Свідомість туманилася – світ крутився, переходив у коло звуків, і жінці дуже хотілося спати. Вона не розуміла вже, де вона є і що з нею робиться, лиш чула голос незнайомця, який підносив дерев’яний погар і казав, би пила, що то поможе… А далі світ хитнувся і сама Ірина не спам’яталася, як опинилася на камені старому, і глибокий її сон перейшов у виразне видіння. Бачила, як на цей самий камінь кладуть якусь жінку і натопв кричить, що то відьма. І що треба обрубати тепер то, що сидить у ній, би на других не перейшло. Жінка молода була і розумна виглядом, під виразною рамкою чорних кучерів виднілося високе чоло. Жінка не боялася – хоч її привели на смерть і поклали лицем до студеного каменя. Жінка вперлася двома долонями у священний валун і ніби вишептала йому щось і… закрила очі сама, без жодної страти, єдиним видихом перейшовши у світ інший.
А далі Ірина себе побачила – але якось ніби збоку. Що встає вона з того каменя, на який страчену жінку клали, а в руках у неї срібний топірець, гуцульська бартка. І невідомий чоловік (той самий, що погар з вином підносив) на вухо шепче, аби брала ту зброю і коли зустріне людську темність – тоді би рубала, не думаючи.
І став той камінь ніби крутитися у просторі, розкручувати Ірину, і вона… розплющила очі. Лежала спиною справді на пологому камені, який більше на жертовник якийсь був схожий, аніж на просто собі брилу. Чоловіка з погарем ніде не було, та і погаря не було ніде, з чого жінка подумала, що ото усе – просто сон яскравий. Але то заперечила … срібна бартка, котра стояла, кимсь залишена, в Ірини на колінах і лиш поблискувала.
— Чиє це? – розпитувала трохи пізніше товаришка, коли Ірина наздогнала своїх і продовжила підйом.
— Моє.
— Але ти була без нього.
— А тепер з ним.
— Дивна ти. Пропала посеред білого дня, сама знайшлася і ще з чиєюсь сокирою.
— А ви мене шукали?
— Ну ми кричали, але ти не відзивалася.
— Може то ви – дивні? – вперлася в бартку і пішла далі вперед. Сама. Так надійніше.
Товаришка і не питала більше нічого, бо помітила, що Ірина сердиться. Та і чагарі були такі густі та люті, що кожен мав думати за себе, не було коли і розпитувати.
Ірина спочатку нагадувала сон – був він їй дуже виразний, тому хотілося обійти думкою ще раз кожну деталь. І цікавість таки брала гору: чий це топірець і чому зараз в неї. Весь підйом було і цікаво, і тривожно, але так нічого і не сталося, окрім того, що посварилася з Лесею і тому цілу дорогу йшла трохи осторонь, у своїх думках. Вже після походу топірець прибила на кілочки над ліжком, і він там і був, поки одної ночі не зірвався сам і не дав по голові. Не спам’ятавшись, що ж сталося, Ірина кинулася вмикати світло, як побачила дитячу долоньку, яка вперлася в шибку її вікна знадвору і так трималася. Вибігла надвір – а там нікого, лише чиїсь босоногі сліди. Вже хотіла вертатися в дім, як десь аж за деревами почула голос: «Я буду в білому, я буду в білому..». Далі вів і страх, і цікавість. За стовбуром вишні справді стояла дитинка, і так, ніби гралася – вигляне – і до другого стовбура іде. І розглядає Ірину, і веде якось поглядом.
— Ти чия?
Дитина здвигнула плечима і продовжувала посміхатися.
— Чому ти до мене прийшла, хто ти?
— Ти, — не то відповіла, не то передражнилася дівчинка.
— Хто… ти?
— Я – то ти, — посміхнулася ще раз і справилася іти кудись знов.
Ірина уважно подивилася в очі нічної гості, і справді впізнала себе п’ятирічну. Дівчинка зірвала дві вишеньки і спробувала одну на смак. Зрозуміла, що недостигли – і викинула. Зовсім як би зробила Ірина в дитинстві: всі діти любили об’їдати недостиглі фрукти, а вона – ні. Кісточка з недоїденою вишнею полетіла у траву, а дівчинки не стало – ніби і зовсім її тут не було.
— Дівчинко, дівчинко… — голос губився між гіллястими і мокрими від ночі вишневими деревами і було дивне відчуття, що жінка говорить сама із собою, глухої опівночі серед вишневого саду.
