вітер, змочене у твоїй руці моє волосся, і тремтливий дотик губ.
Скільки б я не хотіла згубити це все, цього не буде! І скільки б я не просила небо забрати тебе, а мене віднести в хижину, цого теж не буде, поки ти не підеш сам від мене і не залишиш в спокою. Поки не розірвеш угоду з гордістю і заспокоїшся. Поки не припиниш зловтішатися.
Дивись, намисто падає на землю, а звідти виходить попіл і чути запах згорілого лісу, рука розламується навпіл, а з неї вилізає мара, яка стискає мені горло і шепоче щось незрозумілими словами. Дивись, в ножах видніється твоя тінь, але я на неї дмухнула, і вона розвіялася. Що це було? Сон? Ні, це напевно прийшла вона -байдужість…
Тільки не смій холодними руками скрізь залишати нещастя і грубість. Не смій підходити до мене і не смій лякатися безвиході, бо її не існує. Мої слова повністю промоклі і подерті через тебе, вони жалібно дивляться на твою гординю і моляться до небес, аби сховатися десь від тебе, в хижину, далеку і чужу, бо тільки там немає тебе. Хоча, і там ти є, знаєш чому? Бо ти і там не даєш мені спокою. І в тінях холодних і кволих беріз теж ти є, і ножах на столі, і навіть в намисті на моїй шиї. Ти є там, де є моя душа, серце і думки, і навіть там, де їх немає. Мені зараз якось, навіть не знаю як… Долоня втомилася вже нашіптувати мені про болі, про рогатий місяць і про айстри розквітлі на моїй щоці вчора, яких я чомусь бачу лише в дзеркалі. Подерта і пошарпана душа хоче спокою і затишку, її хвилює лише сніжинка на тротуарі, і мокрий вітер, змочене у твоїй руці моє волосся, і тремтливий дотик губ.
Скільки б я не хотіла згубити це все, цього не буде! І скільки б я не просила небо забрати тебе, а мене віднести в хижину, цого теж не буде, поки ти не підеш сам від мене і не залишиш в спокою. Поки не розірвеш угоду з гордістю і заспокоїшся. Поки не припиниш зловтішатися.
Дивись, намисто падає на землю, а звідти виходить попіл і чути запах згорілого лісу, рука розламується навпіл, а з неї вилізає мара, яка стискає мені горло і шепоче щось незрозумілими словами. Дивись, в ножах видніється твоя тінь, але я на неї дмухнула, і вона розвіялася. Що це було? Сон? Ні, це напевно прийшла вона -байдужість…
0 коментарів