****
… Коли в темну косу вплітається зелена нитка – вона проступає і ділить ту косу. І здається їй, що то її узір. Що то вона плете так. А волосся виросло давніше. І давніше надумало собі сплестися в косу. Тугу, гладку і здорову…
****
А як бо-ли-ттьь… То ж потрохи розсотується, не зразу. То зразу не так, а тепер як дійшла думкою до того Дарка, що не з нею її чоловік, то ооойй… Забирала голову в руки, затулюлася – ліжком крутилася – а сліз якось не було. Самі лиш болючі схлипи. Колючки добиралися до шиї – взялися пилити – ще трохи і кричати Дарка зачне – тако криком серед хати і серед ночі. Насотувала собі, болю додавала – то шлюб собі нагадувала, то як тулив до себе, то як яблук з саду ніс. «Дарко, ви дужі? А я до вашого чоловіка. Печі кладе?». «А я до вашого чоловіка – а я до вашого чоловіка..», — зміііія! Біль Дарку зовсім розхристав, бо чим більше нагадувала, там більше плакала – аж хрипіла.
З хрипом відтворилися двері – Павло потихо, аби Дарку не розбудити і аби не чула, коли прийшов. Заплакані очі і розкуйовджена голова жінки спинили його на порозі і ноги ніби відняло.
-Дарко, що тобі є?
— …. І…іііди з-перед очей! – і не спам'ятався, як і в нього, і в двері полетіли кухлі і горнята, Дарчине хлипання аж у рев перейшло, не думала того моменту вже ні за що, лиш кричала як несамовита, а далі всілося, впала на руки собі і геть по-дитинячому заплакала. А Павло так і стояв коло порогу.
***
Ярина думала спочатку, що маму хтось б'є – хоч бути такого не могло. Але мама так кричала. Яра боялася, якщо поправді, піти і подивитися. Бо мама дуже кричала. Відслонила фіранку і … мама на постелі розхристана і заплакана, аж з вікна видко, а тато в дверях. Стоїть і мовчить. Цілою підлогою биті миски і горнята – все бите. Мама сама якась не своя – плаче і плаче. Тато зробив д'ній крок, але не зважився. Обернувся і в двері.
****
— Калинко, сідай – похитаю…
— А як впаду?
— Та чого мала би – це невелика хітанка. Сідай.
— А ти притримаєш?
— Я вже, — розхитував Павло Калину вище та й вище, хітанка аж свистіла від вітру і набиралася лету.
Так, ніби жива і задихалася.
— Павле, а чия ця хітанка?
— Дарочки мої, їй майстрував.
Калині щось обірвалося – стало і боляче, і образливо, і страшно:
— Зсади мене, не хочу. Зсади мене з цеї хітанки…
А Павла нема… Лиш сама вона і чорний від ночі сад, глухий і гіллястий. А дика хітанка розійшлася і летить.
«Павле, Павлику, зсади мене… Я не хочу, не хочу я..»
Глибоким вдихом закінчився нічний жах. Насниться ж таке. Та тихо ти, спи, нема в Павла ніякої хітанки. Спи…
13.
Коли жінка в собі закривається – то закривається у ній світ. І перестає вона вже світити, а то проміння палить її саму, палить аж до серцевини, а жінка вперто мовчить. Дарка перебирає полотно у скрині, а перша думка, що все би повикидала, все – аж до шлюбної сорочки. Перепріле, порошне і давне таке полотно. І ці клубки, які лиш міль принаджують, усе би викинула. Але лиш перетрусить начисто, аби ні порошинки, і буде скрізь наводити порядки – полицями, закутками і такими закамарками, де уже давно віник не посягав. Бо як злість – то робота береться. Тоді замітала би, вимітала би, витрушувала – хоч, сказати по правді, найлегше було би багато чого просто викинути.
— Я з поля.
Мовчить і витирає рамці образів. З поля то з поля.
— Дарко, ти є?
— А ти зле видиш?
— Та видіти вижу, але… а що на обід?
— Обід покладу, коли Яра з школи прибіжить. Хочеш скорше – то ти знаєш в котрий бік горшок відкривається.
Так припросила, що тепер якраз посмакує. Павло покосився на Дарку, але не сказав нічого більше – від слова «горшок» нагадав, як по хаті черепки літали. Краще молодицю лишній раз не роздражнювати.
А Яра ще такого обіду не пам'ятає. Сіли мама з одного боку, тато аж під стіною, і ні слова. Що квасоля смачна – тато Ярі чогось сказав, хоч то мама робила, а мама вигляд зробила, що не вчула.
За столом – то ще півбіди. Тато мав розказати історію про куницю. Він багато таких історій цікавих знає, і цей раз мав розказати. Вони всілися собі коло вікна, тато розказує, а мама надійшла і спати нагнала. Обох. І сказала, що дурниці можна і рано правити.
А Павлові душно – у своїй хаті душно і тісно. Бо як увійдеш знадвору – то слова не скажеш вже, хіба про то, що корова розсилилася або грушка зародила. Дарка злосна зробилася, і така якась – боже борони. Ліпше би кричала, а не ходила та рамця протирала. На дідька їй ті рамця здалися.
А з Калиною засолодко. Душить. Як пити вино серед полудня – голова крутиться, все випікає, а смаку і не чути. І ні одній то не скажеш. Мож подумати, що як скажеш Дарці, аби не була злосна – то вона переміниться. Запустить хіба чимсь і ще мала то застане. Або Калині – ну як скажи, аби не лізла д'нім стільки? Молодиці-молодиці…
А Калина таки хотіла знати толк у ворожбі. Підсіла до баби Нуці знов, коли та загадувала на воскові. І знов питала, як відгадувати долю. Аби баба Нуця їй поворожила і сказала – як вона то видить.
— Сідай і думай за щось важне тобі.
І Калина загадала. Аби то, що вона намірилася – було її. Бо так хоче, і так має бути.
— Ну?
— Ну… Ну що тобі сказати можу. Не сама ти.
— Та не сама, — нагадала собі, як то Павло файно обіймати вміє.
— Я не за чужих чоловіків тобі кажу. То якраз не твоє і твоїм не буде.
— А як… а хто… А чого не сама…
— Дитину ти чекаєш. Але Павла тобі то не наверне.
Калина перебирала в думці сказане бабою і не вірила вухам – тобто як це він не її… А приворот?
— Але ви… ви трави мені давали.
— Чай з гвоздикою.
— Ви… ви як могли? – зі столу полетіла миска з водою.
Порозбігався і віск підлогою, а баба Нуця вперлася руками у стіл і перерізала, як лезом:
— То ти як могла. Ти ж у сусідстві, ти кожний день його Дарку видиш. Тобі мала «Слава'Йсу» каже. Совість маєш?
Калині спікалися сльози в клубки і провисали в горлі, слова сказати не могла. Як так?
— А тепер, дурна жінко, маєш дуже довго молитися, аби на діти твої то не перейшло. Не думай собі, що таке бігання хоть комусь на добре обертається. Сокотися, Калино.
В цій хаті все страшне і глухе, глухе до калини. Її темнота стін почала душити, а страх помагав. А баба кинула катран на землю і почала стирати розсипану воду. І слова більше молодиці не сказала. Ні слова.
0 коментарів