Коли повернулася до кімнати – сон не йшов. Було страшно, неспокійно, але і дуже цікаво. Аж над самий ранок знову приснився пан з дерев’яним погарем і казав, аби пила, що то з вишень. Збоку нього дівчинка-білюнка сиділа і їла стиглі вишні, і Ірина впізнала тоді гостю свою. Тобто… тобто себе-дитину.
— Чого ви мені снитеся?
— Коли розростається вишня – має бути той, для кого її сік. Коли має силу гора – має бути той, хто її чує. Ми поки малі – уважні до світу і чуємо його так, ніби душа гола у нас, а далі обростаємо, як вишня м’яким, і вже не чуємо. І вже інакші. Як чуєш, що до світу черствієш – нагадай, як була нижча трави, чого тоді боялася, а чого – ні. Кого любила, і чого всім вірила.
— Так же… так же не буває. Люди не можуть вертатися в дитинство.
— Невже ти думаєш, що природнім і нормальним є лиш кроки людини до власної смерті, а до початків – ні? Скажи їй, що думаєш, — чоловік підвів за ручку маленьку Іринку до дорослої Ірини, вони уважно дивилися одна на одну.
— Я… я тебе майже не пам’ятаю, себе тобто.
— І ти себе майже не знаєш, — з усміхом продовжив чоловік.
— Я ще вас спитаю, — Ірина посадила дівчинку поруч із собою і перевела погляд на чоловіка. – Нащо ви мені дали бартку? Яку таку темність я маю зарубати?
— Свою у собі. Як меш чути, що світ тобі стає чужий і ти зачинаєш черствіти – прорубуй ту кору.
— Як то?
— Аби чути добрі і злі місця, треба мати голу душу, не вбрану ні в страхи, ні в перестороги. Вірити маєш світові – як дитина п’ятирічна і так само йому тішитися. Того моменту і без віщого сну притулишся до каменя – і вчуєш, де ти є. Люди переходять світом роки і роки – а не знають, куда. Але йдуть. І їм покажеш їх минувших – малих чи молодих – не впізнають вони, бо забули, які були. Дивні люди.
— Чого ви це кажете мені?
— Бо ти ще трохи дитина. Не боїшся серед лісу лягти спати, ти ще йому віриш…
… Свіжий хвойний подих, намішаний з прохолодними запахами передгрозового лісу, пробудив Ірину, яка спала, розкинувшись, на сивому валунові просто серед галявини. Вона просто заблукала, і присіла відпочити, а далі сон зайшов… Пригадала сон, розглянулася кругом, але не було ніде ні чоловіка, ні дитини, ні бартки. То це все наснилося? Так і знала, такого ж точно не могло статися, це просто наснилося! Звісно наснилося. Підвелася з каменя і аж тоді помітила жменьку вишень, які хтось їй назбирав і поклав на листочок, аби скуштувала, коли прокинеться.
Автор фото — Руслан Трач
Модель — Ірина Трач
А далі Ірина себе побачила – але якось ніби збоку. Що встає вона з того каменя, на який страчену жінку клали, а в руках у неї срібний топірець, гуцульська бартка. І невідомий чоловік (той самий, що погар з вином підносив) на вухо шепче, аби брала ту зброю і коли зустріне людську темність – тоді би рубала, не думаючи.
І став той камінь ніби крутитися у просторі, розкручувати Ірину, і вона… розплющила очі. Лежала спиною справді на пологому камені, який більше на жертовник якийсь був схожий, аніж на просто собі брилу. Чоловіка з погарем ніде не було, та і погаря не було ніде, з чого жінка подумала, що ото усе – просто сон яскравий. Але то заперечила … срібна бартка, котра стояла, кимсь залишена, в Ірини на колінах і лиш поблискувала.
— Чиє це? – розпитувала трохи пізніше товаришка, коли Ірина наздогнала своїх і продовжила підйом.
— Моє.
— Але ти була без нього.
— А тепер з ним.
— Дивна ти. Пропала посеред білого дня, сама знайшлася і ще з чиєюсь сокирою.
— А ви мене шукали?
— Ну ми кричали, але ти не відзивалася.
— Може то ви – дивні? – вперлася в бартку і пішла далі вперед. Сама. Так надійніше.
Товаришка і не питала більше нічого, бо помітила, що Ірина сердиться. Та і чагарі були такі густі та люті, що кожен мав думати за себе, не було коли і розпитувати.
