Щастя...

— Щастя не купиш… — почулося десь в кутку кімнати.
— Чому? Хто тобі сказав це?
— Ну як? Ти хочеш сказати, що існують магазини, де можна купити щастя, справжнє щастя?
— Так.
Голос мого співрозмовника затих, він не очікував такої різкої відповіді. І я вирішив продовжити свою розмову:
— Ось ти впевнений, що щастя не можна купити, так?
— Ну взагалі то так…але… – в його голосі відчувалася нотка нерішучості.
— Що «але»? Ти сумніваєшся?
— Та ні – його голос, здається, набув минулої впевненості.
— Можна задати тобі запитання…а що, по-твоєму, щастя?
— Ну…я навіть не знаю
— Тобто ти готовий зробити висновок, що його не купиш, але ти навіть не знаєш, що воно таке? Тобі не здавалося, що це трохи дивно?
— Можливо…
— Лише можливо? …ти ще досі віриш в те, що говориш?
— …ну так. – він знову почав сумніватися в своїх словах.
— Ну ось дивись, щаслива людина посміхається?
— Так…але до чого це запитання?
— Зачекай і ти все зрозумієш. Коли вона щаслива, що вона відчуває?
— Ну не знаю…вона напевно світиться…
— Як сонце? Чи як ліхтар?
— Та ні…вона просто сяє, біля неї приємно знаходитись. Вона, здається, готова на все, вона задоволена життям.
— Ну ось і ти ще не віриш в щастя? Чи в його ціну?
— Ну не зовсім…
— Слухай, а ти колись був щасливим? А то мені здається, я даремно намагаюся тобі щось довести.
— Був…колись…
— І що ти не платив ціну за своє щастя?
— Здається ні…
— А може ти просто цього не усвідомлював?
— Я не знаю…
— А що ти взагалі знаєш?
— Ти й надалі маєш мене допитувати чи може повернемося до нашої розмови?
— як знаєш…ну що ж повернемося до вартості щастя. Ось скажи мені, коли 5-річній дівчинці дарують кошеня, таке пухнасте, миле кошеня вона щаслива?
— Так…
— А що вона відчуває? Що робить?
— Ну вона радіє, вона усміхається. Напевно, вона щаслива.
— А вона хоче відпускати це кошеня?
— Звичайно, що ні.
— Тобто можна сказати, що кошеня зробило її щасливою?
— Так…
— А кошеня тоді що? Тобі не здається, що в даний момент для неї це дійсно щастя?
— Напевно…мені здається, що я розумію до чого ти ведеш. Ти хочеш сказати, що це кошеня було куплене в магазині і що воно має ціну?
— Звичайно…
— Це все чудово, але це занадто просто. Це дрібне щастя.
— ЩО??? Дрібне щастя? Ти взагалі розумієш, про що говориш? Щастя не може бути дрібним. Для неї в даний момент це кошеня це все. Абсолютно все. А ти говориш просто нісенітницю.
— Добре, я можливо помиляюся. Але, кохання це ж також щастя, так?
— Ну взагалі то так. Але до чого ти ведеш?
— Ну тоді скільки по-твоєму коштує кохання?
— Ціна завжди різна.
— Що? ахахаа. Ти ще скажи, що там знижки бувають.
— Ні. Знижок немає. Ось дивись, ти заходиш в автобус і закохуєшся в дівчину, що сидить напроти. Вона, здається, теж помічає тебе. Скільки коштує ось це кохання?
— Хмм…я не знаю.
— А те що ти зайшов і купив білет не вважається ціною?
— Тобто 2 гривні. Так мало?
— 2 гривні це мало? А згадай скільки білетів ти купував до цього, а вона?
— Це все якось фантастично.
— А ти що хотів? Щастя – це фантастична річ. Але її точно можна купити.
— Стій, але кошеня ж могла б захворіти, дівчинка б перестала за ним дивитися, гратися…воно б перестало приносити їй те задоволення що раніше…і взагалі з ним може щось статися. Що тоді? Сльози, крики це що теж щастя?
— Ось ти й сам зрозумів, що ми не купуємо щастя, як предмет. Ми купуємо білет…
— Білет? Як в кіно?
— Так, хороше порівняння. Ти ж коли купуєш білет на фільм ти не знаєш чи сподобається тобі фільм, ти не знаєш, які емоції тебе будуть переповняти після перегляду. Ось і з щастям так…ти маєш білет, але що очікує тебе після «сеансу» вже інше запитання. Воно може принести, як і задоволення так і розчарування.
— А якось можна це контролювати?
— Контролювати? Ну тоді буде не цікаво…
— Можливо, але тоді ми не будемо розчаровуватися і завжди будемо щасливі. Невже не так?
— А хто сказав, що розчарування це не щастя? А як же час, який проходить до моменту розчарування? Невже тоді ти не був щасливий? Невже краплина розчарування не варта, щоб згадати ті моменти.
— Ти правий…
— Хм…я радий, що ти зі мною погоджуєшся.
— І що з коханням та сама історія?
— Так, ти маєш білет, а вже куди ти з ним приїдеш залежить лише від тебе.
— А від неї?
— Ну в неї свій білет…свої зупинки і своє щастя.
— Тобто наше щастя відрізняється?
— Звичайно, але у кожного з вас лише частинка цього щастя, а чи складуть вони одне ціле ви дізнаєтеся потім.
— Коли потім?
— Ніколи…
— Як ніколи?
— А що ти хотів, щоб вам повідомлення на пошту приходило?
— Та ні…але ми ж можемо прожити все життя і бути нещасливими.
— Якщо ти прожив з нею життя і все рівно нещасливий то ти просто ідіот.
— Тобто вона і є втіленням щастя?
— Так…якщо кожного ранку ти встаєш з думкою про неї, якщо вона змушує тебе посміхатися, якщо ввечері ти хочеш, щоб вона засинала на твоє плечі, якщо у сні ти боїшся поворухнутися, щоб вона не прокинулася…то напевно ти щасливий. — Я почав збиратися, мене чекала ще довга дорога.

— Стій,…А ти щасливий?
— Так.
— А твоє щастя скільки коштує?
— …