Іванна Стеф'юк. На хітанці (роман)

Розділ І

1

Цей раз гора дихала помаліше – хоч вітер ніби і справився дмухати поміж смереки, хоч і трава нашорошилася хижачкою, хоч, ніби, й вечір. Блідавий молодик розбовтав потемки – бо так йому добре, а вітер може би й завертав хмарами – але притих.
Боса нога крок почерез крок перебирає присохлу траву – ще трохи. Стала би ти, Дарочко, та віддихалася трохи. Стала би… Нога чує траву, а трава чує легоньку ходу – то і не сердиться. Іди, молодичко, іди.
Місяць відкрив око, перестав бовтатися. Крона до крони притулилася, шум лісом пустила, звірина в хащі шаснула – затаїлася. Жінка ступає, перекладаючи з руки на руку плетений кошіль, а коли доходить до самого берда – важиться то підняти. «Йой – запаска розв’їзаласи – а най це», — подумала собі. Пояс розвивається смугованим змієм, вивільняє перетиснене лоно, випускає грубу, а від того пругку сорочку. Аж тепер вітер подув – на початку злегка, а відтак сильніше. А жінка посягає рукою до кошика і одне за одним кидає яйцями у стрімке бердо. По одному кидає – заносить рукою – ніби справляє – а в долині сама шкаралупа лишається. І тріскіт, той тріскіт шкаралупи до спраглої скельної пащі – нині нап’ється. І вітер, який колами почав носитися, обертатися круг молодиці. А кошіль спорожнений – ні одного запоротка нема вже.
Вітер всівся. Дарина заперізує наново запаску, затужує – але таки не аж дуже, бо не можна вже їй, бо при надії. Перев’язує хустку, бере кошіль і шукає стежки, аби сходити з горба. І хижий погляд всідається. Не жінчин – місяця. Що видів то. А тепер вступився у хмару і віддихується.

— Сокотилася би ти, Дарочко. Як воно тепер тобі так сіпається – то хіба то добре. Я свого Михася як носила – такого не було.
— Не наговорюй мені, Гафійко. Яке Бог дасть – таке буде. Коби здорове росло.
— Та коби, коби. А ти до него говориш? Казали мені, що воно мало би чути і розуміти…
— Мугикаю деколи, най слухає.
— А слухає?
— Та й відки я знаю – мені не каже. Але як співаю і гладжу там, де він є – то тихо.
— А назвеш як?
— Івасиком.
— А як дівчинка?
— Не подобає на дівчинку – я буду мати сина.

Ніч розправляла фалда за фалдою оксамитові складки, зазирала в очі – по зірці досипала – аби небо мало чим моргати. Багристу павунку на самих грудях схрещувала і значила яблука – в котрому сила сидить, котре помічним соком налитися має. Ніч сміється, як хитра циганка, ніч спати не дає…
— Пригадуєш, як ми тогід у таку ніч здибанкували, Павле?
— На то жиємо…
— Лиш на то?
— Ні, не лиш. Як собі думаєш, Дарусю – яблучка попристигали вже?
— Та певно – пора би їм.
— Принести тобі?
— Але ніч, Павлику.
— А такого червоного, лиш з галузки.
— А принеси.
Цікаво, чого то холодне яблуко знадвору так смакує – хатнє, влежане і близько не так. Смачно вкусила – ледве не розполовинила – соковите. Стиглий плід такої теплої і густої ночі то приємність – давно так спрагло не їла Дарина яблук.
«Я-а-ай..» — біль стискував і розходився зигзагами, червоне яблуко ковзнуло писаним ліжником, хата розтворилася криком.
— Паааавлее…. Я…. Павле….
Вночі до таких сіл лікарі не їдуть – навіть і акушери. Терпи, Дарочко, терпи. Чоловік твій не знає, як при такому обходитися – він може хіба бігати по хаті, чогось підставляти цебро з водою і питати чи болить. Кажи, що не болить. Або ні. Кричи. Кричи, Дарочко, кричи – ну – ще! Все молодичко, все, ти розродилася – дівчинка в тебе – і кричить як ти, видно, що мамина…

Ранок пахне молоком. Ти, мале, так само молоком пахнеш і хмарами. Легке і чисте. Як пір’ячко. Аа-аа-а…. Аа-аа-а… Маленька.
Дівчинка долонею потяглася до мами, вперлася в щоку – то вона, певно, так обдивляється. Такі великі сірі очі, такі великі-великі. Хто так дивився, хто то такий? Чудо ти …
Нагадала собі Дарка, що якось відразу вчула у собі Соломію. Десь на третій день тримала себе за живіт і думала собі – як то – носити ще одну душку в собі, ще одне сердечко. Хоч ніхто не казав жінці, що при надії вона – бо хто би за три дні щось знати міг. А вона собі знала, що там щось є. І що буде мати мале. А відтак таки добре чула – як підходили вже місяці, то дитиня бицкалося так, ніби там хто аркана доброго грає – того, може, і думала Дарина, що хлопця буде мати. А, може, просто першим хотіла сина – аби старший був, аби боронив.
Видко, що ти, дівчи, виспівана в мами – лиш зачує колисанку – вже личко в посмішці, вже ямочки на щоках. І не спить від того співу зразу – вслухається. І такі великі-великі очі робить чудо мале – видко таки вдався їй цей світ.
І як ти лиш вітер любиш – аби тебе в колисочку клали та в сад, а там пташки тобі співають, а там вітер тобі личко гладить, і тобі в цьому світі так добре-добре…
«Ой завісю я колиску на тоту смерічку,
А у я ній виколишу дівочку, як чічку.
Колисочка яворова, а шнурок шовковий,
Ой спить у ній моя радість — дівочка медова».
Тітка Василина тепер кожного вечора приходить. Потрохи вчить Дарку, в чому перші купелі мають бути, що недобре робити – як дитина в хаті є, як заколисувати – аби тихіше спала. Казала тітка, що як випереться дитяче проти ночі – надворі то розвішувати недобре, бо від дитини сон піде.
І недобре сухого зілля в хаті тримати – хіба лиш свяченого, бо як тримати його в хаті при дівчинці, то буде вона в життю скоро за старість знати. Ще казала Василина, аби Дарка з малою береглися вихру – бо недобре то на нього попасти, життя так крутити буде, як ото вітер сіном сухим, але це вже запізно сказала – стояла не раз і не два Дарка в такий вітер, що душу саму обертав. Хотілося їй дуже того вітру. І Соломія сама така – як зачує бурю – то аж інакша стає. І що в тому є…
— Вуйно, а коли дитина ходити зачне?
Павлові уже так не терпілося бачити, як його донька упирається ніжкою, відтак другою, і ліжниками, а потому долівкою – до них з Дарусею в руки.
— Коли вчує у собі силу. На то нема науки, Павлику – одна в рік ходити пробує, а така, як ваша – може і в 8-9 місяців важитися. Ця в колисці довго сидіти не буде.
— А як скорше навчити?
— Вспіє. Находиться за свій вік, — сказала так, ніби наперед знала, як то має бути.

Дівчинка ходити навчилася і правда швидко. До всього придивлялася, обмацувала, великими-великими очима переглядала цей світ, як великий образок – гарно то все.

