місто… в день воно кишить людьми, тваринами, машинами, та всіляким барахлом, що є продуктом фантазії нас самих… кожен з нас поринає в будню метушню… хтось завбачливо чекає на тому ж місці, в той же час, а хтось, як завжди, запізнюється… одвічний брак часу стає причиною сірості, похмурості та поспіху… в цій всій масі ми не помічаємо прекрсні творіння архітектури, безхмарне небо, яскраве сонце, веселку, що лишень проявилась на обрії… ми навіть не помічаємо людей… але ось починає вечоріти, на місто опускається спокій та тиша… перші зіроньки виходять на оксамитовий небосхил… серед орнаменту сузір'їв возвеличується місяць у повні… ти залишаєшся на одинці зі своїми думками, переживаннями, почуттями… ти вдивляєшся в лице кожного зустрічного незнайомця, шукаючи в ньому близьку людину, чи просто загадкового пілігрима… час тягнеться все довше… ти змінюєшся, ба навіть перероджуєшся… тебе перестають турбувати будні клопоти, ніщо в цю прекрасну мить спокою та умиротворіння не може відволікти тебе від занурення в своє Я… ти наче зливаєшся з навколишнім середовищем і в той же час, ти — індивідуальність… де-не-де миготять ліхтарі, що створюють чудернацькі ілюзії… мимоволі в голові складаються слова, рядки, абзаци фантасмагоричних оповідок… тобі не хочеться додому, тобі лишень хочеться йти… йти в невідоме, в повну густу темінь… ти занурюєшся в неї все глибше і глибше… вона поглинає тебе, а ти поглинаєш її… всю… до останньої краплинки… без лишку…