Зелена спідниця лопотить д’нозі, обтікає і спирає трохи хід.
— Їлено, дай винограду, — проминав чийсь голос аж з верха воза, а вона і не виділа хто то. Перекладала на другий бік кошик з виноградом, бо тяжкий – бо тисне.
Молодий виноград ще не вміє пахнути солодким, він ще тугий і кваснуватий. Їлена ще не відповідає на незнайомий усміх, вона перекладає тоді на другий бік кошіль, трохи червоніється і далі йде.
А погода зробилася легша – завіває холодком, то дівчині якраз добре вибирати грона молодого вина, і вітерець якраз. Їй добре коло цих кущиків, бо тут вона собі за старшу.
Казала мама скорше вернутися – бо то завтра гості мають бути, певно порядки треба робити. Того вона докладає ще пару грон і несе д’хаті, аби мама не сварила. Коло самої хати перечепилася за чиїсь п’яні ноги і… випадає кошіль, розсипаються-толочуться грона, і Їлена не спам’яталася, як хтось зловив за край спідниці. Випручалася від тої руки і аж тоді роздивилася: то сусід Олекса, випивший дуже. Він щось бурмотів за маму і за сіно, Їлена то не вчула вже, бо перестрашилася і сховалася за хвірткою. Зелена спідниця, перемащена виноградним соком, спам’ятала дівчину, що під брамою – вино розсипане, і мама як найде – сварити буде дуже. Того зразу тата шукати стала, а тато коси гострив, того і не зразу вчув.
— Я не хотіла, аби воно так. То вуйко Олекса п’яний дуже, то він все. Він ляг нам на лавку і за маму казав нашу, і я зачепилася і впала.
Тато на то насупився, відклав косу і подивився на доньку. Перепитав, що казав Олекса про маму. Але Їлена правда нічого не чула, крім того, що розказала. Тато виноград зібрав. І нічо доньці не сказав – сусідові, правда, сказав, аби коло своєї хати його більше не видів.
Десь геть далеко добувається голос скрипки – певно, в когось збираються передвесільні «гуски». Файна звідти музика. Їлена перестелювала верітки і вслухалася – таки дуже файно. А за хорімними дверми сварилися чогось мама з татом. Тато кричав, що дурна кров як грає – то грає, а мама за якісь деревця татові пригадувала. Вже пару раз дівчина чула, що як тато і мама сваряться, то вони за деревця говорять – весільні, певно – ті, що дружби приносять.
Аби не дослухати тих сварок, яких дівчина трохи боялася, вибігла собі на стрих – у «верхну хату», сіла на розігрітий від печі лежак і звідти дивилася собі вниз – так їй подобалося, аби вона згори дивилася, і бачила двір, виноградники свої і навіть трохи дідового саду. Тут пахне випраними сорочками, травами сушеними пахне, тут… цілком інакше якось, як просто собі в хаті. А ще тут багато всіляких «віджитих» речей, які винесли – бо шкода викидати. Її полотняні ляльки, кресало, капелюхи, клубки ниток і ще багато всього – Їлена то любить у руках крутити і розглядати. Здається їй, що тоді кожна річ знов жива і справжня. Серед всього-всього віднайшла раптом паперову ружу велику (такі на деревця роблять коли хату вивершують або коли женяться). Сама не знає для чого – дівчина забрала зі стриху ту квітку за собою – дуже вже їй сподобалася пожовкла від часу, але велика і виразно закручена паперова ружа.
Застала маму за столом – заплакану і з гроном винограду. Коли та побачила в руках малої весільну чічку – заплакала ще більше, і полетіло то гроно у вікно, лишило на шибі лиш багристу пляму…
— Ма…
— Не йди д’мині зараз, — мама плакала далі.
— Мамусю…
Нічо Орися доньці не сказала, лиш взяла в руки ту квітку і плакала далі. Їлена знітилася і вийшла – не знала, що мамі є.
****
Від хати молодої музи'ки розігравалися май голосніше, аби в хаті молодого знали, що пора з дружбами і деревцем «за крамом» іти. По молоду процесія вибралася довга – не було лиш двох дружбів. Того молодий ходив поза палатку, курив і злостився. А з хати молодої музика доходила чимраз голосніша, ніби вихлюпувалася з великого погаря, аж скіпала.
