З відчиненим вікном дихається легше, з відкритою ж душею все навпаки. Кому як не тобі, моя люба, знати, як воно стояти на межі?
Я ніколи не чекав на тебе, як чекають мої знайомі. Твій прихід для них був ніби благословення Боже: жаданий, але такий примарний. Я ж просто жив своїм життям, коли ти розривала кордони реальності і пробиралась до мого передпокою.
_________
І ось ти вкотре з’являєшься на моєму порозі, розхристана, мов повія після нічної зміни, і так лагідно заправляєш за вухо пасмо, що висмикнулось від безсонних ночей за черговим «шедевром». Як мати, ти заново навчаєш мене відчувати. В тобі стільки болю і розпачу, що я вмить забуваю про недавню відсутність. Ти повністю заповнюєш мене. Я вдихаю тебе, як дим, розкурюю до самого фільтру і залишаю тліти десь на смітнику. І так з дня у день.
А потім ти знову набираєшся сили і повертаєшся. Де б я не був, що б не робив, ти хапаєш мене під руки, як навіженого і волочеш до світу моїх фантазій. Цей світ мій! Та ключ від нього завжди у твоїй правій кишені – цим ти мене й тримаєш. Моя б воля, відправив би тебе до біса і жив собі спокійно, раз у раз заходячи туди, щоб перепочити від буденності. Але ж ні! Кожного дня, кожної ночі, у будь-який момент ти приходиш і гупаєш у двері моєї свідомості; і не відчинити я вже не маю ніякого права. Як не крути, але за ці довгі сім років ми стали надто близькими. Не картай мене за те, що використовую тебе, що випиваю, наче вино, до останньої краплі. Вибач, та ти не маєш гордості, а я в свою чергу – совісті. Тому, мабуть, ми такі нерозлучні. Хтось чекає тебе роками, не запираючи вхідних дверей, а ти проходиш повз, щоб швидше потрапити до мене. І навіть коли я сплю, тихенько сидиш наді мною і щось шепочеш на вухо. Не чую. Та прокинувшись вранці, я точно знаю – ти була тут. Ніби коханка, про яку ніхто не знає і від того вона здається ще спокусливішою. І як у кожної коханки колись прокидається почуття гідності, відчуття, що її просто використовують, так і тобі увірвався терпець. Сьогодні ти не прийшла. Я шукав тебе поглядом, виводив очима невідомі пентаграми, проговорював заклинання – усе марно. Ти залишила мене самого і залишила у вітальні ключ…
Якщо ти читаєш це, повертайся! Повертайся скоріше і не лишай мене більше ніколи. Я засиплю тебе мільйонами слів, я зіграю тобі на струнах своєї душі, так, як ніколи ніхто не грав. Можливо, зараз в мені говорить жага насолоди, яка зветься натхненням. Та вперше за весь цей час я чекаю на тебе. Приходь і зачини за собою двері.
Твій Егоїст.
Я ніколи не чекав на тебе, як чекають мої знайомі. Твій прихід для них був ніби благословення Боже: жаданий, але такий примарний. Я ж просто жив своїм життям, коли ти розривала кордони реальності і пробиралась до мого передпокою.
_________
І ось ти вкотре з’являєшься на моєму порозі, розхристана, мов повія після нічної зміни, і так лагідно заправляєш за вухо пасмо, що висмикнулось від безсонних ночей за черговим «шедевром». Як мати, ти заново навчаєш мене відчувати. В тобі стільки болю і розпачу, що я вмить забуваю про недавню відсутність. Ти повністю заповнюєш мене. Я вдихаю тебе, як дим, розкурюю до самого фільтру і залишаю тліти десь на смітнику. І так з дня у день.
А потім ти знову набираєшся сили і повертаєшся. Де б я не був, що б не робив, ти хапаєш мене під руки, як навіженого і волочеш до світу моїх фантазій. Цей світ мій! Та ключ від нього завжди у твоїй правій кишені – цим ти мене й тримаєш. Моя б воля, відправив би тебе до біса і жив собі спокійно, раз у раз заходячи туди, щоб перепочити від буденності. Але ж ні! Кожного дня, кожної ночі, у будь-який момент ти приходиш і гупаєш у двері моєї свідомості; і не відчинити я вже не маю ніякого права. Як не крути, але за ці довгі сім років ми стали надто близькими. Не картай мене за те, що використовую тебе, що випиваю, наче вино, до останньої краплі. Вибач, та ти не маєш гордості, а я в свою чергу – совісті. Тому, мабуть, ми такі нерозлучні. Хтось чекає тебе роками, не запираючи вхідних дверей, а ти проходиш повз, щоб швидше потрапити до мене. І навіть коли я сплю, тихенько сидиш наді мною і щось шепочеш на вухо. Не чую. Та прокинувшись вранці, я точно знаю – ти була тут. Ніби коханка, про яку ніхто не знає і від того вона здається ще спокусливішою. І як у кожної коханки колись прокидається почуття гідності, відчуття, що її просто використовують, так і тобі увірвався терпець. Сьогодні ти не прийшла. Я шукав тебе поглядом, виводив очима невідомі пентаграми, проговорював заклинання – усе марно. Ти залишила мене самого і залишила у вітальні ключ…
Якщо ти читаєш це, повертайся! Повертайся скоріше і не лишай мене більше ніколи. Я засиплю тебе мільйонами слів, я зіграю тобі на струнах своєї душі, так, як ніколи ніхто не грав. Можливо, зараз в мені говорить жага насолоди, яка зветься натхненням. Та вперше за весь цей час я чекаю на тебе. Приходь і зачини за собою двері.
Твій Егоїст.
0 коментарів