Поряд з нашим світом, тим, що ми маємо змогу відчувати і сприймати, є світи недоступні нашим очам, і пісень тих інших світів наші вуха не зможуть почути ніколи. Але світи ті існують поряд з нами, такі ж реальні, як той, що ми називаємо своїм.
Цю легенду не будуть розказувати сивочолі дідусі своїм внукам-правнукам… І не почуєш її біля живого вогню по гірських колибах від бовгарів, котрі, здається, знають про все на світі. Бо ця легенда не належить світові людей, хоча свій початок бере саме від нього. Місячними ночами її передають із вуст в вуста мавки річкові ‒ вони полюбляють такі історії ‒ істоти що давно втратили власні емоції, люблять спостерігати за емоціями живих
Вони красять їх чорно-білий світ в небачені кольори.
Тож почалося це тоді, коли гори Карпатські належали нам ‒ Гуцулам, а було це можливе завдяки славетним охоронцям Карпат ‒ опришкам. Був то нарід гоноровий, пишний та буйний, окрім надзвичайної відваги мали палке серце, яке часто ставало причиною їх погибелі. Був серед тих гірських соколів один на ймення Степан ‒ легінь красний та пишний, не обділений ні звитяжою славою, ані дівочою увагою. А поскільки душу мав вільну, як вітри полонин карпатських, то не зважав ні на перше, ні на друге.
Нікому не віддавав свого серця, хоча розбив чимало чужих, не одні карі очі проплакали цілу ніч за його легковажну вдачу.
Але одного разу сталася чудернацька для гір подія. Покохала Степана дочка одного польського шляхтича, що мав тут свої маєтки. Як то сталося ‒ мавки уповістувати не можуть ‒ бо ж їм наш світ така ж таємниця, як їх для людей ‒ потойбічний. Але кажуть, що кохання було таким сильним, що молода панянка покинула панське помістя, аби бути з тим, кому віддала своє серце, зрадила свій рід, промінявши своїх батьків на одного з їх кревних ворогів.
А що ж наш Степан? Його тішила ця щира, безмежна дівоча пристрасть, але і це не змогло породити щось більше в серці Степановім. Він жив одним днем, бо іншого могло вже не бути завтра, брав від життя те, що тішило йому око чи думки, але рівно настільки, аби вже завтра рушити далі, забувши про вчорашній день. Тож не дивно, що щастя панянки тривало недовго і одного дня залишилася вона одна покинутою посеред гір. Кажуть, з кожної гори є безліч доріг, а вона тепер вже не бачила жодної.
Яке велике і сильне почуття може бути ‒ так раптово воно може перемінитися у свою протилежність. З великої ненависті може статися велике кохання, але з великого кохання може статися великий відчай. Гострі каміння під Чорногірськими скелями прийняли в свої останні обійми молоде тіло, яке вже не бачило сенсу в своєму житті тут.
Що було далі ‒ мавки знають достеменно ‒ бо ж нещасна розбита душа не знайшла шляху на небеса. Кохання, яке стало люттю пекучою, прикувало її до цих гір, де спізнала вона своє найбільше щастя і найбільший відчай.
У світі тіней душа панянки не знайшла спокою, її зраджене кохання стало пекельною злобою червоного полум'я, жагою наповнювати світ, про який люди тільки здогадуються. Сила ця була настільки безмежна, що пропалювала тонку грань між світами.
З того часу в горах стало неспокійно. Сила ненависті панночки навіть з того світу кривавими туманами проявлялася по диких кичерах Чорногори. Переповнене злобою серце мало страшну спрагу. З багряною людською кров'ю вона шукала того тепла, яке колись могла відчувати сама.
… Неспокійно в горах: біда, зникають люди, і їх висушені тіла і переповнені жахом очі іноді знаходили пастухи та опришки.

Все частіше посеред людей звучало страшне слово ‒ ОПИРЬ.
Ніхто не знав, звідки взялася ця напасть, Тільки неясні здогади тривожили душу Степана, підступною змією вповзала в неї тривога. А ще ці сни, які снилися йому щоночі, зводили його з розуму. В тих снах був він в кровавому тумані і чув, як хтось кличе його на йменя. І голос цей з кожним разом ставав все ближчим і ближчим, аж поки Степан з жахом не просинався весь в холодному поті. Став хлопець сумний і похмурий, не радувався ні блиску сталевих барток, ні, тим паче, блиску очей молодичок, що, як завше, гинули за ним.

З кождним днем танув на очах, і, зрозумівши, що сам

не взмозі з цим справитись, пішов шукати мудрої поради чи, радше, порятунку свого життя. В Кедроватому ‒ недалеко від місця, де був опришківський сховок, мешкав один старезний мольфар, опришкам було дуже раде таке сусідство, бо ж сила молодеча ‒ то добре, але мудрість ‒ то ще більша сила. Старий ніби тільки і чекав на Степана. Без питань почав говорити сам: «Нічим не можу помочє тобі, хлопе, лиш той, хто мав силу розбити серце, зможе його зібрати назад.

Ти жив вільно, але не зважав на те, що коїться довкола тебе, а людина не може так жити, вона має в один мах мати на гадці то, шо за все вона несет отвіт — за кожен крок вона має звітуватиси перед своєв душков. Ти і сам знаєш, шо твоя вина в тому, шо дієтси зарас в горах, але свою помилку ти вже не зможеш виправити на цім світі, все залежит від тебе.»

Люди достеменно не розкажуть нічого про цю історію, бо і не помітили нічого особливого, хіба що одного дня пропав Степан в горах, але що тут дивного ‒ в той час гори брали часто свою людську жертву, лиш помітили, що зникла напасть, і вже ніхто не видів сліду кровавих туманів. От і все, що знають люди.

А мавки часто переказують, а деякі навіть заприсягтися можуть, що на власні очі бачили ту дивну пару: панночку, вкутано в яскраво-червоне, і опришка Степана, що став срібним ланцом і скував душу, котру колись споневажив і кинув. Кажуть, пожертвував опришок своєю душею, аби стати путами для дикої лютої ненависті, яку сам і пробудив. Кажуть, то дивна пара, і не зрозумієш, чи то він її пристрасно обіймає, чи, навпаки, старається задушити, і ніхто вже не береться стверджувати напевно, що то за червоний колір в душі панночки ‒ чи то кохання, чи то лють…

От таку легенду оповідають мавки. Але знаєте як то буває: і в нашому світі, коли двоє об'єднані почуттям, яке приносить їм велику радість а іноді і велике горе…