Дощ. Знову дощ. Постійно дощ. Ані натяку на не-зимно.
Забагато «не» й жодних стверджень погідливих (???) чи пак згідних «так». Тридцять сім прочитаних сторінок й лише дванадцять занотованих. За вікном ринок; навколо – зглобалізований базар.
Пульс (нарешті знайшла правильну точку на шиї!) більше дев’яноста п’яти, вище норми, забагато кави, забагато всього. І страшенно млісно, хворобливо; однозначно зле.
Дванадцять років тому востаннє відігнали овець з полонини – і досі ніхто не ходив пасти туди худобу. Туди йшли кохатися; натирати спину любистковим відваром, як немовляті; просто на землі; на кущиках недостиглого ґоґодзу; розсипаючи пишне руде волосся; проникаючи вглиб; розносячи ехо з глибин налитих медом грудей. Тут без «ні».
Моя Анна залишилася на Лопушній.
Моя Марія живе тепер в місті. Велетенське обросле жовто-зеленим лишайником каміння їй лише мариться, коли до неї приходить уже не такий, уже не Іван, уже не любистковий. А вона дивиться у вікно на базар, часом їде додому, уже не виходить в гори, не збирає ґоґодз; ще їй віддає у грудях ехо – контральтове, згіркле.
0 коментарів