… Каже, тітка Василина, що у світі є добро і зло, і каже, що добре – то вдома, а у світі по-різному буває. Тітка постійно вдома – вона робить такі цікаві ляльки з ниток, каже, що вони мотанки. І ще каже, що ті ляльки вміють берегти, якщо зроблені з любов'ю. Цікаво – як це: однакові ляльки, але одні захищають, а інші – ні… В дорослих все якось інакше.
Соломія любить, коли мама бере її в коліна і заплітає – вона то називає добераної, певно того, що весь час з одного боку і з другого добирає по пасму і виходить коса. Гарна така – у мами завжди все гарно виходить.
Мамині очі зелені і лагідні – мама Дарочка красива. Вона як кладе Соломію між подушки, то дає їй дві руки, дитина ловиться за них і роздивляється маму.
— Спи, мале, спи…
— Ма', а розкажи казку.
— Яку, Соломійко?
— Про тебе.
— Про мене?
— Ну розкажи, як ти була маленька…
Мама пахне молоком і випраними сорочками – зараз і сон Соломійчин буде пахнути так. Білий і затишний сон, як хмара. І буде снитися – та ні – вже помалу сниться – така висока трава, перебирає її дитина і йде до старої яблуні – там є хітанка, на неї можна сісти, розігнатися і – літа-а-аа-аа-ти! Чимраз легше і вище долітала Соломійка на хітанці, а відтак гілки розступилися і вона стала хитатися аж зверху над садом, і над хмарами, і над цілим світом.
Соломія летить і сміється, а світ пахне молоком і лагідний – ну зовсім як мама…

2.
— А завтра я тебе візьму на базар, щебетушко.
— Ти будеш мене продавати?
— Дурненька, ну хто тобі таке сказав… Я тобі буду купувати бинди, ляльку тобі купимо – хочеш?
— Але ляльки вуйна Василина робить.
— То не такі, то магазинні.
— Магазинні – то в магазині, — насупилася дівчинка.
Дарка хотіла чимшвидше вмовити Соломійку піти з нею на базар, бо треба ж допродати ті яблука, а Павло у світі, та і Василина прислабла – не до малої їй тепер. А як буде капризувати – то з ким її лишати… Ой мале-мале. Коли ти вже виростеш…
Соломійка трималася за вказівний палець мами і розглядалася в усі боки. Казала мама, що іде за якимсь паперем, і тоді можна собі стати і торгувати. І що дає той папір дядько один – видно, то якийсь важливий папір і його всім треба – бо в ту сторону дуже багато людей іде. І ще, казала мама, аби не дивилася циганкам у очі – то такі чорні-чорні вуйни, вміють ворожити і з туманом мають справу. От тато розказував – що вони туманити вміють – то, певно, якийсь такий туман вони беруть і пускають, а тогди відбирають гроші… Певно так.
Дівчинка не любить, зовсім не любить ходити на базар – який би подарунок їй мама не обіцяла – тут багато так людей, всі бігають, штурхаються, кричать, розсипають сіль і монети, гарбузове насіння і… самі деколи падають, тут багато біганини і крику, а дома не так.
— Кожухи, нові кожухи – пан би носив!
— А які в мене квашені яблучка – ну ви би пробували, а тогди казали, шо не берете – ви вперед спробуйте!
— Качєта, молоденькі качєта – годував як собі…
— А я сказав ціхо. Ціхо будь, бабо! – а далі чийсь крик. Якійсь тьоті чиркнули по лиці ножем, люди до неї – вона за лице – і в крики. Хтось кричав, що пограбували, хтось кричав: «Злодія, ви злодія ловіть!», а хтось побіг за лікарем.
Всі раптом заплелися в незрозумілий клубок облич, рук, кошиків і криків – Соломія не могла зрозуміти – де ж у цьому всьому її мама. І жінки тої, яку порубав той дядя злодій – її теж дівчинка не бачила вже. Перемішалося все. Не роздивитися тепер де і хто.
А як піти в другий бік, аж за ворота, і почекати, поки всі перестануть бігати – може, тоді буде видно маму. По шматкові відкушувала пряника, якого їй купила мама – але коли страшно і хочеться плакати, тоді все не має смаку. А тепер Соломії дуже хочеться плакати.
А потім їхав якийсь дядько кіньми, Соломія тих коней перестрашилася дуже і відбігла вбік від воріт, аж за ріг другої вулиці. А в цьому великому місті вулички всі однакові. Зовсім. І мами нема ніде, і холодно стає. Дівчинка вирішила посидіти на лавці – почекати просто – мама ж у неї все знає, то й знає, де вона. Тому краще просто почекати.
Перестала хлипати, підібрала коліна під себе і незчулася, як задрімала. Опадав бузок по пелюстці, Перебирав його теплий вітер, і від того бузок солодко пахнув. Соломії снилася мама і хітанка в саду, снилася лялька, а далі вже не пам'ятає. Вчула лиш, як хтось потермосав.
— Ти чия?
— Мамина…
— Ти загубилася?
— Ніа… це мама моя загубилася… Ви скажіть їй, що я її чекаю, — розказувала Соломія і розглядала не то вуйну, не то дівчину в якомусь шальку.
— Я не знаю твоєї мами, дівчинко.
— А чого? – уважно дивилася, тримаючи пальця біля рота.

****

Біль ломив голову Дарки розтрощеними горіхами – голосити вже більше не могла. І не могла вже бачити, як розводять руками на її «ви тут дівчинки не бачили?», і тих ретельних молодиць, які головами похитують – ну як ото дитину можна свою загубити.
Де ж ти, зерня мале, ділося – ну де ти? Крішку цього базаря – вже цілий перешукала – а тебе нема ніде. А як цигани забрали? Лиш одна думка за то всипала з душі нового жару і зробилося ще страшніше.
До міліціянта підходила, сказав з понеділка у відділок. Як з понеділка – воно ж тепер-о загубилося, та ж дитинєті і 4 рочки нема ще. Та ж воно голодне…
А в понеділок сказали, що треба, аби зразу з грошима приходила «за оформлєніє». А чоловік у світі – що платити має? Взяв той начальник заяву, мляво промимрив, що будуть шукати, і лиш то що не зіжмакав – запхав у якусь шухляду збоку. Кричала – сварилася, голосила. Вивели.
Шукали вони, шляк би їх трафив – за місяць молодиця всивіла. Приїхав чоловік, могаричів понавозив, то сказали – що будуть шукати, але вже часу багато пройшло – от би скоріше… А най їх…

***

— Ну що, Соломія, ти взулася? – худорлява жінка застібала светр і дивилася у вікно.
— Иги.
— Я тебе зараз відведу до Павлінки, поки я буду вчитися. А ти там сиди тихо, хочеш – малюнки дивися якісь. А ввечері я тебе заберу.
— А ти можеш найти мою маму?
— Ні, не можу. Я не знаю, звідки ти прийшла. Тобі в мене добре?
— Иги.
— От і будь. А мама може тебе шукає – то знайде. Як має бути, так буде. Ну не плач ти стільки, чудо ти моє…
Наталя пробувала заявити міліціянтам, що до неї під будинок прийшла дитина, яка заблудилася. Першого дня вони бігали по відділку з розмовами про якогось злодія, який мало того, що грабить – та ще й підрізає необачних жертв, і його хтось там упустив, хоч всі докази в руках були. Сварилися одним словом і не надто вслухалися у те, що вона сказала. Другого дня Наталка прийшла – так у них закрите все. Втретє прийшла – вони вислухали, записали все, а коли прийшли до неї додому – оця малеча пішла кудись гратися. Сама, не попередивши. Прочекали її години зо дві, відтак шукати почали – і то без толку. А воно під самий вечір приходить замурзане по вуха і з ноги кров – собака, каже, покусав. І куди тепер – заберуть її міліціянти у якийсь притулок, а воно ж видно, що сиріткою не була ніколи – сільська дитина, гуцулятко, але випещене… Куди її таку – в притулок? І розумна. Береться вже з Наталкою письма, коли та з читальні приходить – цікаво все їй.
— Але аби ти Павлінку слухала. І аби не ішла без дозволу нікуди, бо місто – велике. Багато чужих людей. Зрозуміла мене?
— Иги.
— А ввечері спечу тобі рогаликів.
— З сливками? – зацікавлено перепитала (того разу смачні були).
— З сливками, — погладила по голові.

