Роксолана Жаркова ...а ти мені нині...(коротка проза)

За кілька тижнів до Різдва.
За кілька тижнів до Різдва у порожній кімнаті.
За кілька тижнів до Різдва у порожній кімнаті на восьмому поверсі…
Сьоме небо – у нас під ногами.
… а ти мені нині снився. І пахло снігами десь між нас. Пахло тишею.
І спокоєм. І вечором з яблуками-і-корицею. Ти мені нині…
Дні короткі. Дні минаючі. А ти мені нині…не минаєш…
…Коли не хочеш прокидатися…можна просто міцно закутатися в обійми снігів…а ти мені нині…у вікнах…щось повільно перетікає між нас…
річка вічності…по обидва береги безнадій…не знаю, чи зустрінемося ще…
чи впізнаємося…чи в якомусь обличчі серед облич я впізнаю твій морський неспокій?.. чи мої руки будуть тремтіти від щойно-не-проказаних слів на скелях твоїх вуст?.. слів, що не захочуть упасти…і не зможуть злетіти… слів, що сховаються десь на твоєму неголеному підборідді…
а ти мені…а я…чи зможу я?.. знову…ще раз…отак…
Чому ти так уперто мені…снишся? Так уперто…
Чому не вивітришся як одеколон на дні флакона? Чому не заберуть тебе північні вітри кудись далеко?.. чому не станешся спогадом на дні шухляд?
… у кожному флаконі – ти, у кожному вітрі, у кожній шухляді…на дні…ти…я…
Чого твоя щока зігріває мою…серед цієї зими… серед цієї вічності у кілька років?..
а ти мені…нині…не минаєш…
За кілька тижнів до Різдва…
Снишся…
…просто одеколон…
твій…
випадково забутий…
у другій шухляді…
зліва…