Зазвичай я пишу статтю про культурну подію, що в нас відбувалась, лише у кращих журналістських традиціях. Та зараз я відступлю від стандартів цього прекрасного ремесла і розповім простими словами про враження від свята як людина, яка пережила це зсередини.
Думка про влаштування такого заходу прийшла неочікуванно. Сергій Кушнір повідомив команду про те, що існує такий захід за 3 тижні до його проведення. Я, зізнаюсь, не думала, що ми його влаштуємо, та вже після кількагодинної переписки я зрозуміла, що наміри у всіх серйозні. Тому ми одразу взялися за створення цього свята.
Мушу визнати, що підготовка до таких подій — це каторга. Надто — якщо таке ви робите вперше :)
Суперечки, галас і величезна гора ідей — саме таким було наше перше обговорення. Ми перекрикували музику в кафе, намагаючись донести свої геніальні думки один до одного. Хвилина за хвилиною в моєму зошиті виникали записи, які впорядкувати було вкрай важко. Нарешті домовившись та розподіливши обов'язки, ми розійшлись.
Далі на нас чекало важке випробування — виконання того, про що домовились. Кожен частково залежав один від одного, адже завдання переплітались між собою. Знову виникали сварки, суперечки, погрози (але лише в думках) та бажання нарешті пережити те маленьке пекло, в яке потрапив. Вгамувати (майже) все вдалося лише в переддень 17 травня — Дня вуличної музики. Ми сподівались, що найгірше вже позаду, та ми помилялись. Найгірше очікувало на нас вже за рогом наступного дня.
***
17 травня. 11:30.
Кілька організаторів вже працювали на вулиці імені Ольги Кобилянської. Я лише прийшла — і одразу перше інтерв'ю. Скажу Вам по секрету, що було страшно, адже хотілось позиціонувати це свято якось по-особливому. Такий захід у нас мав відбутися вперше, а, отже, говорити про нього треба було цікаво і трохи загадково. Зібралася з силами — розповіла! «Відмучивши» перше інтерв'ю, взялася допомагати й іншим. Час вже доходив до відкриття Дня вуличної музики, але тут нас спіткав неприємний момент — учасники помітно запізнювались. На щастя, ми дочекались музикантів і згодом заграли перші ноти.
Вулиця ім. О. Кобилянської заспівала!
Саме це хоч і не на всі 100%, але заспокоїло нашу команду.
Я пройшлась вулицею. Вона не була схожою на себе. Вмить атмосфера змінилася. Тут запанував спокій та мир. Я зрозуміла, що ми досягли мети — на кілька годин зникли усі погані новини та думки, зникло те, що заважало насолоджуватись життям. Тут можна було відпочивати.
Із спокійною душею я повернулась до команди і продовжувала допомагати. Думка про те, що все йде так, як треба, зігрівала і не давала засмучуватись.
Аж тут несподіванка! З ЧИСТОГО БЛАКИТНОГО НЕБА ПІШОВ ДОЩ! Кілька хвилин я намагалась зрозуміти, що це: явище природи, про яке я не чула (адже, погодьтесь, дощ без хмар — то якось дивно) чи певний знак без відтінку (без відтінку, бо зрозуміти, що значить це «послання» я так і не могла). Як пізніше виявилось, це був таки знак про те, що буде й дощ, але вже сильніший.
Дощ №2 таки почався і змусив змістити локації під дах. Сподіватись на те, що хтось залишиться слухати музикантів під дощем майже й не було. Чомусь була впевнена, що всі розійдуться. Аж ні! Усі залишились з нами. Усі слухали наших музик. Дощ, зрозумівши, що лити тут марно, пішов геть, а людей помітно побільшало. Так продовжувалось до кінця заходу.
***
22:30
Я їхала додому з думками про сон і про прожитий день. Ви і самі знаєте, що билжче до ночі прокидаються філософські думки.
Так от які думки виникли у мене і які тримаються до сьогодні? Читайте далі;
Просто подумайте, який прекрасний у нас народ! Скільки талановитих людей живе в Чернівцях! Я приємно вражена тим, що побачила і почула. Ми живемо в місті, яке просто переповнене прекрасними людьми з неймовірно добрими душами. Наші люди і наше місто заслуговують на увагу всього світу! Ми заслуговуємо на мир і на те, аби з нами рахувались!
Ми направду величний народ! Я впевнена, що ми ще покажемо усім, ким ми є насправді! Головне — не мовчати і робити усе, аби нас почули!