Заквітчана Орися поправляє на вінкові завитки і таки боїться – аби все з рядом було, аби з гостей не повпивався ніхто тепер, бо якраз зараз мають прийти по молоду, але нема щось і нема. Орисі на вікно сіла пташка – сива і маленька, навіть не видко проти ночі хто то. Посиділа, подивилася, а коли дівчина близитися стала – полетіла собі. І молода стала і думала – що то за пташка така. «Може, мамина душа прийшла відознавати», — подумала собі…Поправила вінок ще раз і вийшла до гостей.
…. «Голуб на черешни, голубка на вишні… Ой скажи – ой скажи, що маю на мислі», — сидів край мокрого ковбка і наспівував крізь сльози п’яний, як ніч, Олекса…
— Оле’! Де ти є?
«Через воріженьки не можу тя взяти…», — доспівував п’яний далі.
— ‘Лексо, дідько тебе бери! Як ти так уже так нарубавси. До молодої йдемо, агій!
— До твої? – перепитав гірко і хитаючись, встав з колоди.
— Ну а котрої. Вставай давай. Єк маєш деревця нести… Лексо-Лексо, ну коли ти вспів…
— То ти вспів…
— Шо кажеш?
— Ніц…
Коли сходилися дві процесії – молода трималася за колачі і боялася ще більше, як перед тим, бо старшого дружбу тримали другі дружби, а він тримав деревце, а деревце то в один бік, то в другий, я люди перезираються та шепчуться. І вітер. Вітер такий, ніби не на гаразд – і брама не спирає. Ніхто і не спам’ятався, як упав той дружба і трохи не вломив весільне деревце. Сміявся хтось збоку, що мало годований, якщо вітер хапає, а молода трималася за колачі і плакала, бо боялася того осуду – як кольок гострих, над усе на світі.
Перша підійшла чоловікова мама, перебрала ціловані колачі і заговорила до невістки красними словами – аби більше слухали її, а менше говорили за дружбів. А далі воно якось відшуміло і всілося – за столом, музиками і паперовими чічками, які з палатки все падали поміж гостей. «Вісілє — то є вісілє», — задумано виговорила чиясь старша бабка, яку лишили саму покінець стола і пішли до танцю, а вона собі дивиться на молодих і думає. «Вісілє – то є вісілє…».
Вже понад ранок, коли перейшов Орисі гнів з гонором замішаний, зробилося їй шкода того Лекси. Бо поки ще так дуже не пив – то все приходив до них у виноград. Вони собі так могли коло бесіди і за роботу забути. І дивився дуже файно – не обняв навіть, дивився лиш і казав, що він не є злий. Чудний – такий чудний, приходить і дивиться, нічо більше не каже. Добре так було з ним стояти і брати той виноград. І де його Степан надумав у дружби брати… Болить певно йому.
— Тату, а де тепер діти той виноград, котрий розсипаний?
— Розсипане не збереш, — тато ніби і відповідав, але ніби і не видів коло себе Їлену.
— Та’… А ви все так сварилиси?
— Не все. Але деколи виходит злість.
— Чия?
— Та як чия… ну… Та моя виходит.
— Але ти не злий. І мама ні, вона сердита просто.
— Донько-донько… Мала ти, не все знаєш.
— То вуйко Олекса чимось винен?
— Буває в життю так, мале, шо і ніхто нікому нічо не винен, і зле. І в котрий бік не подивиси – не видиш, куда йти.
— Але ти йго не любиш. Хоть він нам і нічо не каже.
— Він збавив мені гонір один раз і трохи не збавив вісілє. А потому п’яний сказав, що то його молода мала бути, деревця не винні…
Тато задумався. Бо не знав, чи треба це чути ще ніби і малій, а ніби розумній доньці. Думав і мовчав з того моменту.
— Він би з мамов не зміг, — не знати звідки то надумала Їлена. – Мама сварлива дуже. А він лиш мовчить – він би з нашою мамою не жив.
Степан подивився на свою малу і трохи душею повеселів – скаже ж таке.
З мамою не зміг би… Мудра вона деколи буває, хоч і мала.
— Але… Але ти маму не аж так любиш, — Їлена встала з присьби і пішла полокати виноград – а може таки з нього щось вийде.
*****
Коло Орисиної шиби так і тулилося гроно викиненого спересерця винограду. Молодиця лиш подумала, що забрати би треба – доста вже голосити та гніви носити, робота чекає. А на підвіконня в той момент сива пташка сіла – така сама, як вже раз прилітала. Сіла і почала клювати той виноград – рідно так, що молодиця навіть не підійшла – буде хоч комусь користь з того грона…
— Їлено, дай винограду, — проминав чийсь голос аж з верха воза, а вона і не виділа хто то. Перекладала на другий бік кошик з виноградом, бо тяжкий – бо тисне.