— Ти ж переїздити збиралася, Натальцю.
— Та їду.
— А її куди?
— Зі мною, куди ж іще. Так не люблю ці переїзди, ти би знала. Але мушу – бо бачить Бог, що не на користь мені ідуть роки тут. Пусто все Павлінко, пусто.
— А як її шукати будуть?
— Ну я ж її не можу кинути отак напризволяще і поїхати. Розумієш мене? Рік не шукали, а тепер спохопляться? Вона мені розказувала, що мама її на базарі загубила. Що там якийсь бандит когось порізав. Я от думаю – звідки вона знає, що бандит – може то її маму порізали, а їй просто казати не хотіли? Бо кого порізали – дитина не бачила, лиш крики чула, розумієш… Може її мами давно серед живих немає, Боже прости…

Соломійка помітила: Павлінка так само багато читає, як Наталка. Але вона не по-нашому. І в неї нема зовсім іграшок. Нецікаво. Але в неї дерева і трава ростуть у якихось горшках великих – ось то цікаво. Між ними можна ходити, ховатися, виглядати з-за них. Бо саду в Павлінки також нема. І вона вміє робити музику. Сідає за щось таке – ну дуже схоже на стіл – але то не стіл – і з-під її пальців іде музика. Тоді співати ще цікавіше – так, Соломія любить співати, правда найцікавіші співанки – які мама Дарочка її вчила, вона потрохи забуває…
— Соломійко, запам'ятай нове слово: фортеп'яно. Forte – то голосно, piano – тихо. Голосно-тихо. Зрозуміла, як називається? Фортеп'яно.
Нове слово, навіть цілих два слова. Форте-п'яно, голосно-тихо, форте-п'яно, форте… так, цікаве слово.
3.
Павлові снилася дочка в пелінках. Як водила очима за ним по хаті, пробувала долоньками його руку. І що ті пелюшки самі завиваються, як туга капуста, і ховають його дитину. Він до тих пелінок – а там лиш саме полотно, сиве і пожмакане.
І Дарці мала сниться – певно, що сниться – не раз чув, як опівночі дрижала в кулак, би не побудити нікого. Сварив її доста, трохи не вдарив – як зачув, що малої нема більше. Вона як закрилася їжаком – і не подивиться вже так, як усе. І сказала навдокірки, що других дітей мати не хоче. Мовчить – ну що то за дідча натура – най би викричалася, виголосилася – ні, мовчить.
Ходила ворожками якимось – одна сказала, що дитину цигани забрали, друга – щозаслабла і вмерла вже, третя лиш грошей вимотала і нагородила за якусь паню вчительку, яка нашу Соломійку межи пани великі водить. Дідчі баби.

— Соломійко, де ти, золотушко?
— Я читаю…
— А хто тебе навчив читати?
— Тьотя…
— Прийди д'мині, мама без тебе плаче.
— Я не знаю де ти, ма'…

… Далі снилася. Лиш снилася. Казала їй Василина, аби не вчила дитину на «ти» казати, що то недобре так і не по-людськи. А Дарка собі чула, що вони з малою від початку – щось одно, і не може там бути ніяких «ви». І так злостилася вона, коли Василина вчила її виховувати дитину. А тепер хтось зовсім чужий її доньку виховує. Тьотя. Дарина серцем чула, що Соломія жива, і що вона в якихось людей. Лиш би їй там було добре. Лиш би то сонце мале ніхто не пригасив їй, а Бог добрий – стрінуться.

Соломії коли мама сниться – вона подушку до себе притискає міцно і сміється самими ямочками. Мама їй сниться в тій своїй сорочці у сині хрестики, перебілює начисто хату. Пахне вапном і стиглими яблуками-паперівками. Мама підводить стіну – рівно і гладко. І посміхається. А тато як сниться – то все на руках носить – аж під самою стелиною. А раз снилося, що вона біжить в один бік, тато з мамою в другий, а скрізь люди-люди- крики. І Соломія пригадала таке колюче для неї слово – ба-зар.

Коли відкриваєш очі і вперше дивишся на день – то він такий, як зараз ти. В ньому зараз така погода, як і в тобі.
… Протерла рукою червоні не від сну очі Дарка. Мутно подивився в вікно Павло – знов захмарилося. Сірими оченятами повела по стелі Соломія – хітанка снилася. Гарно.

4.
З неділі вже чули Павло і Дарка недобру вістку – не стало Павлової мами. Жила бабина сама аж у верхах, з ними не хотіла, і д'собі не дуже кликала – з невісткою не любилися, відколи вони. А Дарка любила Теклю, хоч та була, як казав сусід «така баба, шо дріть прєде». Гостра до слова, сердита, але мудра жінка.
Нагадалося Дарці, як перший раз переступила поріг свекрушиної хати. Чи заколола якась біда її, чи що там було, але зловила Павла за рукав і сказала на вухо:
-Мені зле, я далі не йду.
— Та як не йдеш, Дарусю, та як то ме виглядати.
— А тако, – справилася щось казати ще, але у дверях показалася Текля, а Павло легенько поплескав по плечах – «не бійся, іди д'мамі». Дарка щось мала казати, ну хоч би «славайсу», але… перечепилася постолом за вереню і розпростерлася перед свекрухою.
— Гм, — Текля уважно подивилася на Дарку, яка обтрясалася від порохів. – Ти, дитинко, так в невістки квапишся?
Свекруха була строга. Говорила мало, думала багато, майже інколи не хвалила. Ні, в одній хаті ужитися з нею Дарка не змогла би, що правда – то правда, але слухати її любила. Мудра була бабина, земля най їй пером буде.
Текля все казала, би невістка привела Соломійку – але то дуже у верхах, то молоді з дитиною так і не були, все бабка в них. Приносила малій кугутиків з цукру і пацьорок. Василина питала раз бабку, нащо то трирічній дитині пацьорки, а та казала, що най привикає бути файною відтепер. І Соломійка собі гралася тими пацьорками, аж коло ліжечка їй поклали були, аби недалеко забавка.
… Коли то сталося, Дарка не сміла сказати Теклі – чоловік сказав. Мовчала неня, а потому питала, що чоловік сказав Дарці. Той відповів, що сварив і трохи не вибив.
— Ти гадаєш, шо лиш тобі болит? А яєкби ти не допазив, а жінка тебе гризла – то йкос інакше би було? Обох то біда, діти. А не лишень її.
… Згребла сушениці і миску і приставила на вар. І вже за малу більше не говорила. Лиш над ранок, як ішла Дарка води пити – вчула, як неня голосить…
— Треба, Дарко, іти нам на той ґрунт. Там нема кому бути. Тут Василині лиш ліпше буде – дві ґаздівки прикупі, а там порожна хата сидіти не буде.
— Та треба, Павле.
— Я там черешень нащеплю, — пробував за веселіше щось заговорити.
— Та де мут родити в таких верхах – там студінь.
— То яблук.
— Щепи, про мене, хоть гарбузи, — супилася чогось.
Так йому виглядало, що супилася – нагадувала. Все то її тривожило, що вона змінити не знала як. Захотілося вітру – такого, би виперезав всю – як порошну верітку, повибивав, повитрушував і дощем злив. Бо порох той вже переїдає просто – скільки мож плакати.
Ліжечко ще потепер у хаті – сиротіє порожною периною, винести якось рука не піднімається. А забрати його в нову хату – видить Бог – нема чого. Вечорове сонце гладило дерев'яні била ліжечка, рука сама вперлася до основи так, як тоді, коли вколисувала – коли було кого вколисувати.
Пальці обплели прути, вчули – холодні і чужі била. Ліжко вистигло без своєї маленької ґаздині і зачерствіло – зробилося холодне і злосне. Скрипить, як похитати…

— Павле, є в хаті яблука?
— Та були. Є, в мисці – дати?
— Дай, як ти там.
Кусень за куснем заїдала думки. Добре, що яблука з соком – посмакували. Коли вітер гуде аж в комінку, а з шиби – ні зірки, сама ніч дивиться – добре сісти на канапу і їсти яблука, смачно їсти яблука. І слухати вітер – так, ніби він звідкись щось несе – щось інакше, чого в тиху пору не було.
— Мені зараз така думка зайшла. Але будеш гнівний.
— Кажи, чую, — Павло вміє якось так обнімати, що забирає душею до себе цілу – з плачами і страхом – і робиться тихо.
— Павле, я до міста хочу.
Вкололо, але змовчав, лиш зарунтався.
— Ні, не на ті базарі, і не до поліціянтів. Так мені захотілося десь межи пани – де вони ходют і читают. Так мене тєгнє, не переказала би тобі.
— Спацєри лиш нам заре в голові, то правда. Жінко-жінко, я думав, ти – розумніша.
— Я так думала, шо так скажеш. Я не спацірувати забагла. Ну ту ворожку пригадуєш, казала нам, шо Соломійка коло панів і коло книжки. А я би походила межи ними і вчула би, де моя мала. Я би нікому не признавалася, що доньку шукаю.
— Я тобі дам такі ворожки! Скілько я вже маю слухати ці дурниці, скажи мені? Та я би знав за той дідчий базар – зроду би не пустив. Ти тепер шукаєш собі нової гризоти? Не найдеш ти малу вже, розумно? Що казали нам – як за рік нема – то нема. Хто би збаг, шо дитину чекає саму серед міста. Ніде, ніде її нема – скрізь перешукали, ти мене розумієш!
Сварка – люті слова лупилися, як яйця-запоротки до каменя. Гнів, крики, суперечка. Видих. І лиш самі шкарлупи полишалися – заважають. Він гримнув дверима і пішов серпи гострити, вона – намотувала нитку на клубок і нервово так, раз попри раз.

