Кожна дорога має свою кінцеву зупинку...

А що якщо наше життя це суцільний маршрут, дорога по якій курсують автобуси, час від часу зупиняючись на зупинках? А що якщо це дійсно так?

Я знаю, що люди часто порівнюють своє життя з предметами, явищами, вигадують все нових і нових персонажів. У когось це ринг, на якому триває поєдинок, де кожний раунд це нові перешкоди, а звук гонга це певний відпочинок і повернення у спокійне русло. А у когось це партія в шахи, де фігури — конкретні люди. Одних не жаліючи віддаєш, а інших ховаєш і бережеш від ударів.

А в мене? А що в мене? В мене це дорога. Дорога, що має безліч поворотів, дорожніх ям, куди ж без них, світлофорів та зупинок. По якій курсують автобуси, їх багато, в кожного з них свій маршрут. І ти можеш сісти в будь — який з них. Один може мати кондиціонер і зручні крісла, а інший ломається через кожних 100 метрів. Ти сядеш у кожен із них, не сумнівайся. Зійти ти зможеш будь-коли, але краще все таки на зупинках. Звісно, якщо тобі цікаво побути на єдині, пройти певну ділянку лише з музикою у вухах…то будь ласка. Лише скажи, а краще кричи. Але пам’ятай, що до зупинки може бути далеко, коли на небі почнуть з’являтися хмари, коли перші краплі впадуть на твою голову і що тоді? – бігти, лише бігти або насолоджуватися прохолодою і мокрим одягом. І коли ти врешті решт дійдеш до зупинки, мокрий і виснажений, то знай, що міг проїхатися на автобусі і вийти цілком сухим. Але раптом зупинці ти сподобаєшся саме таким, з мокрим волоссям і брудними черевиками? Хто ж зрозуміє ці зупинки?

І ось стоїш ти на зупинці, а може сидиш…все залежить від неї…зупинки. Ти можеш через кожну хвилину поглядати на дорогу, сподіваючись побачити автобус(ніби він від цього швидше приїде), а можеш пропустити вже декілька, навіть не помічаючи їх. І скільки буде в тебе цих зупинок? Хтось, не сідаючи в автобус, залишається на першій і цілком задоволений, тут його будинок, школа, все таке приємне й дитяче. А хтось курсує, чекаючи на кінцеву. Все залежить від тебе.

І інколи буває, що зійшов ти не на тій зупинці, що вона лише тимчасова, інколи ти розумієш це відразу, але частіше, коли щось помічаєш…коли починає накрапати дощ, а в неї немає даху або місце вже зайняте іншими пасажирами. Це цілком звично. І коли ось таке розумієш, то не потрібно хвататися за маркер і писати лайливі слова, виривати сидіння чи розкидати сміття…приємніше залишити щось хороше за собою, підійняти той папірець, що хтось викинув чи взагалі «забути» частинку себе там. І тоді вже з чистими думками дочекатися автобуса і майнути далі. Ти ж не знаєш чи повернешся ще сюди.

А інколи буває, що ну аж ніяк не хочеться їхати звідти, здається, що все тут хороше і все тут подобається, але обставини складаються так і ти переконуєш себе, що треба все таки сісти в автобус, який вже тебе так довго чекає і ось ти заходиш в нього і відразу припадаєш до заднього скла і спостерігаєш за нею, спостерігаєш, як швидко вона віддаляється. Можливо, ти ще зійдеш на цій зупинці. Цього ніхто ж не знає.

Зупинок багато… та кінцева одна.