Світало……… Ласкаве ранкове сонечко обіймало небо, що ще не прокинулось. Я завжди любила спостерігати за цим явищем – грою двох величних небесних тіл. За тим як народжується новий день, на який кожна жива істота в світі щиро сподівається, покладає надії.
В кімнаті було ще досить темно, лише поодинокі промені пробивались крізь щільні фіранки. На годиннику самотньо світилось 05:30 ранку. Не дивлячись на таку рань я прокинулась і крізь сон вдивлялась у вікно. В горлі пересохло і було важко дихати.
Полежавши в такому сонному нерозумінні ще хвилин 30 я піднялась і потягуючись вирушила на кухню зварити каву. Цей гарячо-фантастичний напій я відкрила для себе давно. Він завжди позитивно впливав на мене, незалежно від настрою.
Готовий напій своїм терпким запахом заполонив всю кімнату. Наливши його в улюблену кружку я подалась на своє улюблене підвіконня. Замотавшись у плед і випивши ковток кавусі, продовжувала прокидатись. Цей кавовий ритуал проводився кожного ранку.
Так тривало останні декілька місяців в безперервному колі: ранок-робота-відпочинок-друзі. Повертаючись додому я зустрічала суцільну тишу.Здається це б тривало вічно, якби одного ранку сидячи на підвіконнику, я б не помітила цікаву деталь. Під вікнами моєї квартири почала кожного ранку з*являтись незнайома мені раніше машина. І саме не зрозуміліше те, що тільки вранці в той час коли я п*ю каву.
Це цікаве явище тривало три тижні. Моментами мені ставало лячно, здавалось що стала жертвою слідкування маніяка, адже живу одна і незаміжня. Вночі я ставала під дверима і прислухалась чи ніхто не ходить. Інколи було смішно з самої себе, можливо збіг обставин, чи просто людині подобається сидіти в машині під моїми вікнами. І одного чергового ранку, коли моя загадкова історія повторилась, я вскочила з підвіконника, накинула на себе теплу кофтину ( до карману кинула газового балончика) і вирішила йти до машини, яка вже добряче намозолила мені очі. Злість переповнювала мене. Я повинна вирішити цю головоломку!
На вулиці виявилось значно холодніше, ніж я припустила. Роса ще не зійшла, бо мої кеди намочились. Набравши повні груди повітря і зробивши невдоволену гримасу, я підійшла до машини і зробила невдоволене обличчя. Коли двері відчинились, я побачила надзвичайно здивованого хлопця, років 25, який аж чомусь поблід при моїй появі.
— Ти хто такий?І чому переслідуєш мене? – випалила я.
— Е-е-ем я……Ну як це пояснити…… — ледве вимовив він.
— Ну що так важко відповісти? – моє невдоволення зростало з кожною секундою.
— Вам краще сісти до машини. Прохолодно на вулиці – спокійно відповів незнайомець. Вдихнувши повні груди холодного повітря, я все ж таки сіла в ту назойливу машину.
— Як Ваші справи? До речі, мене звати Андрій. А Ваше ім*я?
Хмммм….Яке нахабство! ти ще добреньким притворяєшся…ну що я тобі зараз покажу. Підіграю тобі трохи.
— А я Юля.
— О, яке чудове ім*я. – замріяно протянув Андрій.
— Дякую. І що ж Вас, Андрію, привело під мої вікна?
Він знову поблід і заковтнувши повітря як риба на мілі, почав свою розповідь.
** Одного разу я ночував у своїх друзів у цьому районі. І залишив тут машину. Збираючись вранці на роботу, я помітив як Ви п*єте каву.На той момент мені здалось, що нічого кращого я не бачив. На наступний день я вирішив повернутись сюди. І Ви знову пили каву. Так повторювалось багато разів і я вже не міг зупинитись. А познайомитись не насмілився, думав ви заміжня вже.**
Я залишалась серйозною ще декілька хвилин. І тут мені стало так смішно, що мій регіт розлився по всьому салону. Андрій неміг зрозуміти моєї реакції, але сказав:
— Тоді може я також скуштую Вашої кави?
— Залюбки, смішний маніяк. – заспокоївшись, відповіла я.