Несказане...

Чому знову мої очі мокріють, а губи від болю гіркого німіють… Замружую їх що є сили, а він ще сильніше кричить в моїх жилах. І сльози течуть без упину, не можу спинити їх ні на хвилину. Він рве мою душу на долі, живу немов пташка маленька в неволі. Втекти і почати все знову, забути все це, як зайву розмову.
Залишити все… Вздійнятись і бігти. І слід цей жахливий життя загубити.
Згорнутись клубочком і сон мій прожити. В долонях холодних кошеня своє зігріти.
Воно ж моя втіха єдина у всьому. Довіритись можу йому лиш одному. Сижу з ним під небом, мабуть так і треба, і згадую долю сумного поета. Не дивно, що людям начхати на тебе, бо зараз вже в моді турбота про себе. Вже інші в них зовсім щоденні потреби, живуть так же хитро, як псевдоамеби. Нехай, це їхнє життя…
Від зливи намокло моє вже взуття. Від них не потрібно мені співчуття, наразі важливе лиш моє кошеня. Не зрадить ніколи мене, це я знаю… Стомилась від всіх і уже позіхаю, за сонцем щасливим я часом зітхаю, бо зірку свою з нетерпінням чекаю.
А десь на світанку хтось сонце зустрічає. І в ноьму весь сенс свій життя убачає. Бо, дійсно, без нього було б все не так і кожен би думав про свій би літак…