5.

— А хто перший буде жмурити?
— Соломійка, вона ще не була.

«Йшла собака через ліс,
Штири лапи-п'ятий хвіст!»

— Не «штири», а «чотири», де ти таке чула?
— Де треба, там чула, — насупилася і пішла з кола.
— Соломія, а жмурити хто буде?
— Сам жмури, — розсерджено пішла в будинок. Не буде з ним гратися. Нехороший. І чоколядою більше не пригостить. І уроки не поможе. Отак.
Вдома чекав пес Пірат і випічка – Наталя такий смачний робить пиріг з грушами і сиром. Та взагалі – вона все смачно робить. З понеділка обіцяла навчити Соломію плести гачком – ну і що, що Софії лиш вісім. І що в такому віці ще ляльками бавитися – так каже одна тітка, яка приходить у гості. Ляльками – то собі одне, а от плести гачком – зовсім інше. Можна, до прикладу, зробити собі мереживо на плаття, або серветку вив'язати, або… ну, словом, багато всього можна. От. Дівчинка переодяглася і знову вийшла у двір – але до Артура і Олі вона більше не піде. Сама буде гратися. Як? А запросто. Сяде собі на гойдалку і буде хитатися. Ой. На гойдалці ж гойдаються, того гойдалка. А хитатися… ні, то інше слово є, теж гарне. Його Соломія майже забула – точно! У неї в саду була мотузяна хітанка, і мама Даринка її хитала. Хітанка, хітанка… от воно, те слово. Хітанка…
Розгойдувалася вище і вище, а разом з вітром в обличчя приходили і спогади. Сад, яблуневий сад. Тато отаву докошує.
— Ти, горобчику, нічо мені не хочеш помогти?
— Хочу, — з цікавістю зупинила хітанку і дивилася на тата.
— Водички би мені принесла, ґаздинько?
Вона тоді не здогадалася набрати у щось більше, а понесла у горняті – поки несла – половину порозсипала. То, що лишилося, тато випив зразу і питав, чого то так мало, а вона казала, що зараз піде принести у другім горняті, бо це якесь нехороше – не тримає воду.
Вітер і свист від розгойдування зливався з пташиним щебетом – і з того робився дивний візерунок. Соломія розгойдувалася, і нагадувала собі далі.
Мама її все робила запашну купіль — у цебрі. Там було стільки зілля всякого. Дивилася Соломія якось, як мама огірки квасити лагодиться – кріп кидає, гілочки з вишні, дуба…
— Ма', а ти туда стілько травички кидаєш – огірочки так само люблять купатися?
Нагадалися мамині долоні – приплескують по тісті і формують хліб.
… Ланцюг брязнув і вивільнився – гойдалка це. На ній так розхитуватися не можна. Гаки, хоч і добре заковані – але так не можна…
Порвана гойдалка викинула дитину з дошки, гепнула нею до землі і дала по голові, коли та пробувала підвестися – гойдалка це, а ніяка не хітанка.

****

— Натальцю, до неї треба постійного лікаря. Якщо ви того хочете, я можу приходити і оглядати дівчинку. З таким серйозним струсом вона таки мусить відлежатися. А зір повернеться, обов'язково повернеться. Соломія просто дуже сильно впала і перші дні правда може бачити мутно.
Володимир намагався розрадити панну, але та лиш нервово ходила з кута в кут. Ну велика ж дівчинка, ну невже її не можна лишити саму. Що тепер буде, Господи святий, що ж тепер буде.
А Соломія не те, що мутно, вона нічого не бачила. Точніше бачила – червоно-білаву пелену перед самими очима, яка деколи ставала світліша, деколи – темніша. Вона раніше думала, що сліпі бачать лиш чорноту перед собою – як ніч. А вона червоне бачить. Або вона якась не така сліпа, або вона не сліпа – але світу вона вже не бачить, лиш ото от марево.
— Я тобі буду ставити компреси і давати пігулки, добре?
Чула солощавий голос Наталиного товариша, але було їй якось цілком байдуже, що він ставитиме. Їй хотілося до мами – отак обняти і припасти до пазухи, як то робила малою, геть малою. Відвернулася до стіни і поклала кулак під голову. Ай, боляче. І на другому боці також незручно. Лягла знов долілиць і закрилася подушкою. Ідіть собі. Всі.

6.

Вже котрий тиждень Дарину мучать головні болі. Та який дідько в ній сидить – ні сну, ні спокою… Сусідка Нуця сказала, що то того, що неня покійна відьма була, а невістка на її ліжку спить, то певно нетрудний д'ній вночи приходит.
— Добре шо д'вам, вуйночко, не йде – обминає видко напровсєке…

Що то за вдача така – за других дурне говорити. Та Текля нормальна жінка була – чого вона набріхує. Але ця кумася так її любила, як сіль у оці: і за життя плескала що хотіла, і тепер язик без кісток. Але от від чого так голова лускає – Дарка не знала.
А як їй сниться трохи сну – десь аж перед ранком, то все місто сниться – але геть не Коломия, де була на базарі – а крім цього міста ніде Дарка і не була. Якесь геть інакше місто, велике таке. І скрізь пани з книжками і парасолями. І вони собі ходять одне попри одного, а Дарки і нема ніби – ніхто її не видить.
А в якомусь закавулку – там ще виноград сплівся по стіні – стоїть її Соломійка. Платтячко писане – вона їй такого не купувала. І відки воно в неї… Закрила дитина ручками очі і «жмуркує»:
«Хто сховався – тре шукати,
Я рахую зайченята –
Раз,
І два,
І … три»…
І бігає тим двориком, а з ким грається? Дві лиш вони стоять – Дарка і Соломія.
— Ти мене шукаєш?
— Тебе… А ти мене – шукаєш?

«А ти мене – шукаєш? А ти мене – шукаєш?...» Вітер пробрав фіранку і наніс яблуневого цвіту. Тепла ніч, але така гірка…
Дві пелюстки лишилися на підвіконні – малі такі і мокрі з роси – так, ніби наплакав там хтось. Коли вже цей ранок, Божечку…

****

— І часто це у вас? — доктор дивився у картку.
— Що – це?
— Голова крутиться, поганий сон… Ви ж гірська жінка, там у вас і природа, і повітря, — знов записував спокійно.
— Та вже є-є… Пане дохторю, я чимось великим слабую, так?
— Пігулки ви, звичайно попийте, то вітаміни. А чи велике – яке виростите, таке будете мати.
— Що вирощу? – Дарка вже трохи починала здогадуватися, хоча бути того не могло, вона би вчула. – Як… але …

Як чоловік зачув, що вона при надії, то тулив до себе і світився – мовчав, нічо не казав, а світився: хотів він цеї дитини. Колиску зробив сам – ту, першу, лишили у старій хаті – бо нещаслива, не втримала дитину їм.
І беріг свою молодицю – як писану пташку, і казав, що вже повік-віку не пустить її на базар – аби як просилася. Назвали доньку Яринкою – ще до того, як родитися мала. А воно вродилося… викапана Соломія. Ні, ну то кажуть, що діти поки малі – всі подобають одна на одну, але це таки така сама.

7.
Казала Наталці коліжанка, що треба малу до ворожки – хто би знав, може і поможе. Бо поки дитина не бачить нічого, хоч усі лікарі запевняли, що за короткий час – бачитиме. І навіть сказала, що знає таку бабку – але так високо в горах. Відпитала Наталка де то є. Соломійка так само родом десь звідти, але це десь далі, ще більше в верхи. Вірить чи не вірить, а треба їхати. Дівчинка мучиться – каже постійно, би дали їй читати – вона все сідала читати, як чулася самою і сумно їй робилося. А тут… ну як ти читатимеш, бідашечко?

