Якщо стати до крайностей відвертою, чесною й мало не на грані непристойності та рутини самокритичною, то моє найкраще оповідання – це те, що я чую із твоїх вуст у стишеній абсолютній темряві. Максимально влучні були ті слова, які я чула уже крізь перші проблиски сну, коли ти бубнів мені на вухо історію, що достобіса нудніша, аніж ти її оцінюєш (але з твоїх слів нецікаві оповіді на її фоні значно виграють та вивищуються). Особливо мене вразила та, яку ти розповідаєш щоразу після приходу й за три хвилини до нічної о четвертій годині кави. Я намагалася її заварити щонайкраще, але не вийшло. Ти погано впливаєш на її смак. А ще більше на запах. Можу схаменутися тільки проковтнувши останні темні потоки води із осадом гущі, яка пахне тобою. Може, тобі варто сидіти дальше, не давати мені обнімати зі спини — саме тоді я слухаю найуважніше. Очі й вилиці відволікають у стократ менше, коли їх не бачиш.
Напевно, ти написав поганий вірш. Ти їх зовсім не пишеш, але оповідання міг би. Я б помогла друкувати безглуздя, яких не зустрінеш в реальному житті, але ти вперто знаходиш їх на свій ламаний ніс. Разів вісім? Як завжди применшую: кількості, суми, розміри, лічби коханок та потенціал перехожих сірих пальт й червоних ботфортів, довжину піврічних відчалів і швидкість, з якою самотність переходить у нудьгу. У мене проблеми з цифрами – я типовий філолог.
Якщо прочитати твоє оповідання, то довго можна дошукуватися його художньої цінності, твого літературного таланту та вдало підібраних метафор. Можна роздумувати навіщо тобі вісім із половиною тижнів планувати назву, кому присвятити твір і чиї імена вже таки точно не приховати. Як і всі, я не читатиму написаного, але неодмінно куплю примірник і проситиму щоночі поставити автограф на сторінці один, три, шістнадцять… Ти ніколи не виконуєш прохання, але то твоя дивна любов змушує мене вірити, що на останній сторінці ти здашся, а після останнього Барбадосу залишишся на ніч у мене вдома. Навіть не в ліжку – ми давно просто не спали.
Відкриваю очі, бо сонце спопеляє ніч перед твоїм від’їздом. Ми не дописали і до третього абзацу, не придумали назву шостого розділу, не признились один одному, що знову разом. Й нікому іншому також. Порізну? Занадто багато спростувань, що ти мені чужий.
Я пакую свій наплічник пакетами із порваними записками, вже сухими вологими серветками, й на четверть випитими пляшками коньяку. Здається, це те, що стане незамінним в поході. Легка ноша спустошує важку дорогу й нівелює найвищу складність маршруту Сванського хребта. Незасмаглі руки шукають обпечені сонцем тропіку долоні. А що отримають? Отримають лямки рюкзака і пусту дорогу знизу вверх і трохи в сторони.
Напевно, ти написав поганий вірш. Ти їх зовсім не пишеш, але оповідання міг би. Я б помогла друкувати безглуздя, яких не зустрінеш в реальному житті, але ти вперто знаходиш їх на свій ламаний ніс. Разів вісім? Як завжди применшую: кількості, суми, розміри, лічби коханок та потенціал перехожих сірих пальт й червоних ботфортів, довжину піврічних відчалів і швидкість, з якою самотність переходить у нудьгу. У мене проблеми з цифрами – я типовий філолог.
Якщо прочитати твоє оповідання, то довго можна дошукуватися його художньої цінності, твого літературного таланту та вдало підібраних метафор. Можна роздумувати навіщо тобі вісім із половиною тижнів планувати назву, кому присвятити твір і чиї імена вже таки точно не приховати. Як і всі, я не читатиму написаного, але неодмінно куплю примірник і проситиму щоночі поставити автограф на сторінці один, три, шістнадцять… Ти ніколи не виконуєш прохання, але то твоя дивна любов змушує мене вірити, що на останній сторінці ти здашся, а після останнього Барбадосу залишишся на ніч у мене вдома. Навіть не в ліжку – ми давно просто не спали.
Відкриваю очі, бо сонце спопеляє ніч перед твоїм від’їздом. Ми не дописали і до третього абзацу, не придумали назву шостого розділу, не признились один одному, що знову разом. Й нікому іншому також. Порізну? Занадто багато спростувань, що ти мені чужий.
Я пакую свій наплічник пакетами із порваними записками, вже сухими вологими серветками, й на четверть випитими пляшками коньяку. Здається, це те, що стане незамінним в поході. Легка ноша спустошує важку дорогу й нівелює найвищу складність маршруту Сванського хребта. Незасмаглі руки шукають обпечені сонцем тропіку долоні. А що отримають? Отримають лямки рюкзака і пусту дорогу знизу вверх і трохи в сторони.
0 коментарів