Не треба криків.
Не треба тиші.
Із трубки негучно лине:
«Передзвоніть, будь ласка, пізніше»,
Та це не безликий голос, ні!..
Він знайомий тобі давно
Тепер те знайомство – неначе в якомусь старому сні,
Чи, може, кіно?
О, до речі, давай відвідаємо кінозал?!
Купимо квитки на останній-преостанній, найостанніший в приміщенні ряд.
І увесь сеанс не дивитимемось на екран,
Бо нам є, що сказати, про що говорити, а часу назад,
На жаль, не вернути.
Хочеш почути
Мою історію? Всі записи – у хронологічній таблиці,
Так, як нас у школі вчили. Мені й досі це сниться.
Народилася. Училась. Працювала.
А думками… а думками я завжди літала.
Пісні в сквері… Може, цим і варто жити?
Все ніяк не дочекаюсь свого літа.
Літо. Смак солоного вітру, нестерпна спека.
Закарбувались чомусь дискотеки.
Дивно, правда ж? Хоча… Не знаю.
Мій час кудись так швидко тікає.
Спливає.
Біжить, бреде, повзе, лежить у потрібному напрямку, та не звертає.
Я й торт йому пропонувала, і чаєм пригощала, але цей негідник не хоче.
Він мусить іти від ночі й до ночі.
Куди?
Туди.
Я питала. Але це секрет.
На фоні небосхилу тане силует
Тієї, якою я була рік тому. Чи місяць? Чи тиждень? Чи день?
О ні! На секунди, на долі йде відлік. А ще скільки пісень
Я не встигла заспівати, ти знаєш? Чекай, куди ти йдеш?
Чому ти мене не ждеш?
За часом? Ти ж не доженеш!
Так впевнено ти це кажеш. Мені навіть хочеться вірити твоїм словам.
Дожени час! Впіймай! Я знаю, ти зумієш зробити це сам.
28.08.2012
0 коментарів