***

… Бабину хату краще би назвати гніздом – з купою хмизу, гілок і палицею-карлюкою коло самого порогу. Ворожила дитині на яйцях. Полоскала у воді їх, а тоді пускала столом – і вони котилися. Дивно, та не падали. Шершаві руки затримали одне і піднесли проти світла.
«Бола-бола, іди, де не була,
Котиси і котиси,
Від неї відчеписи…»
Далі ще щось вшептувала стара гуцулка, але Наталка того не чула – бо заглядала лиш в шибу – до хати баба не пускала. А відтак зав'язала дитині очі якоюсь хусткою і сказала відпровадити її до скелі і справити так, аби вона викинула в каміння то, що баба дасть. І дала Соломії майже повний кошіль яєць.
Дивно, але жінка строго-настрого заборонила розв'язувати дівчинці очі – навіть коли додому приїдуть, аж поки не ляже спати і сама не прокинеться.
Соломія з розмахом кидала один за одним запоротки в бердо, хоч і близько не знала, чи то в той бік. Не чула вона голосів баби і Наталки, лиш чула запах сухого каменю, смереки, чебрику і гори – старої бокатої гори. Так пахнуло в неї дома, і деревом-кругляком: хата, як розігрівалася від сонця, пахла деревом, і тріскала потихо. А чебрику треба було стерегтися, коли рвеш – він, переважно, росте на мурашнику…
Рука набирала яйце за яйцем і кидала, Соломії було дуже душно від пов'язки на очах, а ще більше було душно від того, що дрібно-дрібно стукало серце, бо нагадала собі запахи всі: ті, що її – чебрику, кругляків, сіна і молока. Скільки було снів, а ніколи так виразно не бачила свою хату. Хоча Соломія зараз не там, де росла. Де вона?
Наталка сказала якусь назву… Криве-рівне… якось… ні, Криворівня. Не знала Соломія, де то таке є, але вчула тепер, що то так само гори.
І зовсім ця баба Нуся не сердита, даремно її боялася на самому початку. Гладить он за голову і рукою направляє котрою стежкою до хати вертатися.

****

— Павле, щось є в корови молока?
— Та відки – ківна, забула-с?
— Агій… А моє далі пропало, хотіла трохи коров'ячого розвести.
— Та піди до сусіди — в неї ще доїться.
— Так не люблю ту бабу – шо на світі. Але цес раз піду.
— Ви далі горшки межи собов побили?
— Нічо ми не били. Але то не Нуця, а польське радийо, я тобі кажу.
— А ти на бесіду не ставай – і не буде тобі голови морочити. А за молоко їй сушених сливок дай – бабина їх любить.
— Добре кажеш, — почала збиратися.

Видко, мале трохи здоров'я відобрало молодиці, бо як близилася до Нуциної хати – злопотіло їй серце так, якби з горба летіла в долини. Стук і стук. Агій.
Баби ще й дома нема – проводить когось аж поза оборіг на стежку, певно діти були відознавати. Ще і стала балакати – ну це точно надовго.

— Ой, дужя, Дарко? Я і не виділа, що ти в мене коло хати сидиш.
— Добре – як ви. Та хотіла у вас молока запитати, бо пропало моє на нині.
— Дам, чого ні. Лиш чекай, най руки вмию. Бо з дороги.
— Якої такої – дороги?
— Багато меш знати – всивієш. Гості мала. Розумно тобі?

А-а… не діти то, певно д'бабі Нуці далі приходили на ворожбу – а вона за то говорити геть не любить. Ніби всі в селі знають, і ходять до неї, а вона помогати-поможе, а як спитати чи вміє то – скаже, що ні. Дивна жінка. Вже і в грудях так не сіпає – що то значить сіла і віддихалася.

8.
Переступає вечір поза край, ще трохи – темніти буде. Баба квасолю перебирає, перекладає і придивляється, не так для роботи, як аби перебирати щось. Вже би може і лягала – але надворі видко ще. Колись таким темним сорочку знала шити, як виділа май ліпше – синуватим, ніби настояним – засновували нитки рукав до середини, а зверх готової сорочки вбиралася в чорні коралі і чорну фустку в ружі. Поза очі казали їй Чорна – за тоту фустку і темним зашиту сорочку. І дивувалися, як вона то прибагнути вміє. Ий, давно то було, хто би вже нагадував – а крутиться в бабиній голові.

— Нусю, за тебе Антін питав.
— А якраз.
— Та направду питав. Але тобі не казати просив.
— Та і чого вери мав питати…
— Бо файна ти йому, ніби ти не знаєш.
— А мені чого не скаже, чудний.
— Бо ти гонорова. Ходити не дашся, а за жінку не приведе.
— Та і чого би?
— Бо за твою маму говорять, що на ґазди ласа. А за тебе, шо…
— … шо відьма.
— Шо відьма, Нусю. І одовиця. Того питав мене, ци може таке бути, шо ти його вже приворожила.

Через роки і роки зрозуміла Нуця, що як так думає – то най так і думає, не треба навертати на свій бік то, що не твоє. Якби любив, то би не питав, яка мама була, і відьомства у тому би не шукав. А тоді заболіло – бо все, що крутилося страхами, товаришка виговорила нараз. Як є. То от що він думає про неї. Сіпнула з голови чорну хустку і перев'язала тугіше. Глипнула злосно і зашнурувала пазуху – бо одовиця. Бо нема йому чого в її бік дивитися. Що, Антін іде? Ну і най іде – куди справився.

Одного вечора прийшов. Через роки, геть через роки. Приніс миску сливок – казав, що нарвав ще з-за дощу. А тепер раптівка, а він забіг перечекати, а воно холєра ше і з блискавками. А Нуця перев'язала хустку тугіше і пішла перебирати фасулі. І сказала, що то – раптівка, зара перейде – то як втихне небо, може собі йти.

… Певно, справиться таки на дощ. За ніч дощ витрясає листом, травою – як старою веренею. Дощ орудує раз попри раз, відтрясає, вимиває і після того робиться тихо – на сон, на тихіші думки. Баба Нуця тримає в дололях фасулі. Кожного разу має таку собі забавку – перебирати і дивитися на них – ніби вони кожний раз якісь інакші. Можна, певно, лягати вже – завтра буде друга днинка. Бо сьогоднішня вже за край перейшла.
Дверима хтось сіпнув. Бабина в двері – хто би то мав бути? Поволеньки шарпає капчурами до хорімних дверей (якби хто на ворожбу, то таки відкаже, бо сьогодні днина спокійна має бути – сьогоднішню краще не тривожити як днину, так і ніч). Відкриває двері – а там лиш порожніський вітер і трава від морозу всивіла за ніч. І тихо. І ніхто не прийшов на ворожбу. Бабина дивиться в глибоку ніч і в сиві очі своєї смерті, але та сказала, що прийде май відтак.

9.
Наливала і третю стограмівку молодиця, і казала Павлові, що Дарка то добре, але може бути і щось май свіжіше. Вона і так є, під боком і пантрує малу, а він собі мав би жити попри то. Чимраз файнішою молодиця йму робилася, але відки знає її і що в неї в хаті робить — нагадати не міг. І де Дарка – так само не знав і ніби й зара не дуже допитувався. Казала йому молодиця, що називають її Калинка, а вона таки Килина, і що не звідси.
А межи чужими їй тяжко, бо ніхто не чує її думок. Саміська вона, на цілому світі. І зазирала у очі йому, аби таки допитатися, чи не хотів би він її розрадити. В дерев'янім горняті порозбігався в боки пучок калини – зара повипадають ті галузки. Чай, певно, варити надумала – а може і ворожка яка – божка йго знає. А як ворожка – а як відбере йому розум і пуститься він за нею і буде вже він саміський – без Дарки, Яринки, без… Надумав собі, що нараз би тоді всиротів. А молодичка файна, нема що казати. «Ви, пані, би мене справили куда додому — то від душі би діковать сказав», — чим ближче вона підсідала, тим більше виглядала йому на вигнуту змію з великими, але порожніми очима.
А молодичка брала за руку і говорила, що може бути краща за шлюбну жінку, а Павло у двері і направці тікав – не ловить вери? Чув десь, що змії котитися можуть за тими, на кого полювати забагли. Бігти, тікати. Задихався. Ноги травою плутаються, зара впаде. Прокинувся. Дарочка доварює пироги.

