Вона жива!
Де верби, де цвіте калина,
Де журавлиний чути клик
Стояла втомлена дівчина
В очах у неї чувся крик.
Стояла мовчки і дивилась
З зінниць вогонь, кругом пожар
Ішла у прірву й не корилась
В душі любов, але не страх.
Уся заквітчана, чарівна,
Співає небо голубе в очах
Довга коса, немов царівна,
Жовтенька сукня в колосках.
Вона відчула порив вітру
А я дивилась із кутка.
Заплакала дівчина гірко
І кров текла з-під рукава.
Я підійшла й спитала тихо:
Допомогти? Усе гаразд?
Вона дивилась мовчки, гірко
Й схопила руку мою враз
Та повела мене до річки,
Де сонце падало у сон
У загадковості смерічки,
Де вся краса брала в полон.
Я закохалась в божевілля
У світло й яблуневий рай!
Потім… з`явилося насилля,
Війна і кров, димлений гай.
Ішли вперед перед очима
Опухлі діти і батьки,
А все що було жовто-синє
Зі злістю рвали на шматки.
І землі рідні вивозили,
І церкви спалювали вщент
Нову ідею в «рай» прибили
Маєш думку — значить «мёртв».
Ішли нові вже покоління
І все стогнало без кінця,
Туман овив всіх божевіллям,
Пустили сльози небеса.
Нарешті крикнув хтось: «Рятуйте!
Відкрийте очі на життя!
Ви нація! Свободу знайте!...»
І спалахнула знов війна.
Душу і тіло положили
За нашу з вами там свободу
А ми за те що вільно жили
Кидали хліба, цурались народу.
Цурались пам`яті й пісень,
Що мати над колискою співала.
Минала ніч, минав і день,
І в яму швидко все скидали.
І бігла там все та ж дівчина
Благала, плакала, молилась
Стояла гірко біля тина,
В душі любов і не корилась.
Лише мирно чекала спасіння,
Годувала колоссям синів
Жорстоко кидали каміння,
А вона жила в надії снів.
Із кожним забрудненим словом
Дівчина кров`ю стікала,
Омана усе!… наче з ромом.
Її усе менш помічали.
Вона підійшла до обриву
Підбіг до дівчини хлопчисько.
Гордо назвавсь її сином,
Заплакав і вклонився низько.
Стояла там біла береза
Бруньки її вмить проросли.
Звернувся хлопчина до неї:
«Україно, ми твої сини...!»
Заплакала я і затихла
Дівчина втекла між вітри
Я знаю вона ще не вмерла
Душа її з нами живе…
Лиш ми українці поснули,
Забули ми давні роки,
Про мову, свободу забули
З пустого чекаєм весни.
Ридали забуті ікони,
Плакали хвилі Дніпра.
Велика ціна у свободи,
Але ти є, країно, ти жива!
17.03.2011
Де журавлиний чути клик
Стояла втомлена дівчина
В очах у неї чувся крик.
Стояла мовчки і дивилась
З зінниць вогонь, кругом пожар
Ішла у прірву й не корилась
В душі любов, але не страх.
Уся заквітчана, чарівна,
Співає небо голубе в очах
Довга коса, немов царівна,
Жовтенька сукня в колосках.
Вона відчула порив вітру
А я дивилась із кутка.
Заплакала дівчина гірко
І кров текла з-під рукава.
Я підійшла й спитала тихо:
Допомогти? Усе гаразд?
Вона дивилась мовчки, гірко
Й схопила руку мою враз
Та повела мене до річки,
Де сонце падало у сон
У загадковості смерічки,
Де вся краса брала в полон.
Я закохалась в божевілля
У світло й яблуневий рай!
Потім… з`явилося насилля,
Війна і кров, димлений гай.
Ішли вперед перед очима
Опухлі діти і батьки,
А все що було жовто-синє
Зі злістю рвали на шматки.
І землі рідні вивозили,
І церкви спалювали вщент
Нову ідею в «рай» прибили
Маєш думку — значить «мёртв».
Ішли нові вже покоління
І все стогнало без кінця,
Туман овив всіх божевіллям,
Пустили сльози небеса.
Нарешті крикнув хтось: «Рятуйте!
Відкрийте очі на життя!
Ви нація! Свободу знайте!...»
І спалахнула знов війна.
Душу і тіло положили
За нашу з вами там свободу
А ми за те що вільно жили
Кидали хліба, цурались народу.
Цурались пам`яті й пісень,
Що мати над колискою співала.
Минала ніч, минав і день,
І в яму швидко все скидали.
І бігла там все та ж дівчина
Благала, плакала, молилась
Стояла гірко біля тина,
В душі любов і не корилась.
Лише мирно чекала спасіння,
Годувала колоссям синів
Жорстоко кидали каміння,
А вона жила в надії снів.
Із кожним забрудненим словом
Дівчина кров`ю стікала,
Омана усе!… наче з ромом.
Її усе менш помічали.
Вона підійшла до обриву
Підбіг до дівчини хлопчисько.
Гордо назвавсь її сином,
Заплакав і вклонився низько.
Стояла там біла береза
Бруньки її вмить проросли.
Звернувся хлопчина до неї:
«Україно, ми твої сини...!»
Заплакала я і затихла
Дівчина втекла між вітри
Я знаю вона ще не вмерла
Душа її з нами живе…
Лиш ми українці поснули,
Забули ми давні роки,
Про мову, свободу забули
З пустого чекаєм весни.
Ридали забуті ікони,
Плакали хвилі Дніпра.
Велика ціна у свободи,
Але ти є, країно, ти жива!
17.03.2011
0 коментарів