Сплітаються години в сірі басамани,
гаптуючи якесь неоковирно-дивне.
Чекаю від небес не дощовиць, а манни,
та падає лише сумне, буденне, зимне.
Пройшовши по землі від краю і до краю,
вдивляюся в людей — у міміку і жести,
та в поглядах байдужих мовчки прозирає
нестерпне і важке, мов викуте із жерсті.
Промацують вони, що в сумі подорожній,
і роздягають душу ліпше від рентгену
-язичники з хрестом, прониристі вельможі,
в яких поганський бог засидівся у генах.
І що мені з того, що народилось Слово,
-завжди його затоптує опричник
в стерню і глину, в камінь і полову —
від свічки залишається підсвічник.
Хоч думи про святе залишені на чатах,
та на кону одне: «Де риба і хлібини?»
Пісні про височінь — це справа розіп'ятих,
як в сірий басаман заплетені години.

Йосип Свіжак, 2010 р.