****
— Відповім тобі і хату, лиш берися роботи, — вчила стара Нуця і замітала коло припічка. – І відки лиш ця кириня береси?
— Поможу вам, давайте…
— Калинко, по дві жінки хату не метут – ти в ці роки мала би то знати. І до тіста дві не берутси. Де одна є – там другої вже не конче. Ото бери собі столец і зачини тісто, а я вже тут.
— А чого ви мене д'собі схотіли?
— Бо фіна ти моя, а я стара – не маю нікого більше. Як сама си лишиш – тогди вчуєш чого.
— А чого я маю сама лишитися… — недобре Килині стало якось, холодком вкралося.
— Бо так, — стишено сказала і закашлялася. Перев'язала чорну хустку – і до печі пошаркала. – Ти місиш чи й'кого дідька чекаєш?
Дивна бабина – ніби і при хлібі святому бесіда, а слів не добирає. Добре казала неня покійна – Нуця то собі Нуця…
Добре в хаті робиться, коли ватра пристигає і зачинає гріти стіни. Мостяться тіні закутками, клубочуться, але середина хати ясна – вогонь присвічує і розгорається далі і далі – аж упираться в черінь – але не спирається, ще би грів. На хату пахне довареною квасолею і кропом, бабка в теплому полоче глиняні миски. Трохи злосна, але акуратна, як чорна кіточка – баба Нуця. Домашня така – як коло печі стає. А ямочки чисто як в дитини на щоках. Дивиться у вогонь і поволеньки гладить вже обмитого кухля…

… Казала Нуця сусідці решето віднести – але котрій сусідці… І не знає нікого тут, а пообіцялася, що піде. Бабка (казала завше їй так, хоч то по-правді її нанашка, а не бабка) пішла собі по щось у ліс і нема потепер. Піде, певно, Килина до ближчої сусідки – Дарки, і так і запитає, чи не зичила в неї Нуця решето, а як зичила, то віддасть, а як ні, то буде питати в другої. З Дарчиної хати вибігла розпеллехана малеча і трохи з ніг не збила Килину з решетом.
— Тьотя… А ви до нас?
— … До вас…
— А по що? – мала чорними оченятками зазирала і розглядала нову сусідку.
З хати вийшов або брат, або тато – чоловік якийсь, забрав дівчисько, але так само чогось розглядав Килину з ніг до голови, ніби рогату. Дивні тут якісь сусіди.
— Слава Йсу', — привіталася перша. – Я не знаю ваше це чи ні – моя нанашка зичила, а не казала в кого…
-… І я… не знаю.
— То це ваше решето?
— Не знаю…

«Що ґазда, то ґазда», — подумала собі і розвернулася іти вже. Але дивний вигляд чоловіка насторожував – вона йому «Бувайте здорові», а він їй – «Ага…».

А Павлові дихати не дало – така сама, як у сні, а може і файніша. Вийшов – та яке – поплівся – до вориння, і лиш пантрував, у котрий бік пішла.

***

— Павле, тобі з грибами чи сиром?
— Ага…
— Барабулі, питаю, з грибами, чи сиром?
— З цим… ну… давай які даєш.

Надумала заправити грибами і присипати бриндзою – йому так того разу посмакувало, казав, би злагодила ще.
— На здоров'я, чоловіче, — хотіла поза шию обняти, але вивільнився і сів трохи збоку. Перемішав ложкою – не смакує.
Чогось покришив туда хліб, ніби то таріль борщу перед ним. Знов помішав. А їсти не схотів.
— Павле, що тобі є?
— Ти йкесь таке тут набовтала – я не хочу цего. – Відсунув і пішов лягати.

… Певно, сіна нагромадився і не до їди йму. Треба Яринку закликати, аби їла.

«Я можу бути ліпша, я можу бути ліпша»… нагадував молодицю. Кучері такі чорні – і очі аж з приблиском. І таки чимсь подобає на змію. Чи… чи відьму. І як то вона могла снитися, як не видів її ніколи? Ну Бог з ним, снитися – снитися всєчина може – прийти на другий день – от гирішна така, як в сні тому – от звідки? Чортиця йкась.

****
— Ма', а пригадуєш, ти розказувала, що Соломійка покійна любила хітанку?
Дарці все обірвалося всередині від тих слів, не спам'яталася, як вхопила дитину за коси і почала трясти – як то покійна? Яка ще покійна?
— Ну я відки знаю чого її нема з нами. Ну ти ж не кажеш, ма', — хлипала ображена. – І наш Івась мені казав, що твоя перша дитинка пропала, а не найшли того, що вмерла. Що ти її загубила і вона від того вмерла, — Яринка пробувала пояснити, а вийшло, що допекла гірше: мама правда перестала термосати, але почала плакати – отако сіла серед хати і почала плакати…

— Мамо, мамусю, мамо… Як вона є – от де би не була – то треба шукати. А давай дві її будем шукати, ти лиш не плач так, ма'…
Хлипали обі – Дарка не так вже від того, що мале сказало, як від того, що ледве не вдарила її. А Яринці таки правда дуже заболіло, як мама сіпнула. Вона так раніше ніколи не робила, навіть коли Яра дуже пустувала. От ніколи.

****
— Наталю, тільки у мою кімнату він хай більше не йде. І книг моїх не займає, — Соломія розсерджено перекладала фігурки і зошити з полиці на полицю.
— Розумієш, мале, ми просто сиділи в тебе в кімнаті і просто говорили. Я йому показала, що ти гарно малюєш гори, Володимир – хоч і лікар – знається добре на тому і міг би тобі з освітою допомагати. Ти вже дівчинка велика.
— Ні, ти таки не розумієш. Ви сиділи в мене в кімнаті, на моєму ліжку, і листали мій щоденник. Де я малюю свої гори і свою родину. Малюю не для того, аби Володимир твій мені з живописом поміг. А для того, аби не забути рідню, розумієш? А ти показала то чужому вусатому дядькові, який лиш вічно в усе вмішується і якого я терпіти не можу відколи він!
— Але він мій друг. А ти моя… майже дитина. Ріднішої за тебе дівчинки в мене нема. І він мені дорогий. А ви ну ніяк не ладнаєте, чортеня ти таке вперте.
— А чого він в усе завжди влізає. Ця його солощавість дратує. Я не знаю, чим він мене так сердить, але … очі би мої його не бачили, — перевела погляд на двері, на які якраз обіперся Володимир.
— … Влодку, ти … ти давно тут, — зам'ялася Наталка.
— Достатньо, — просопів у вуса і піднявся сходами. – Певно, зачиниться зараз в бібліотеці і питиме вино. Ніби в себе дома. А Наталка шукатиме, за що вибачатися.
А ще він одружений. Соломія раз чула, як Наталя хлипала, що стомилася стільки років «все розуміти». Цим, певно, він дратував дівчину найбільше – що Наталя, світла і віддана Наталя, мріяла про не «майже дочку», а справжню родину. Навіть готувати заради нього навчилася. А він приходив, коли йому заманеться, говорив солощаво і завжди делікатно, але… але. Завжди розказував, що любить сильно дуже і що Наталя – фантастична жінка. І про синів розповідав своїх – які вони неслухняні і як швидко ростуть. Він все дуже гарно розповідав, правда. І Наталя завжди все розуміла.

— Соломіє, тобі чай? – виважено спитав Володимир, ніби ні в чому не бувало.
— Можна, — здвигнула плечима. Хоче вдавати, що все добре – хай вдає собі на здоров'я.
Надпила – а там нацукрено до краю. І скільки ж повторювати: не любить вона цукор. Вза-га-лі.
— Ну, що знов не так? Чай питимеш?
— Чай – так. А це ось – ні.
От чортяка гірська. Звідки вона лиш взялася на його голову.
Вона завжди спеціально його злостить. Вчора полила компотом чи якою бідою його тютюн. Ще давніше в його капелюху дірку вирізала – вона вважає, що це дуже смішно.
«Няу…» Володимир настрожився і почав розглядатися. Кішка? «Няв… няяяв..» — повторив голос.
— Натальцю, це як розуміти? Ти завела кота? Ти забула про мою задишку, Натальцю? Охх… як же зле…
З-за шафи показалася Соломія і ще раз повторила «няяяу» — і зникла, хіхікаючи. Як же сердить ця її манера всім кривитися. Копіює ж точно, зміючка така!

