Піднімаю очі догори – і зустрічаюся поглядом з жовтогарячим зимовим сонцем. Воно посміхається, манить до себе… Світ навкруги міниться райдужними барвами. Краса…
А що я привнесла у це казкове розмаїття світу? Чи, може, я тихенько сиділа собі у сторонці, боячись звернути на себе чиюсь увагу? Сонце заходить за хмаринку, і я відводжу очі, роззираюся по сторонах: ось сидить на лавчині молоде подружжя з дитиною. Дорослі розмовляють, сміються, а дитина – мала, їй нема ще й двох рочків, – їсть апельсинку, дбайливо розрізану навпіл турботливими батьками. Мимохідь милуюся ними – от вона, щаслива сім’я.
До родини підходить бідно вдягнена жінка з малим сином, тихо звертається до батьків. Вони презирливо відвертаються від неї. Тим часом розглядаю новоприбулих. Обоє в чистому, але старому, недорогому одязі, місцями є латки, охайно зашиті місця. Мати-одиначка (чомусь я впевнена в тому, що вона виховує дитину самостійно) починає щось пояснювати, але подружжя встає з лавки, мати бере свою дочку за руку. Несподівано та пручається, її відпускають. Дівчинка підходить до сина жебрачки, простягає йому півапельсинки. Той киває головою, неголосно дякує. Сімейство швидко йде кудись, батько шалено розмахує руками, щось пояснюючи дитині. Але я вже не дивлюся на них.
Мати з хлопчиком проходить повз мене. Я помічаю на її очах кришталики сліз. Не витримую:
— Зачекайте!
Вони зупиняються не відразу, але матір все-таки озирається. Її син досі стискає у руці півапельсинки, подаровані дівчинкою. Я дістаю з пакету кульок із яблуками, ледве знайденими в одному з місцевих гіпермаркетів, простягаю жінці.
— Ось, тримайте. Це Вам і Вашому синові.
Вона підводить погляд. Зеленувато-карі мудрі очі дивляться на мене, блищачи від сліз. Я чую шепіт:
— Спаси Вас Бог…
Вона бере тремтячими руками кульок. Я розвертаюся і йду геть. Пройшовши кроків зо двадцять, я оглядаюся. Жебрачка дивиться мені вслід. Коли ми зустрічаємося поглядами, вона випускає пакетик. Яблука розлітаються по скверу, виблискуючи яскраво-червоними бочками. Жінка миттю починає збирати їх, син кидається їй на допомогу. Скоро вони збирають все і йдуть звідси, вже не оглядаючись. Я знову роззираюсь навкруги. Серед білизни січневого снігу мій погляд помічає яскраву жовтогарячу плямку. Я підбігаю до цього місця. І… виловлюю зі снігу крихітне зимове тепле сонечко – половинку апельсина…
А що я привнесла у це казкове розмаїття світу? Чи, може, я тихенько сиділа собі у сторонці, боячись звернути на себе чиюсь увагу? Сонце заходить за хмаринку, і я відводжу очі, роззираюся по сторонах: ось сидить на лавчині молоде подружжя з дитиною. Дорослі розмовляють, сміються, а дитина – мала, їй нема ще й двох рочків, – їсть апельсинку, дбайливо розрізану навпіл турботливими батьками. Мимохідь милуюся ними – от вона, щаслива сім’я.
До родини підходить бідно вдягнена жінка з малим сином, тихо звертається до батьків. Вони презирливо відвертаються від неї. Тим часом розглядаю новоприбулих. Обоє в чистому, але старому, недорогому одязі, місцями є латки, охайно зашиті місця. Мати-одиначка (чомусь я впевнена в тому, що вона виховує дитину самостійно) починає щось пояснювати, але подружжя встає з лавки, мати бере свою дочку за руку. Несподівано та пручається, її відпускають. Дівчинка підходить до сина жебрачки, простягає йому півапельсинки. Той киває головою, неголосно дякує. Сімейство швидко йде кудись, батько шалено розмахує руками, щось пояснюючи дитині. Але я вже не дивлюся на них.
Мати з хлопчиком проходить повз мене. Я помічаю на її очах кришталики сліз. Не витримую:
— Зачекайте!
Вони зупиняються не відразу, але матір все-таки озирається. Її син досі стискає у руці півапельсинки, подаровані дівчинкою. Я дістаю з пакету кульок із яблуками, ледве знайденими в одному з місцевих гіпермаркетів, простягаю жінці.
— Ось, тримайте. Це Вам і Вашому синові.
Вона підводить погляд. Зеленувато-карі мудрі очі дивляться на мене, блищачи від сліз. Я чую шепіт:
— Спаси Вас Бог…
Вона бере тремтячими руками кульок. Я розвертаюся і йду геть. Пройшовши кроків зо двадцять, я оглядаюся. Жебрачка дивиться мені вслід. Коли ми зустрічаємося поглядами, вона випускає пакетик. Яблука розлітаються по скверу, виблискуючи яскраво-червоними бочками. Жінка миттю починає збирати їх, син кидається їй на допомогу. Скоро вони збирають все і йдуть звідси, вже не оглядаючись. Я знову роззираюсь навкруги. Серед білизни січневого снігу мій погляд помічає яскраву жовтогарячу плямку. Я підбігаю до цього місця. І… виловлюю зі снігу крихітне зимове тепле сонечко – половинку апельсина…
0 коментарів