В дитинстві, коли дівчинці подобається хлопчик, вона дивиться на нього злегка соромячись, шаріється від його погляду чим робить перші кроки кокетки, дає списати контрольну, ставить на терези дружбу з подружкою, відсаджуючись за іншу парту з чарівним хлопчиком героєм — коханцем...
Коли хлопчику подобається дівчинка, він пише любовні записки, ризикуючи, що вчитель вижене з класу, носить портфель, дарує милі подарунки. Якщо ж боїться показати свої почуття, то микає її за косичку, дражнить і робить вигляд, що він ніпричому, коли вона обертається. Але хоч якось виражає знаки уваги! Як вміє...
Подорослішавши ми вже задумуємось про ціну і потрібність подарунків… Обростаємо ( чому ми обростаємо такою великою кількістю… всього?) принципами, беремо на примітку вигадані кимось правила, що кому і чому повинен… В кінці кінців виявляється, що ніхто, нікому, нічого… ВЗАГАЛІ.
Хто повинен робити перший крок — рамки давно стерті.
Кому потрібно той і робить.
[Якщо ти йому потрібна — дістане з-під землі. Якщо ні — то йому нахуй не потрібна твоя ініціатива!]
Але ж ми горді і самозакохані. От і сидимо дивлячись в обличча монітора або ж телефона…
Самотні, зате горді.
Самозакохані, проте зовсім не впевнені в коханні до своєї персони того, хто потрібен.
В дитинстві нас лякала темрява, барабашки і двійки.
Зараз ми боїмось набрати зайві кг, падіння курсу валюти, залишитись самотнім… Та більше всього ми боїмось нових ран на серці і втрати відчуття васної гордості.
Безжалісно душимо кохання, спостерігаємо, як наші мрії збуваються у когось дивимось вслід щастю, йдучи грюкаємо дверима.
Зате принципи залишились.
А гординя тут як тут запропонує закурити.
Раніше ми були непередбачувано щирі, сором'язливі, простіші.
Подорослішавши ми стали відверто цинічні, занадто розумні і горді.
Вам робити вибір, як з ким і з чим жити далі.
А я б повернула той час хочаб на мить, коли було дозволено чинити по дитячому безглузді вчинки і не так боляче опікатись, грати саму себе, робити те, що підказує серце, а не те, що диктує розум.
0 коментарів