Кохання вбиває...

Кохання вбиває…

Ми закохуємося…закохуємося тоді, коли нам це потрібно або коли думаємо, що це нам потрібно…тоді, коли цього бажає наше серце,… коли ми цього бажаємо. Ми закохуємося… та не можемо перестати кохати, коли в цьому немає потреби, навіть тоді, коли ми свідомо розуміємо, що все досить. Я не хочу, не хочу більше відчувати цього пекучого болю в грудях…не хочу. Та нічого не можемо зробити з цим…ми намагаємося втопити себе в рутині буденних справ, затягуємо петлю часових рамок, кидаємося зі скелі нових захоплень… і кожного разу воскресаємо.

Ми закохуємося не в тих людей, в людей яким ми не потрібні, але вони стають для нас всім світом. І це проблема не їхня, а саме наша. Вони то ні в чому не винні…не змогли ми розтопи той вогонь у їх грудях…просто не змогли, хоч і намагалися. А що вони? Вони просто зачинили двері і вирішили ніколи їх тобі не відчивати. А навіщо? Ти їм не потрібний. І як би довго ти не стукав нічого не зміниться. І варто, напевно, зупинитися, розвернутися і піти звідти…та ми не можемо, ми не здатні цього зробити.

Ми не здатні,… не здатні відключити ті почуття, ми не в стані знайти ту кнопку, яка б це робила, а її так не вистачає в нашому житті.
І нам не залишається нічого іншого, як продовжувати кохати, кохати ту надію, яка ще залишилася…або робити вигляд, що залишалися…продовжувати себе обманювати і жити спогадами, яких ніколи не було.

Кохання це потвора, що слідує за тобою і твоїм коханням, яка харчується вашим сміхом, вашими дотиками, розмовами, вашими почуттями. І коли все обривається, вона не зникає, а залишається з кимось із вас. З тим хто ще кохає. І ось, коли ти один…самотньо продовжуєш кохати, вона так само ходить поряд. Тільки зараз вона не слідує за тобою, вона переслідує тебе, не відходить від тебе ні на крок, стає ще одною тінню.

І кожного разу обертаючись назад, ти спостерігаєш це виснажене тіло, ці пусті, голодні очі. Здавалося, що час вже давно повинен був її вбити, вона повинна була померти з голоду та ти цього не дозволяєш. Ти боїшся обірвати той зв’язок, ту невидиму нить, яка простягається в минуле. Ти час від часу кидаєш їй ті об’їдки минулого кохання. І вона продовжує за тобою йти.

Це все буде продовжуватись до тих пір поки хтось з вас не здасться. Ти або перестанеш оглядатися назад, перестанеш кидати їй харчі і врешті решт почуєш останній подих і звук падаючого тіла, не оглядайся – там більше немає на що дивитися. А тобі слід рухатися вперед. Або ти перестанеш вірити в майбутнє, обернешся і візьмеш в ней мотузку, яку вона тягає за собою, дочекаєшся поки вона принесе табурет і зробиш це…