10.
— Вуйно, а ви приворожувати молодиць вмієте? — замість «дайбоже» сказав бабині Павло.
Але за копицею була не лиш Нуця – але і з… і з Килиною. Та поволеньки громадила і дивилася вдолину.
— А шо так забаг – жінка вже перехотіла тебе?
Затоптався на місці і пробував би жартувати з котрогось другого боку, але бесіда не пішла.
Бабина відсунула його вбік – бо якраз став там, звідки громадити. Здогадався спитати, чи не треба помогти. Калина сказала, що добре би – їй якраз в хату до тіста треба подивитися. Віддала свої граблі – ще теплі від руки. Коли відійшла крок вбік – придивився, що їй боком шиї побирається слимачок – вогкий і повільний. І вона його не чує. Але сказати за то не посмів, чи, тим більше, забрати. Став коло баби Нуці і загрібав сіно. І думав собі звідки в таку спеку взялися в саду слимаки. А баба мугикала.

А цим самим садом колись Нуця переводила його Соломійку – коли очі лікувала. І дитина впиралася ручкою в дерево і мацала – запам'ятати певно хотіла. Павло не знає, що тут була його донька. Нуця не знає, чия то була дитина. І Соломія забула вже давно той сад – лиш яблуню пам'ятає – шершаву, яка пахне соком і чимось вогким…

****
— Ма', а давай заплетемо на двох одну косу…
— То як, Яринко?…
— Ну сядемо одна коло одної і ти з наших кіс – бо в тебе руки довші – сплетеш одну. Поділиш на три пасма, так, ніби то лиш ти. Ніби я – то так само ти. Розумієш?
«Ніби я – то так само ти» — гарно як сказала. Яра любить обнімати маму поза шию і тертися до неї кінчиком носа. І заглядати в очі, і знов за шию ховатися. Збитошниця.
— Ма', а надворі так файно… А я щось придумала.
— Кажи, хитрунко, що ти придумала вже.
— Ма', а давай на хітанку. Спочатку я, відтак ти, а може дві сядемо, а тато нас буде хитати.
— Якраз татові до хітання, мале…
— Ну тоді… тоді дві будемо хитатися. То файно буде дуже, правда, ма'…

****
— Наталю, а є ще та гойдалка в саду?
— Та, з якої ти падала тоді? Навіть не думай.
— Ну я вже велика — сама казала, – надкусила тістечко і подивилася на Наталку. – А я щось придумала, сказати?
— Кажи вже, — посміхається і знає вже, що та запропонує – аби вдвох пішли. Хоча… може і можна. Вони ж не будуть розгойдуватися аж до гілля, як діти маленькі. А гойдалка висить без діла – аж неправильно якось.
— Ну ти здогадалася, — хитро повела очима, — давай хто перший!

… Іноді поганий настрій береться нізвідки. Серед зовсім безкрайнього дня. Набігає і починає потихенько гризти. Чула від Наталі слово таке – туск – певно, то воно. Ніби хтось диму в душу напустив і він там виїдає все і гірчить.
Сперлася щокою до мотузки від гойдалки і зовсім передумала хитатися. «Хітанка-хітанка»… Крутиться то слово в голові, відколи лиш сіла на теплу від сонця дошку. Хітанка… Вона ж не вдома. Це дім добрих людей, але не рідних же. Ця хітанка чужа, не татова. На ній так хіба злетиш, як ото в сні? Обчепила Наталку за шию і почала голосити – отак ні з того, ні з сього. І навіть пояснити не могла словами, що їй сталося серед білої днини. А і правда – що їй сталося, чого в будинку спокійно не сиділося…

****
Небо густіє до чорного, темінь близиться хмарами до землі і робиться ніч. Між листом просвітлюється місяць-срібняк, а срібні підківки насиляної згарди на шиї ловлять то світло і збирають. Собі. Килина несе молоко – але по правді не так несе скорше в хату, як зірки роздивляється – виразні і близькі, вони як посріблені кухлі, купаються в теміні неба і зазирають до її згарди, дотулюються руки, а відтак далі собі топляться. І трава так само влита і туга – вогка від роси, холодна від ночі.
— Йой-й-ойй.., — хтось наскочив у темряві, от нізвідкись хтось взявся,і молоко з кухля розбіглося грудьми, шиєю і срібними підківками. І вдолину покапало.
— Я не хотів… Ну хотів, але не це…
Відштовхнула, покотився вогкою травою, за ним і кухоль десь викотився, серце стукало-вибігало – що то таке її найшло коло хати? Хто то? Лиш спам'яталася, аби йти, а він – той, що наскочив був, підходить і кухоль порожний в руках тримає – в траві, каже, найшов.
І не віддає той кухоль, а за руки її чогось ловить, і обіймати пробує, а вона вирвалася – в хату – і на два засуви закрилася. Але з мутної шиби потихо за ним дивилася, що він буде далі робити. Калина не подумала, що в хаті каганець світить, що Павлові на вулицю так само видко, що вона його пантрує. Він на неї дивиться, а вона – на нього. І ніч. Глибока і вся в зірках.

*****
— Прийди д'мині, навчу чогось доброго, — сказала Дарці стара Нуця через паркан.
— А то чого вери, вуйно?
— В тебе вишні позарожували – а вмієш з них вино робити?
— Ні, лиш компот знаю.
— Компот – то собі компот. Гай приходи, але надвечір.

Не знати чого вона і заговорила перша до Дарочки – тій чогось здавалося, що баба її так само недолюблює, а тут перша до бесіди стала. Може би і правда піти… Як по правді сказати, то Дарка взагалі не вміє робити вина – навіть виноградного. Павлова неня, покійна, яблучне знала робити. Але вони дві все ніяк не могли спільної бесіди найти, то вона і не навчила.

****
«Але вишня – то квасна ягода. Треба того в сік води трохи досипати – отак. А потому цукру – більше, як у виноградне. На, відміряй сама, аби мала міру в руці, а я скажу, коли доста», — баба Нуця вчила поволеньки і терпляче і очима уважно дивилася скільки і чого сипле молодиця. Розказувала Нуця, що вишня – то друга після винограду ягода, яка сама аж проситься у вино – бо кисла і терпка. І ще казала: як додати чорної смородини чи малини – то вийде цілий букет смаку, і тяжко буде навіть розгадати – з чого то таке.
— Вуйно Нуцю, а це давня сорочка у вас? – розглядала темно-синє шиття Дарка.
— Давня, дитинко. Я собі її справила, ще коли дівочила, — бабка насипала повні погарі тогорічного вишневого вина – аби Дарочка розпробувала, яке воно має бути, коли намоцується. І поклала на стіл сир і мед – казала, що так більше смакуватиме.
— А оті кільця – то ж не хрестиком…
— Не хрестиком. На таке шиттє «крайною ниткою» кажут в нас: від серединки обшиваєш той край кружальця, де нитка найдальше, крайня. І воно таке – і не квітка, і не колечко. Я ще поки не повдовіла, то мій покійний Марко любив, як я цю сорочку вбирала – а вбирала спочатку лиш про свято.
Дарочці дивно було то чути, бо відколи вона бабку цю пам'ятає – вона була все сама. То, що тепер коло неї похресниця крутиться, по господарству помогає, а так – сама і сама.
— Так, дитинко, була і в мене колись родина, — відгадала Нуця, чим така подивована молодиця. – В третій рік, як віддалася – пропала нам від хати дитина, Орися моя. Я коло городу крутилася – вроді і дивилася за малою, а де ділося так в моменті – потепер здогадатися не годна. А я дуже молода віддалася, не мала і 16. Що я ще в тих дітях чи в господарстві ся розуміла – мале і дурне. А доньку не всокотила, — бабка задумалася і почала поволеньки згрібати крихти сиру зі столу, а відтак ще вина досипати.
— І я першу не всокотила, і таку саму – ну трохи старшу… Соломійка. Серед базару. Жінку коло мене підрубали, я д'ній, би кров спинити, малій ручку випустила, я обертаюся – нема мої донечки. Я думала, бабко, що вже повік не буду дітей мати, по правді вам кажу.
Нуця уважним поглядом вдивилася в Дарку і побачила у ній свою помолоділу долю – не таку злосну і сердиту, але ну дуже подібну. Далі вже говорили за все. За ворожбу на яйцях і добру і злу силу, за вишневе вино і ненадійних чоловіків.
— А як своєму чоловікові нецікава стаю – що робити маю? – якось само воно спиталося.
— Ти забагато любиш, Дарко, засолодко. Багато тебе, і все йому в догоду. Може схотіти чогось свіжого.
— Може… То що робити маю?
— Любити не лиш його, але себе. І розуміти собі: якщо він піде, тобі ніц ся не стане. Бо ти в себе є. Того можеш і не тримати. І тоді він не піде. А як меш триматися за нього, то йму того всього забагато буде.
— А себе любити – як то? Я ж не паня міська, аби малюватися та з парасолею спацірувати.
— Маєш кожен день бути файна, як би там не було. І робити щось таке, в чому душа лишається. Розумієш? Не лиш коло пирогів і пелінок, а щось геть своє. Аби ти в тому росла і то любила. І тогди ти ту любов, що є в тобі, ніби розділиш, і вона вже не буде душити тих, кого любиш. Замолоду-започатку воно якраз добра та буйність, а тепер маєш бути раз так, а раз так.

