Ти знаєш, а час не лікує.
Солодкого рому нап'єшся — не солодко.
Вже захочеш, любов не відчуєш:
Десь там зліва за ребрами порожньо.

Циганської ночі не зможеш заснути.
Ту справжню самотність відчуєш сповна:
Ходиш, як слон, а нікого не збудиш,
І чаю налиєш, а чашка одна.

І можна молитись, чогось сподіватись,
Завести собаку, змінити оточення.
Та якось із жахом самому зізнатись,
Що жити набридло, вмирати не хочеться.

Вдягаючи маску, ховатимеш рани.
І, мабуть, тоді, як з роботи ітимеш,
Коли тихо під ноги упадуть каштани
Ти позаздриш: вони відкрились.

1 коментар

avatar
Щиро. Ніби просто, а так зачіпає…

Залишити коментар