Надія

Я розплющила очі. За вікном ледь-ледь сіріло небо, важке світло пробивалося крізь скло і падало на моє ліжко. Сьогодні – 366-ий день мого ув’язнення. 366-ий день у стані вічної боротьби. Рівно рік я провела на кордоні життя та смерті.
Мені тринадцять років. Звати – Олександра. І вже цілий рік я намагаюсь вижити, борючись із страшною хворобою – лейкемією.
Я взулася і вийшла у коридор свого відділення. Скоро прийдуть брати аналізи, тому краще бути на посту зарання. Сьогодні я не була ранньою пташкою – на місці вже сиділа чотирирічна Надійка з книжкою. Вона помітила мене раніше і посміхнулася:
— Доброе утро!
— Доброе! Как дела? – я сіла поруч. Надя не володіла українською, а за той час, що я лежала у лікарні, я навчилася добре говорити і писати російською завдяки спілкуванню з нею.
Коли я потрапила сюди, вона вже провела тут кілька тижнів. Я спостерігаю за нею і її сім’єю з найпершого дня. Надійку дуже люблять медсестри і лікарі, адже вона – ота людина-посмішка, що дає усім віру у хороше, в щасливе майбутнє. У неї – той самий діагноз, що й у мене. Дівчинка ще дуже мала, вона не розуміє, наскільки страшну хворобу вона несе у своєму тендітному тілі. Але… Вона щодня посміхається, співає, танцює, розказує щось і ніколи не сидить на місці. Єдине, чого вона ніколи не робить – вона не грається з ляльками. Кілька разів я заходила до палати №11 під час тихої години, зазвичай у цей час вона складала пазли. А нещодавно у неї з’явилося нове хобі – Надя навчилася читати. От і зараз, в очікуванні «дяді Пєті», вона читала чергову книжку.
— У меня все отлично! Вот, читаю, — притримуючи пальцем сторінку, вона показала мені обкладинку своєї книги. «З живого джерела», це ж треба…
— Так ты владеешь украинским языком? – цей факт вразив мене до глибини душі.
— Учу, — Надійка посміхнулася. – Мне же через два года в школу идти, а русских школ в нашем городе практически нет. Мама со мной сейчас еще и английским занимается.
Ці слова мене вразили ще більше. Надюшка просто молодчина! Невже це маленьке сонечко, крихітка, що піднімала настрій усій лікарні і дарувала всім віру, таки зуміла побороти недуг?
Мене неначе струмом вдарило. Я згадала школу і свою вчительку з української літератури. Увесь наш клас любив її за те, що на уроці вона могла виголосити настільки сильні слова, що потім ми могли її цитувати я творах, як якого-небудь класика. І однією з подібних фраз була така: «Коли людина має жагу до життя, вона поборе будь-яку хворобу».
Ще я згадала себе. Якою я була увесь минулий рік. Я ж здалась! Я ж підкорилася долі, перестала відвойовувати своє життя!
— Саш, все хорошо? – Надійка доторкнулася до мого плеча. Мабуть, на моєму обличчі відобразилися усі мої думки.
— Все прекрасно, Надюш! – я змусила себе посміхнутися. А подумки я пообіцяла собі – відтепер я буду боротися до кінця. Я мушу зробити все, щоб мої батьки знову навчилися радіти життю.

З часу тієї ранкової розмови минуло майже півроку. Я сиділа на тому ж місці, що й тоді. За вікном буяло літо, співали пташки, яскраво світило сонце…
За цей час багато що змінилося. Завершилася зима, минула весна. Надійка навчилася української, вивчала англійську. Непогано володіла математикою, проте все ще плутала деякі цифри. А я, за результатами аналізів, швидко йшла на поправку. Мої батьки знову посміхалися, і це для мене було найголовнішим.
— Сашо! САШО!!! – до мене підбігла Надя. На її обличчі світилась посмішка. Навіть не просто посмішка, а ПОСМІШКА! Такою я її ще ніколи не бачила. Я звикла до того, що вона завжди радіє життю, але такою радісною я її ще ніколи не бачила. – Сашо, мене виписують!
— Серйозно?! – я була рада за свою маленьку подружку, але водночас хотілося плакати, адже я лишалася у лікарні сама.
— Так! Сашо, я така рада! Поїхали зі мною!!!
— Надюш, я не можу… Мені ще лікуватися треба.
Було видно, що Надя засмутилась. Не попрощавшись, вона побігла до своєї палати. Ех… ну не вмію я спілкуватися з дітьми. А Надійку я за дитину вже давно не сприймала, для мене вона була нібито ровесницею.
Але Надя скоро повернулась. Вона простягнула мені клаптик паперу:
— Ось, тримай. Це моя домашня адреса. Заходь, коли випишуть.
Я прийняла цей подарунок, вельми цінний для мене:
— Дякую, Надю. А твоя мама знає?
— Ні, не знає. Але вона зрозуміє.
Того ж вечора моя подруга разом з батьками покинула приміщення лікарні. Я спостерігала з вікна, як вони від’їжджають, пригадувала, як познайомилась з Надією, як вона вразила мене спершу своїм ставленням до життя, а потім – своїм недитячим характером. Я твердо вирішила – я вилікуюся. Я мушу побачити її хоч ще один раз у своєму житті.