P.S. Дякую команді «PAZL» за спогади, дружбу та безцінний досвід!
Думка про влаштування такого заходу прийшла неочікуванно. Сергій Кушнір повідомив команду про те, що існує такий захід за 3 тижні до його проведення. Я, зізнаюсь, не думала, що ми його влаштуємо, та вже після кількагодинної переписки я зрозуміла, що наміри у всіх серйозні. Тому ми одразу взялися за створення цього свята.
Мушу визнати, що підготовка до таких подій — це каторга. Надто — якщо таке ви робите вперше :)
Суперечки, галас і величезна гора ідей — саме таким було наше перше обговорення. Ми перекрикували музику в кафе, намагаючись донести свої геніальні думки один до одного. Хвилина за хвилиною в моєму зошиті виникали записи, які впорядкувати було вкрай важко. Нарешті домовившись та розподіливши обов'язки, ми розійшлись.
Далі на нас чекало важке випробування — виконання того, про що домовились. Кожен частково залежав один від одного, адже завдання переплітались між собою. Знову виникали сварки, суперечки, погрози (але лише в думках) та бажання нарешті пережити те маленьке пекло, в яке потрапив. Вгамувати (майже) все вдалося лише в переддень 17 травня — Дня вуличної музики. Ми сподівались, що найгірше вже позаду, та ми помилялись. Найгірше очікувало на нас вже за рогом наступного дня.
***
17 травня. 11:30.
Кілька організаторів вже працювали на вулиці імені Ольги Кобилянської. Я лише прийшла — і одразу перше інтерв'ю. Скажу Вам по секрету, що було страшно, адже хотілось позиціонувати це свято якось по-особливому. Такий захід у нас мав відбутися вперше, а, отже, говорити про нього треба було цікаво і трохи загадково. Зібралася з силами — розповіла! «Відмучивши» перше інтерв'ю, взялася допомагати й іншим. Час вже доходив до відкриття Дня вуличної музики, але тут нас спіткав неприємний момент — учасники помітно запізнювались. На щастя, ми дочекались музикантів і згодом заграли перші ноти.
Вулиця ім. О. Кобилянської заспівала!
Саме це хоч і не на всі 100%, але заспокоїло нашу команду.
Я пройшлась вулицею. Вона не була схожою на себе. Вмить атмосфера змінилася. Тут запанував спокій та мир. Я зрозуміла, що ми досягли мети — на кілька годин зникли усі погані новини та думки, зникло те, що заважало насолоджуватись життям. Тут можна було відпочивати.
Із спокійною душею я повернулась до команди і продовжувала допомагати. Думка про те, що все йде так, як треба, зігрівала і не давала засмучуватись.
Аж тут несподіванка! З ЧИСТОГО БЛАКИТНОГО НЕБА ПІШОВ ДОЩ! Кілька хвилин я намагалась зрозуміти, що це: явище природи, про яке я не чула (адже, погодьтесь, дощ без хмар — то якось дивно) чи певний знак без відтінку (без відтінку, бо зрозуміти, що значить це «послання» я так і не могла). Як пізніше виявилось, це був таки знак про те, що буде й дощ, але вже сильніший.
Дощ №2 таки почався і змусив змістити локації під дах. Сподіватись на те, що хтось залишиться слухати музикантів під дощем майже й не було. Чомусь була впевнена, що всі розійдуться. Аж ні! Усі залишились з нами. Усі слухали наших музик. Дощ, зрозумівши, що лити тут марно, пішов геть, а людей помітно побільшало. Так продовжувалось до кінця заходу.
***
22:30
Я їхала додому з думками про сон і про прожитий день. Ви і самі знаєте, що билжче до ночі прокидаються філософські думки.
Так от які думки виникли у мене і які тримаються до сьогодні? Читайте далі;
Просто подумайте, який прекрасний у нас народ! Скільки талановитих людей живе в Чернівцях! Я приємно вражена тим, що побачила і почула. Ми живемо в місті, яке просто переповнене прекрасними людьми з неймовірно добрими душами. Наші люди і наше місто заслуговують на увагу всього світу! Ми заслуговуємо на мир і на те, аби з нами рахувались!
Ми направду величний народ! Я впевнена, що ми ще покажемо усім, ким ми є насправді! Головне — не мовчати і робити усе, аби нас почули!
P.S. Дякую команді «PAZL» за спогади, дружбу та безцінний досвід!
0 коментарів