Ірина спочатку нагадувала сон – був він їй дуже виразний, тому хотілося обійти думкою ще раз кожну деталь. І цікавість таки брала гору: чий це топірець і чому зараз в неї. Весь підйом було і цікаво, і тривожно, але так нічого і не сталося, окрім того, що посварилася з Лесею і тому цілу дорогу йшла трохи осторонь, у своїх думках. Вже після походу топірець прибила на кілочки над ліжком, і він там і був, поки одної ночі не зірвався сам і не дав по голові. Не спам’ятавшись, що ж сталося, Ірина кинулася вмикати світло, як побачила дитячу долоньку, яка вперлася в шибку її вікна знадвору і так трималася. Вибігла надвір – а там нікого, лише чиїсь босоногі сліди. Вже хотіла вертатися в дім, як десь аж за деревами почула голос: «Я буду в білому, я буду в білому..». Далі вів і страх, і цікавість. За стовбуром вишні справді стояла дитинка, і так, ніби гралася – вигляне – і до другого стовбура іде. І розглядає Ірину, і веде якось поглядом.
— Ти чия?
Дитина здвигнула плечима і продовжувала посміхатися.
— Чому ти до мене прийшла, хто ти?
— Ти, — не то відповіла, не то передражнилася дівчинка.
— Хто… ти?
— Я – то ти, — посміхнулася ще раз і справилася іти кудись знов.
Ірина уважно подивилася в очі нічної гості, і справді впізнала себе п’ятирічну. Дівчинка зірвала дві вишеньки і спробувала одну на смак. Зрозуміла, що недостигли – і викинула. Зовсім як би зробила Ірина в дитинстві: всі діти любили об’їдати недостиглі фрукти, а вона – ні. Кісточка з недоїденою вишнею полетіла у траву, а дівчинки не стало – ніби і зовсім її тут не було.
— Дівчинко, дівчинко… — голос губився між гіллястими і мокрими від ночі вишневими деревами і було дивне відчуття, що жінка говорить сама із собою, глухої опівночі серед вишневого саду.
Коли повернулася до кімнати – сон не йшов. Було страшно, неспокійно, але і дуже цікаво. Аж над самий ранок знову приснився пан з дерев’яним погарем і казав, аби пила, що то з вишень. Збоку нього дівчинка-білюнка сиділа і їла стиглі вишні, і Ірина впізнала тоді гостю свою. Тобто… тобто себе-дитину.
— Чого ви мені снитеся?
— Коли розростається вишня – має бути той, для кого її сік. Коли має силу гора – має бути той, хто її чує. Ми поки малі – уважні до світу і чуємо його так, ніби душа гола у нас, а далі обростаємо, як вишня м’яким, і вже не чуємо. І вже інакші. Як чуєш, що до світу черствієш – нагадай, як була нижча трави, чого тоді боялася, а чого – ні. Кого любила, і чого всім вірила.
— Так же… так же не буває. Люди не можуть вертатися в дитинство.
— Невже ти думаєш, що природнім і нормальним є лиш кроки людини до власної смерті, а до початків – ні? Скажи їй, що думаєш, — чоловік підвів за ручку маленьку Іринку до дорослої Ірини, вони уважно дивилися одна на одну.
— Я… я тебе майже не пам’ятаю, себе тобто.
— І ти себе майже не знаєш, — з усміхом продовжив чоловік.
— Я ще вас спитаю, — Ірина посадила дівчинку поруч із собою і перевела погляд на чоловіка. – Нащо ви мені дали бартку? Яку таку темність я маю зарубати?
— Свою у собі. Як меш чути, що світ тобі стає чужий і ти зачинаєш черствіти – прорубуй ту кору.
— Як то?
— Аби чути добрі і злі місця, треба мати голу душу, не вбрану ні в страхи, ні в перестороги. Вірити маєш світові – як дитина п’ятирічна і так само йому тішитися. Того моменту і без віщого сну притулишся до каменя – і вчуєш, де ти є. Люди переходять світом роки і роки – а не знають, куда. Але йдуть. І їм покажеш їх минувших – малих чи молодих – не впізнають вони, бо забули, які були. Дивні люди.
— Чого ви це кажете мені?
— Бо ти ще трохи дитина. Не боїшся серед лісу лягти спати, ти ще йому віриш…
… Свіжий хвойний подих, намішаний з прохолодними запахами передгрозового лісу, пробудив Ірину, яка спала, розкинувшись, на сивому валунові просто серед галявини. Вона просто заблукала, і присіла відпочити, а далі сон зайшов… Пригадала сон, розглянулася кругом, але не було ніде ні чоловіка, ні дитини, ні бартки. То це все наснилося? Так і знала, такого ж точно не могло статися, це просто наснилося! Звісно наснилося. Підвелася з каменя і аж тоді помітила жменьку вишень, які хтось їй назбирав і поклав на листочок, аби скуштувала, коли прокинеться.
Автор фото — Руслан Трач
Модель — Ірина Трач
0 коментарів