Молодий виноград ще не вміє пахнути солодким, він ще тугий і кваснуватий. Їлена ще не відповідає на незнайомий усміх, вона перекладає тоді на другий бік кошіль, трохи червоніється і далі йде.
А погода зробилася легша – завіває холодком, то дівчині якраз добре вибирати грона молодого вина, і вітерець якраз. Їй добре коло цих кущиків, бо тут вона собі за старшу.
Казала мама скорше вернутися – бо то завтра гості мають бути, певно порядки треба робити. Того вона докладає ще пару грон і несе д’хаті, аби мама не сварила. Коло самої хати перечепилася за чиїсь п’яні ноги і… випадає кошіль, розсипаються-толочуться грона, і Їлена не спам’яталася, як хтось зловив за край спідниці. Випручалася від тої руки і аж тоді роздивилася: то сусід Олекса, випивший дуже. Він щось бурмотів за маму і за сіно, Їлена то не вчула вже, бо перестрашилася і сховалася за хвірткою. Зелена спідниця, перемащена виноградним соком, спам’ятала дівчину, що під брамою – вино розсипане, і мама як найде – сварити буде дуже. Того зразу тата шукати стала, а тато коси гострив, того і не зразу вчув.
— Я не хотіла, аби воно так. То вуйко Олекса п’яний дуже, то він все. Він ляг нам на лавку і за маму казав нашу, і я зачепилася і впала.
Тато на то насупився, відклав косу і подивився на доньку. Перепитав, що казав Олекса про маму. Але Їлена правда нічого не чула, крім того, що розказала. Тато виноград зібрав. І нічо доньці не сказав – сусідові, правда, сказав, аби коло своєї хати його більше не видів.
Десь геть далеко добувається голос скрипки – певно, в когось збираються передвесільні «гуски». Файна звідти музика. Їлена перестелювала верітки і вслухалася – таки дуже файно. А за хорімними дверми сварилися чогось мама з татом. Тато кричав, що дурна кров як грає – то грає, а мама за якісь деревця татові пригадувала. Вже пару раз дівчина чула, що як тато і мама сваряться, то вони за деревця говорять – весільні, певно – ті, що дружби приносять.
Аби не дослухати тих сварок, яких дівчина трохи боялася, вибігла собі на стрих – у «верхну хату», сіла на розігрітий від печі лежак і звідти дивилася собі вниз – так їй подобалося, аби вона згори дивилася, і бачила двір, виноградники свої і навіть трохи дідового саду. Тут пахне випраними сорочками, травами сушеними пахне, тут… цілком інакше якось, як просто собі в хаті. А ще тут багато всіляких «віджитих» речей, які винесли – бо шкода викидати. Її полотняні ляльки, кресало, капелюхи, клубки ниток і ще багато всього – Їлена то любить у руках крутити і розглядати. Здається їй, що тоді кожна річ знов жива і справжня. Серед всього-всього віднайшла раптом паперову ружу велику (такі на деревця роблять коли хату вивершують або коли женяться). Сама не знає для чого – дівчина забрала зі стриху ту квітку за собою – дуже вже їй сподобалася пожовкла від часу, але велика і виразно закручена паперова ружа.
Застала маму за столом – заплакану і з гроном винограду. Коли та побачила в руках малої весільну чічку – заплакала ще більше, і полетіло то гроно у вікно, лишило на шибі лиш багристу пляму…
— Ма…
— Не йди д’мині зараз, — мама плакала далі.
— Мамусю…
Нічо Орися доньці не сказала, лиш взяла в руки ту квітку і плакала далі. Їлена знітилася і вийшла – не знала, що мамі є.
****
Від хати молодої музи'ки розігравалися май голосніше, аби в хаті молодого знали, що пора з дружбами і деревцем «за крамом» іти. По молоду процесія вибралася довга – не було лиш двох дружбів. Того молодий ходив поза палатку, курив і злостився. А з хати молодої музика доходила чимраз голосніша, ніби вихлюпувалася з великого погаря, аж скіпала.
