Підійди до мене тихо так, квапливо, моя величність, поштовх в нікуди. Ілюзій цінних в серці тім стражденнім не забудь замести чорні, стомлені сліди. Давай нарешті в розпачі нестерпнім ми слово вимовим блідне, що вічність двох палаючих сердець кріз отвір щастя з сумом пронесе.
Поглянь на мене… Очі підведи… Бо ти — це я… І буде, мабуть, так завжди… Напівроздвоєність вчорашня із пензлем глиняним в руках створила власний штрих життя в пастельно- цинкових тонах. Розмежована ясність мазків тих смичкових існувала так довго в думках моїх таких випадкових. Сонлива апріорність понять пірнала у простір примхливий, щоб зі швидкістю світла байдужість людей на Землі цій спинять. І монолог цей нічний між галактик пронісся… Хаос небесний над містом вечірнім туманом вознісся… Спалах зірок і весь Світ наді мною в цю мить засвітився. А Місяць собі плив, але раптом спинився. Напевне, за щось перед Сонцем таки провинився, а може, на зустріч з коханою він запізнився?!..
І місто затихло… Гравітація душ всіх живих вже до цього давно собі звикла. Лиш моя до сих пір не віднайде покою, бо родилась вона в цьому світі такою…
Журавлино-людською і, можливо, зовсім трішки непомітно слабкою…
0 коментарів