Прокидається сонна земля,
Ген полинув клекіт пташиний.
Ароматом шепоче весна,
Защеміло серденько в дівчини.

«Я кохаю!» — сказали слова
Ті уста, що так палко кохала.
«Чом не пишеш?» — кричало життя.
Але щастя вона не пізнала.

Десь на мить загубилась в рядках.
Заспівали: і небо, і зорі…
Заіскрилось проміння в очах,
Та не було в них разом дороги.

Зашуміли щасливі жита
Від вітрів, що на сонці буяли
І отримала знову листа
На який так жадано чекала.

Цвітом білим урвався у час
Загубила дівчина усмішку.
Полум`ям, коханого, фраз
Меркнуть очі — отримала звістку.

"… Помилився я, вибач мене.
Не той адрес в листі написав.
Стурбував я, напевно, тебе…
Не від тебе кохання чекав..."

І, мов грім, понеслися думки,
І рікою полилися сльози.
Проклинала дівчина рядки
Із весни — аномальні морози.

"… За що біль? І кохані слова?
І навіщо таке покарання?
Я для тебе у світі жила!
Ти не знаєш, коханий?.. кохання…

Ти не знаєш? — Ти є мій сміх,
Моя радість, небо і сонце.
Ти поніс, мов пташину політ,
Все життя у закрите віконце..."

Загриміла знов тиха печаль,
Вже світало, зоря потухала,
А дівчина дивилася вдаль…
Та розбите серденько збирала.

Гордо витерла залишки сліз,
Стан стрункий, розправила коси.
У душі ще шумить верболіз
І ранкові травинки у росах.

Вона взяла шматочок листа,
Хоч душа її болем співає,
І тендітно слова навела:
«Та нічого. Все добре. Буває.»

Прокидається сонна земля.
Серце-лід розтопилося в промінні.
Ароматом шепоче весна,
Лише квіти єдине спасіння.

Задзюрчало з рікою життя,
Ген полинув клекіт пташиний.
Має щастя, але вже не та —
Безсердечна лишилась дівчина.

20.01.2011р.