Минуло чимало часу. Мене виписали ще рік тому, того ж літа. Правда, Надійку виписали на початку червня, а мене аж у кінці серпня. Я з задоволенням повернулася до шкільного життя. Але одного разу, перебираючи свої речі, я знайшла папірчик з адресою. Відразу ж згадалося обличчя Надійки з її вічною посмішкою. Я вирушила за вказаною адресою.
Двері мені відкрив якийсь чолов’яга, судячи по всьому, вже не зовсім тверезий:
— Ти хто така?
— Доброго дня, – привіталася я. – Я можу побачити Надю?
— Яку Надю? Тут такі не проживають.
— Надю… — я замовчала. Я не знала Надійчиного прізвища.
Чоловік зачинив двері просто перед моїм носом.
— Дівчино, якщо ви шукаєте Надію Мотряк, то ви її тут не знайдете, — почула я за спиною.
Я жваво озирнулася. З дверей напроти визирала сусідка.
— А де її можна знайти?
— Де-де… на кладовищі… півроку тому вона померла.
Жінка також швидко зачинила двері.
Я йшла додому зі сльозами на очах. Як, як могло так статися, що дівчинка, чиє прагнення життя було чи не більшим, ніж у будь-кого з нас, померла? Як це трапилось? Адже вона перемогла страшну хворобу, довела всім свою спроможність жити…

Ще довго мені снилося її обличчя. Вона розмовляла зі мною, розповідала, як їй жилося після того, як її виписали. Як вона мене чекала, вірила, що я прийду… На цьому місці я завжди прокидалася. Ні, це не було нічним кошмаром. Але я обливалася холодним потом. Я обвинувачувала себе – як я могла забути про свою подругу? Надійка дала мені надію на те, що все буде добре, допомогла повірити в те, що я зможу побороти хворобу… Але… ми завжди каємось тоді, коли вже пізно.

Перше вересня. Сьогодні я йду до десятого класу.
Знайомі коридори школи. Я щойно зайшла до неї. І завмерла.
— САШО!!! – до мене підлетіло щось маленьке, з бантиками, і обійняло мене за талію. – Чому ти не прийшла до мене? Чому ти не сказала, що вже виписалася???
— НАДЯ??? – моєму здивуванню не було меж. Я нахилилася до крихітки-першокласниці і поглянула у її обличчя. Вона відразу ж повисла на моїй шиї. Ні, тут не могло бути помилки – це була саме Надя. Вона стала старшою на рік, але майже не змінилась.
— Надя, Надя. Я, здається, тобі питання задала! – на обличчя Надюшки повернулася посмішка, за якою я так скучила.
— Я приходила за адресою, яку ти записала, але мені сказали, що ти там не проживаєш… — додаткову інформацію, яку я дізналася, я вирішила приховати.
— Як це так? Шевченка, 96?
— Ти записала іншу адресу, — я простягнула Надії клаптик паперу. З тих пір, як я намагалася знайти її помешкання, я завжди носила його з собою.
— «Шевченка, 69»… — зачитала Надя. І голосно засміялася: — Сашо, як же це я не зрозуміла! Я ж тоді цифри плутала, пам’ятаєш?
Я також засміялася. На душі було світло і радісно. Першачки спантеличено розглядали першокласницю і десятикласницю, що сміялися у шкільному холі, тримаючись за руки, неначе старі подруги.

Анастасія Руссу, 23-24.09.2011