банальна картина аквареллю

я намагався підфарбувати думки підшукуючи поетичні епітети до того, що бачив за вікном. а бачив я за вікно видовище мало кольорове – ласкаво просимо до лютого.
притулився до батареї і спробував із вуличних калюж вималювати якесь цікавеньке, та чи хоч якесь зображень. та де там. чаляпчаляп – зрідка то туди, то сюди пропливали дивні, сірі постаті, що ледь вирізнялись від того, по чому вони чаляпали. ласкаво просимо до лютого.

навіть моя уява – мій найближчий друг, перше кохання і остання надія, десь тихо сопіла під ковдрою, обійнявши кішку. зрадниця.

на підвіконні переді мною лежало якийсь дивної форми мішечок і записник. від батареї йшло тепло, від вікна – холод, від кішки – мурчання. а від мене – нічого.
а зазвичай, як тільки видасться півхвильки вільного часу я відпускаю її – уяву, і вона, окрилена свободою, хапається за акварель і малює, малює, малює – немов скажена, малює мене і її – не має значення кого – але то має бути вона. малює нас і наші поцілунки. малює нас і наші обійми і наші кохання. малює наш сніданок у тому весняному яблуневому саду і дурниці, що ми їх там робили замість сніданку. малює… хей, ти чуєш?

і, хоч я і розумів, що тепер місце поряд зі мною на тих картинах вакантне… все ж було дивно, адже ні зважаючи ні на що, ні на який там лютий чи то холод із вікна, там завжди хтось був. уява завжди когось малювала, рятівниця моя. ось тобі і привіт.

коли уява залишає тебе, ось де справжня самотність. певне.

я відмахнув від себе печальні думки, і, щоб чимось себе зайняти, висипав із того дивного мішечка на підвіконні. моє улюблене горнятко розбите в дрібні шматочки.
шматочок до шматочка – уламок до уламочка. ні, ну це ж треба було так, а. минулого разу півроку клеїв, а тут. раз – і на тобі.
так, оцей шматочок осьо сюди, гарно склеїти…

дай подивитись, дай подивитись.

ну як знав же, що не треба було. знав же, що поламає. знав жеж. скільки тепер сидіти і клеїти. а як хтось в гості прийде? а в мене іншого нема…
як знав же – як знав…

я сиджу біля підвіконня і збираю до купи своє горнятко. за віном – розмиті пейзажі брудної зими. отака картина. а ізнизу куртини свіжий підпис моєї уяви.
підписавши картину вона позіхнула, процідила щось на кшталт «насьогоднітобівистачить», і повернулась під ковдру.
через хвилину і я приєднався до неї. обійняв кішку і став дивитися на до болі знайому картину.

а потім моя уява захропіла.