Біжить мій поїзд в далечінь,
за вікнами гуде трава,
ховає образ придуманих везінь,
везе додому несказані слова…

А твій вагон попереду летить,
на тій же колії, розвіваючи думки,
синій поїзд назад до Чернівців нас мчить…
стираю сльози і скуті кулаки…

Тихенько плаче в сусідньому плацкарті немовля,
регочуть хлопці, потягуючи пиво,
хитає тіло, наповненого суспільством корабля,
стікає дощ по вікнах неквапливо…

Себе запевнила, що більше вже не зможу,
вернутись в місто нездійснених надій,
тебе у слові й ділом не стривожу,
не дамся в руки радості сліпій.

Себе ж питаю досить часто-густо,
чому мені ти не по духу брат,
чому роблю, щоби між нами було пусто…
а очі же горять смарагдом в сто карат…

Ліси минаєм, наступна станція «мовчання»,
а ти весь час кудись нестримано спішиш,
твій поїзд втік до тупіка «прощання»…
а мій ще до цих пір тидишь-тидишь-тидишь…