Чи ці сніги триватимуть вічно?
Чи завтра ти прокинешся перед світанком і все це зникне – білі дороги і білі дерева? Чи все це зникне так раптово, як і почалося?.. Чи вся ця тиша небес, де притаївся Бог, буде такою ж – неторкнутою і повною світла осені?
Сонце-листя-мідь-мед-мова і…мовчання. Звуки-руки простягаються до мене. Кладу долоні на клавіші. Все застигає. Білі сніги, чорні сни. Ночі довжелезні, як бабусині килими, які мені було завжди важко виносити на подвір’я. Поможи мені винести ці ночі. На засніжену вулицю. Чи винести їх як кару.
Чи ці сніги триватимуть вічно? Битимуться у мої вікна сизим розкриллям диких голубів.
Не приручених, ні…бо… Руки – це пастка. Отак неминуче втрапляєш в чужі обійми…і падаєш…у сніги… у залежність…у зимний ранок, пропахлий чайною заваркою, німою ласкою і ним…
З ним…чи без нього…сніги…так намело…до порога… Так хочеться, щоб усі його дороги були білими. Щоб я не бачила, куди він іде… На білому – слідів нема…
Хтось майже зникає. Чи завтра ти прокинешся? Так, як це вмітимеш – рвучко, мовчки, не вмикаючи світла, поспіхом одягаючись, зникаючи між білого, білих, білизни, білил, білості, болю… Чи завтра ти прокинешся?..
Чи ці сніги триватимуть вічно? Чи хтось зупинить – легким дотиком…і не дасть тобі піти?..
Хтось. Прямісінько біля порога, за яким – сніги. Комусь конче треба втекти в осінь.
Дотривати в осені, дотриватися ще… До трьох. Полічи і йди. До трьох. Далі – біло…
Часу майже нема. І сніжить. Знову. Хочеш кави? О котрій в тебе рейс? Склав усе, що треба?
А знаєш…візьми цей сніг зі собою…
Чи завтра ти прокинешся перед світанком і все це зникне – білі дороги і білі дерева? Чи все це зникне так раптово, як і почалося?.. Чи вся ця тиша небес, де притаївся Бог, буде такою ж – неторкнутою і повною світла осені?
Сонце-листя-мідь-мед-мова і…мовчання. Звуки-руки простягаються до мене. Кладу долоні на клавіші. Все застигає. Білі сніги, чорні сни. Ночі довжелезні, як бабусині килими, які мені було завжди важко виносити на подвір’я. Поможи мені винести ці ночі. На засніжену вулицю. Чи винести їх як кару.
Чи ці сніги триватимуть вічно? Битимуться у мої вікна сизим розкриллям диких голубів.
Не приручених, ні…бо… Руки – це пастка. Отак неминуче втрапляєш в чужі обійми…і падаєш…у сніги… у залежність…у зимний ранок, пропахлий чайною заваркою, німою ласкою і ним…
З ним…чи без нього…сніги…так намело…до порога… Так хочеться, щоб усі його дороги були білими. Щоб я не бачила, куди він іде… На білому – слідів нема…
Хтось майже зникає. Чи завтра ти прокинешся? Так, як це вмітимеш – рвучко, мовчки, не вмикаючи світла, поспіхом одягаючись, зникаючи між білого, білих, білизни, білил, білості, болю… Чи завтра ти прокинешся?..
Чи ці сніги триватимуть вічно? Чи хтось зупинить – легким дотиком…і не дасть тобі піти?..
Хтось. Прямісінько біля порога, за яким – сніги. Комусь конче треба втекти в осінь.
Дотривати в осені, дотриватися ще… До трьох. Полічи і йди. До трьох. Далі – біло…
Часу майже нема. І сніжить. Знову. Хочеш кави? О котрій в тебе рейс? Склав усе, що треба?
А знаєш…візьми цей сніг зі собою…
0 коментарів