Заквітчана Орися поправляє на вінкові завитки і таки боїться – аби все з рядом було, аби з гостей не повпивався ніхто тепер, бо якраз зараз мають прийти по молоду, але нема щось і нема. Орисі на вікно сіла пташка – сива і маленька, навіть не видко проти ночі хто то. Посиділа, подивилася, а коли дівчина близитися стала – полетіла собі. І молода стала і думала – що то за пташка така. «Може, мамина душа прийшла відознавати», — подумала собі…Поправила вінок ще раз і вийшла до гостей.
…. «Голуб на черешни, голубка на вишні… Ой скажи – ой скажи, що маю на мислі», — сидів край мокрого ковбка і наспівував крізь сльози п’яний, як ніч, Олекса…
— Оле’! Де ти є?
«Через воріженьки не можу тя взяти…», — доспівував п’яний далі.
— ‘Лексо, дідько тебе бери! Як ти так уже так нарубавси. До молодої йдемо, агій!
— До твої? – перепитав гірко і хитаючись, встав з колоди.
— Ну а котрої. Вставай давай. Єк маєш деревця нести… Лексо-Лексо, ну коли ти вспів…
— То ти вспів…
— Шо кажеш?
— Ніц…
Коли сходилися дві процесії – молода трималася за колачі і боялася ще більше, як перед тим, бо старшого дружбу тримали другі дружби, а він тримав деревце, а деревце то в один бік, то в другий, я люди перезираються та шепчуться. І вітер. Вітер такий, ніби не на гаразд – і брама не спирає. Ніхто і не спам’ятався, як упав той дружба і трохи не вломив весільне деревце. Сміявся хтось збоку, що мало годований, якщо вітер хапає, а молода трималася за колачі і плакала, бо боялася того осуду – як кольок гострих, над усе на світі.
Перша підійшла чоловікова мама, перебрала ціловані колачі і заговорила до невістки красними словами – аби більше слухали її, а менше говорили за дружбів. А далі воно якось відшуміло і всілося – за столом, музиками і паперовими чічками, які з палатки все падали поміж гостей. «Вісілє — то є вісілє», — задумано виговорила чиясь старша бабка, яку лишили саму покінець стола і пішли до танцю, а вона собі дивиться на молодих і думає. «Вісілє – то є вісілє…».
Вже понад ранок, коли перейшов Орисі гнів з гонором замішаний, зробилося їй шкода того Лекси. Бо поки ще так дуже не пив – то все приходив до них у виноград. Вони собі так могли коло бесіди і за роботу забути. І дивився дуже файно – не обняв навіть, дивився лиш і казав, що він не є злий. Чудний – такий чудний, приходить і дивиться, нічо більше не каже. Добре так було з ним стояти і брати той виноград. І де його Степан надумав у дружби брати… Болить певно йому.
— Тату, а де тепер діти той виноград, котрий розсипаний?
— Розсипане не збереш, — тато ніби і відповідав, але ніби і не видів коло себе Їлену.
— Та’… А ви все так сварилиси?
— Не все. Але деколи виходит злість.
— Чия?
— Та як чия… ну… Та моя виходит.
— Але ти не злий. І мама ні, вона сердита просто.
— Донько-донько… Мала ти, не все знаєш.
— То вуйко Олекса чимось винен?
— Буває в життю так, мале, шо і ніхто нікому нічо не винен, і зле. І в котрий бік не подивиси – не видиш, куда йти.
— Але ти йго не любиш. Хоть він нам і нічо не каже.
— Він збавив мені гонір один раз і трохи не збавив вісілє. А потому п’яний сказав, що то його молода мала бути, деревця не винні…
Тато задумався. Бо не знав, чи треба це чути ще ніби і малій, а ніби розумній доньці. Думав і мовчав з того моменту.
— Він би з мамов не зміг, — не знати звідки то надумала Їлена. – Мама сварлива дуже. А він лиш мовчить – він би з нашою мамою не жив.
Степан подивився на свою малу і трохи душею повеселів – скаже ж таке.
З мамою не зміг би… Мудра вона деколи буває, хоч і мала.
— Але… Але ти маму не аж так любиш, — Їлена встала з присьби і пішла полокати виноград – а може таки з нього щось вийде.
*****
Коло Орисиної шиби так і тулилося гроно викиненого спересерця винограду. Молодиця лиш подумала, що забрати би треба – доста вже голосити та гніви носити, робота чекає. А на підвіконня в той момент сива пташка сіла – така сама, як вже раз прилітала. Сіла і почала клювати той виноград – рідно так, що молодиця навіть не підійшла – буде хоч комусь користь з того грона…
0 коментарів