Чому так сумно стало між людьми?
Чому при зустрічі вже не сміються очі?
Життю радіти перестали раптом ми.
Не можем, мабуть, або і не хочем.
А осінь грається із вітром у квача
Й під ноги стелить ніжні хризантеми.
Але того ніхто не поміча,
У всіх свої постійнії проблеми.
Чи розучились ми цей світ любить?
Чи може жити хочемо інакше…
Але ж ніхто за нас не здатний пережить
І наші радості, і горе наше.
А осінь тихо листям шурхотить,
Й блакиттю ясною відсвічується небо, –
Та ми не хочемо красу цю оцінить.
Ми всі серйозні. Нам її не треба.
А я так хочу, щоб у день якийсь
Хоча б на мить про справи всі забули,
Відкрили очі, подивилися увись,
І один одному всі щиро посміхнулись.
Пробач нам, осене, за нашу сліпоту,
За те, що музики твоєї ми не чуєм.
Та все ж ти грай нам музику оту,
Вона від черствості та старості лікує.