У долонях шерстких осінь стискує чорні горіхи,
Розбігається день і в долини іде направці,
Визирають хати через пальці щербатої стріхи,
Проти вітру іду, затискаю лиш ніж у руці…

Підійду до гори, де вростається дикий відкасник,
Запитаю землі, чи позволить зрубати стебло,
Би стеріг від біди, боронив би мене від нещастя,
Силу жінки приніс – бо непросте колюче зело.

Дише рівно гора – не перечить, хитає травою,
Я рубаю стебло – і стискаю – не чую кольок –
Сивий вітер несеться – літає, не знає спокою,
Забігає в долину – торішнього сіна клубок

Він вихоплює з рук і відносить кудись поза хмари,
Першим снігом злітає на голови сила гори.
Лиш сріблиться відкасник, травою дошукує пари,
І мороз – також перший – притуляється вже до кори.

Дише вітром гора, і холодні – аж сиві ялиці
На долонях старих виколисують перші вітри…
І поморгує вечір – чи може, мені то вже сниться?
А відкасник стискає пелюстки – чекає своєї пори…

Іванка Стефюк