Того четверга я сиділа одна за столиком в кафе і мені вже давним-давно не було так сумно (напевно, не за горами депресія). Я тремтіла від холоду так, що чашка, об яку гріла долоні, відстукувала чечітку. Поспішно потупила погляд униз, щоб ніхто не бачив моїх запухлих червоних очей: „Барселона” вчора вилетіла з Ліги Чемпіонів (це вже, мабуть, стало поганим звичаєм – плакати раз на рік, коли „Барса” вибуває з найпрестижнішого клубного футбольного турніру). Заграла моя улюблена пісня — „Така як ти” Океану Ельзи – і думки вирієм занурились у душу, витягуючи раз за разом спогади із шухляди з позначкою „особисте”.

Вдихаючи аромат кави з корицею, з нудьги дивилась крізь вікно: як дощ барабанить по калюжах, а бризки від них обляпують кущ форзиції; розглядала перехожих, що так смішно маневрували з парасольками, намагаючись не зачепити одне одного. І тут я побачила тебе! В один момент моє серце так швидко й голосно забилось, що розболілась голова. Я, навіть, забула дихати: нарешті, я тебе знайшла! Ти такий гарний, елегантний, витончений – ти ідеальний!

Я не відводила погляду, боячись втратити тебе з поля зору. Прикусивши, до солодкого болю, губу, уявила, як ти трепетно торкатимешся до моїх плечей, як шовком спадатимеш по шиї й грудях… Мммм, я дико, шалено, негайно тебе хочу! Салатовий шарфику з молочно-карамельним індійським візерунком, я тебе купую!