Привіт, щоденнику. Надворі холодно. Лютий тридцять дев’ятого. День, як завжди, тьмяний, холодний, безбарвний. Я… вже звикаю до пострілів і криків, хоч насправді не виношу шуму. За вікном одна і та сама картина – холодна повсякденність. Я, тато, мама і сестра… ми сиділи увесь день вдома, боючись вийти в той сірий світ. На вечерю, як завжди, картопля.
20 квітня. Сонця немає, як і надії. Весь день батьки вирішували куди сховати гроші, адже заборонено тримати більше двох тисяч… такі правила. Мама в паніці…
Травень 1940ого… Війна, капітуляція, біди, накази, розстріли… я не виношу цього. Мені боляче бачити мертвих та помираючих людей на вулиці. Я йду з татом, боюсь… і міцно стискаю батькову руку.
Сьогодні ми вийшли з татом на подвір’я та вирішили прогулятись. Вдягнули пов’язки з зірочкою, так сказала мама. Йдучи, я помітила сивого дідуся. Його зупинили люди у формі. Ті двоє щось крикнули в бік дідуся і замахнулись… Тато закрив мені очі… а коли відпустив – я побачила як дідусь лежить на землі, ледве підіймається…встає… і тихо йде далі, вже не по тротуару, шкандибаючи…
5 червня 1940. Нас переселяють. Велика купа народу у спекотний день…всіх зібрали на пероні… ще здалеку, не бачачи потяга, я чула його звуки. Тривожні стогони… Він все ближче під’їжджав і люди з перону кричали… а чоловіки у формі кричали їм у відповідь, але я не розуміла що. Мама заборонила мені дивитись назад. Вона стояла позаду мене, тримаючи мене за плечі, тому… я лише чула звуки… звуки автомата. Потяг під’їхав. Люди в паніці застрибували в нього. Ми теж швидко заскочили в потяг, боючись не встигнути… опинившись всередині, серед усієї цієї метушні, я відчула лише руку батька. А мама?.. Мама?! Де мама?!.. Обличчя сестри! А може там і мама? Я подивилась в очі Анни з надією… а вона… відвела погляд. Я не хотіла вірити в це! Я не вірила! Я сподівалась, що через секунду почую мамин голос і моє серце перестане битись так хвилююче. В голові з’явилось безліч думок… може мама в іншому вагоні? А може десь тут… зовсім близько, просто я її не бачу… а може?..
…але батько мовчки поцілував мене в чоло.
2 серпня 1940. Я гралась з однолітками біля під’їзду. Тато наказав недовго. Тому один хлопчик, у якого була лялькова машинка лише встиг похизуватися нею та дати потримати кожному в руках. А Регіна пригостила мене шматочком цукерки. Смачна, солодка, фруктова… ніколи такої не куштувала. Коли я спитала звідки це в них – вони показували на цегляну стіну навколо нашого селища… Завтра ми повинні зустрітись знову.
3 серпня. Понеділок… хотіла прогулятись з татом в парку… вже відчула смак сирих дерев, але нас не впустили. Люди в формі пробурмотіли щось незрозуміле і батько наказав мовчки іти. Потім… чекала друзів надворі. Сьогодні не прийшли.
4 серпня. Друзів знову немає…
5 серпня. Їх немає… немає нікого…
30 вересня. Цього вечора відбулась жахлива картина. Я й досі не можу зупинити сліз. Мені просто не вистачає їх щоб оплакувати всю цю подію. Біля нашого будинку зупинилась машина. Вийшло четверо чоловіків. Вони зайшли в під’їзд. Сестра швидко побігла виключати світло. Ми підійшли до вікна…Анна обійняла мене і затулила рот руками… наче мама… Тато стояв поруч, поклавши мені руку на голову. Навпроти, в жодному вікні не горіло світло. Раптом… одне загорілось. Ми побачили сім’ю, що лише сіла вечеряти. Позаду них стояли люди у формі. Мої долоні помокріли, колінка затрусились, я тихо плакала… чула постріли… бачила ці обличчя, які охопила паніка і страх…
…бачила… як люди вибігли з будинку, намагаючись втекти… та куля наздогнала кожного.
24 травня 1942. Сьогодні дощ. Ллє весь день. Я сиджу біля вікна, сестра миє тарілки з обіду, а тато читає газету. Сьогодні… ніби спокійно… гомін дощу… чути лише його… Він дрібно барабанить по підвіконню… і я слухаю його… він нагадує сльози… Але дощ вщухає… а що буде далі? Що чекає нас завтра?
Альона.
2 коментарі