На мобільному 17-56, пора закінчувати черговий «по шаблону» робочий день. На столі плеєр та 2,50 обов’язково купюрами по 1 гривні та копійками номіналом в 25… Адже додому можна добиратися двома шляхами. Швидким кроком підхожу до зупинки, це хвилини 3-4, не більше. Дивлюся вдалечінь і бачу тролейбус…
Старенький рогатий, який бачив як змінювалося наше місто під впливом років та сучасних здобутків людства. Готую з кишені 1,25, щоб одразу дати гроші за проїзд водію, не люблю всі ці «передайте будь-ласка», особливо в майже порожньому транспорті. За той час, що я працюю, цей тролейбус став навіть рідним – той самий водій, майже завжди ті самі обличчя, те саме місце біля вікна з синьою шторкою та те саме тепло від пічки внизу. Рушаємо поволі, поскрипуючи всім чим можливо – час діставати плеєр. Часу багато, водій ніколи не поспішає. В навушниках нічого дратуючого чи нав’язливого, ніякого тексту, ніяких (хоча і улюблених) гітарних рифів. Лише тихий інструментал, який дивовижним чином відключає від всієї буденності, налаштовує на дорогу додому та спонукає подивитися навколо… Ось вони, пасажири вечірнього службового – усміхнені компанії, чи серйозні одинаки – всі вони їдуть додому після трудового дня. Хтось після важкого, хтось ні. Хтось втомлений, а хтось ще повен енергії…Проте далеко не всі люблять, щоб їх розглядали, тому краще дивитися у вікно. А за вікном зима…ну точніше весна, але лише на календарі та можливо у декого в серці. Проте холод та сніг більше нагадує про середину зими. Але й це минеться…
Погляд униз — а там бруд, болото змішане зі снігом в нетанучу чорну масу, яку почнуть вивозити не раніше травня…або не вивезуть взагалі і буде в нашому місці ще більше пилу, від якого і так немає де сховатися…але про це знають всі, тому що всі дивляться вниз…а ще там величезні ями… які намагаються оминати дорогі іномарки, і на які не звертають уваги джипи чи просто старий транспорт, якого водіям вже не шкода. Але і про це всі знають, щодня за цим спостерігаючи і жаліючись на владу, яка буцімто нічого з цим не робить, хоча самі цю ж саму владу і обрали. В черговий раз…
Погляд трішки вище, на рівень більшості облич. Вони всі різні, проте емоція у всіх майже одна й та сама, її можна назвати «скільки ж можна, де весна». Жінки з великими пакетами вже подумці на кухні готують вечерю дітям, чоловіку або лише собі. Чоловіки вже мріють про гарячу страву та зручний диван. Діти – про комп’ютер чи телевізор…Все однакове, із дня у день… проте є яскраві, ті, у очах яких світиться непереборна жага пригод та руху, які ще не піддалися на провокації родичів чи друзів, в них на шиях ще немає ланцюгів обов’язку перед кимось. Вони щасливі. Але всі інші також щасливі, але кожен по своєму…А ось і школярі з синіми від холоду вухами проте без шапок чи капюшонів. Вони ще поки не розуміють, що голова в теплі набагато краще ніж крутість зачіски чи просто крутість в стилі «дивіться я без шапки, я йду проти системи». Компанія замерзлих дівчат, з подарунками та квітами. Напевно в когось свято…А ні, когось чекають, і от вона винуватиця цього всього, сяюча від радості та несподіванки… це бачать майже всі…ті, хто відривають очі від землі, коли йдуть своїм шляхом
Погляд ще трішки вище – стіни будинків, не такі як внизу, брудні та потерті, а чисті, десь фарба новіша десь старша…і що це… барельєфи..? … як же я їх раніше не помічала… Напис Школа №…, і такі гарні розписи на стінах, майже заховані за густими гілками ялинок… оригінальна ліпнина то та то тут…і в душі спалахує вогник – все таки наше місто прекрасне і в ньому можна знайти, ще багато речей, які здивують чи порадують. Вікна – дерев’яні класичні чи пластикові. Одні зі шторами інші без, на підвіконні квіти, іграшки…а ось і кицька, зацікавлено видивляється когось серед перехожих…можливо хазяїв, які десь затримуються. Десь вмикається світло, хтось прийшов додому, практично завершивши день. А в когось він лиш починається з цього самого вимикача світла… паб, нічний клуб, спортзал…а можливо і нічна зміна. Це помічають ще рідше – мало хто ходитиме з задраною угору головою, хіба ті самі яскраві мрійники на зупинках…
Найвища точка погляду – небо. Чисте, синє, без жодної хмарки, та на горизонті вже ледь підмите кольорами сідаючого сонця, яке напевно теж втомилося за день. Небо, яке щодня прорізають крила птахів, літаки та звичайно вітер. В небі вітер завжди хазяїн. Те саме небо куди піднімаються всі мрії, бажання, прохання, молитви….небо в яке так відчайдушно дивляться коли щось просять, та ігнорують коли дякують. Небо, яке ми вважаємо тою самою буденністю, що й чашка чаю вранці. І чому всі шукають місця саме під сонцем…а не під небом…адже сонце не завжди привітне, лагідне й тепле…а небо… завжди однакове, іноді в хмарах, іноді сіре, іноді кольору бірюзи, проте те саме…і без неба місто не було б таким гарним, як от зараз, за вікном старого тролейбуса, який практично завершив цей маршрут.
Ось і моя зупинка… день за межами дому завершено. Виходячи кажу водію «Дякую, до завтра». І він з посмішкою відповідаю «Завтра, в той самий час». І залишається з думкою, що моє дякую лише за комфортне та безпечне перевезення. Проте воно за безцінну можливість бачити все в зовсім іншому світлі…крізь вікно старенького службового тролейбусу…
29.03.2013
1 коментар