Складно Дарці то зрозуміти, але чула душа, що добре бабка каже. Вона сердита і небагатослівна, але розумна жінка. Тримається завжди трохи осторонь, і не набивається з порадами, якщо їх не питають, але порадити вміє.
— Вуйно Нуцю, а поворожіть мені, — направці сказала, хоч зараз, Нуця, певно, взлоститься і ме казати, що вона то не вміє.
— Сідай, зара прийду, — сьогодні вона таки геть подобріла.

Ворожили цей раз на воді і свічці. Пальці бігали над водою, дотулювалися до кухля, подавали його трохи в боки, вода розколихувалася і витискала скрапаний на неї віск, і так робився малюнок.
— Вижу розумно, що маєш ти чоловіка і дві доньці.
— А де друга? – струмом пронизана, молодиця скочила і вперлася в стіл.
— Пару років назад була у цій хаті…
… Баба пригадала виразно дитинятко з зав'язаними очима, яке панське таке, але десь по слові гуцульському каже. Сусідська Яра – ото копія дитини тої. То точно друга донька Дарчина. Точно. І пригадала, як тої днини Дарочка чогось собі прийшла за молоком, хоч і в гніві вони були.
— І ти її виділа, — повільно проказала і забрала кухоль зі стола. І задула свічку. І нічо вже більше не могла допитатися Дарка.

11.

Найгірше бути не самому, найгірше бути одинокому біля когось. Наталя обчепила коліна і вдивлялася в сутінки. Вечір, купка малини в мисці, якраз добре тепер їх брати по одній. І… і щось таке, чого і не розкажеш. Якось так вийшло, що поговорити про своє – душа з душею – вона могла в цім домі лиш із Соломійкою. Бо Влодко вислухає, деколи змовчить, а деколи ніби між іншим скаже, що вона знову починає. І що то їй здається, що вона брак уваги відчуває. То каприз такий, або здалося їй. Або… він чує Наталю лише тоді, коли сам заводить душевну бесіду, коли це йому треба виговоритися – отоді чує. А колись так не було. Коли все починалося – він відчував її у абсолютності. Вона знала, що він має родину, але він був настільки своїм, що не вірити йому не могла. Бо тоді на те був його інтерес, і вона відчувала, що вона жінка, про яку він думає – може навіть і любить. А далі воно стало вицвітати, як вишиття – і робитися геть не таким, як перше. Він просто вже знає, що Наталя живе ним, вона вже – його. І немає жодної потреби її завойовувати – певно, того і нецікаво стає.
Він красивий, коли надпиває вино. Думає про щось, водить поглядом за вогнем. Але він більше не свій – при ньому вже не думається вголос.

… Ввечері ясніше думається, бо неквапно: Володимир це давно помітив. І добре, коли тоді тріскотить камін і коли ніхто не заважає. Є пора, коли просто треба побути з собою і в собі. Порозкладати думки і ніби оглянутися на себе вчорашнього і уявити завтрашнього. Тоді напій має бути вміру міцним, а кімната – майже неосвітленою. Тоді думається. Може і справді він зараз менше спілкується, може і справді. Але якщо відчуваєш, що так потрібно – значить так потрібно. Слова часто бувають лиш тратою енергії…

Людей насправді розділяє не територія між ними. Чужими можна бути по оба боки кімнатної стіни. Як він з бокалом і вона з малиною. Це він і вона, немає вже чогось одного. Хоча було.

***

Взяті в обійми високі піонові кущі не давали підв'язатися. Соломія хотіла обхопити і перев'язати стрічкою, аби ті піони не розпадалися по землі і не сипалися, але кущ був трохи впертіший – розходився собі в боки. Цікаво, чого то всі білі квіти пахнуть виразніше. Біла лілія – пахне солодко, а тигрова – уже ні, білі піони – так само, а вишневі –ні. І жасмин солодко пахне. Взагалі в цьому білому, як сон, саду, все пахне дуже солодко. Обняла знов холоднуватий кущ і притулилася щокою до повновидої білої квітки.

— А що ти робиш?
Сусідський Артур на вакації приїхав. То він так несподівано заговорив. І злякав, якщо чесно. А змінився як…
— Що з кущем робиш? – перепитав.
— Обв'язувати буду. Стрічкою. – Переминала в руках ту стрічку, а кущ знов порозпадався в боки і посипав на землю трохи білих пелюсток.
— А для чого його зав'язувати? – він також помітив, що Соломія за цей рік помітно подорослішала, вона гарна дівчина.
— Ну… щоби… щоби не сипалися.
— А не простіше обрубати?
— Ні, вони живі, ти що, — захистилася за улюблений кущ.
— Та я не кажу просто так. Ну у вазу покласти.
— Навіщо?
— Щоби красиво.
— Їм тут краще, — перетягнула стрічкою і зав'язала бантик. — Вони тут живі.
— Дивна дівчина, і зовсім ти не змінилася, — замірився і запустив «плескачку» у ставок – камінець пролетів самою поверхнею, а десь на середині таки шубовснув.
— А ти змінився. Ти смішний, коли вусатий.
— Нічого ти не розумієш. Тепер я змужнів.
— «Змужнів» — від слова «мужчина»?
— Ну звісно…
— А ось я так не думаю. Аби бути мужчиною, недостатньо бути вусатим.
— Доросла знайшлася. Моя мама вдома?
— Не бачила, — здвигнула плечима.
— Ну бувай, дивне дівчисько, — так, вона за цей рік дуже погарнішала.

Хвилями, плавно і раптово, виговорювало фортеп'яно про все, про що думала дівчина того вечора. Соломія сама не знала, чого так щоки горять, і танцювати хочеться, і чого півоніями так солодко пахне – скрізь пахне півоніями… І серце танцює-танцює-танцює і закручується, а фортеп'яно грає. І пахне півонія, вперше в житті так пахне…

12.
Тонкий палець провів по розрізаному яблуку і опинився біля серцевини. Калина зупинила подих – дим від свічки заносило в її бік, хитало полум'ям, хоч ніхто той вогонь не тривожить. Так, вона все правильно робить. Значить все правильно.
— То що таке? – стара, але чіпка рука вхопила за коси і відсмикнула зі стільцем разом молодицю від столу. – Що ти розвела тут, питаю?
Глипнули одна на одну і зупинилися обі, яблуко викотилося з руки підлогою і в поріг вперлося, Нуця все же тримала Килину чіпко і уважно, не поспішала послаблювати:
— Що робиш тут, питаюся?
— Ви знаєте.
— Приворожити надумала?
Поглядом вбік, а думкою обертала як то сказати ліпше.
— Я виділа, що між вами є. Йому дурнички грают, а від жінки не піде. А тобі воно для чого? Нема в тобі браку, аби ти мала не за своє ловитися.
— А може то він мені голову здурив. То він приходив і дивився, то він говорив так, ніби видит наскрізь, він то наробив. Я його не шукала. А жінка вже йому неінтересна давно, сам казав.
— Добре, шо ти стала інтересна.
— Стала, — насупилася і затворилася в собі: не розуміє її Нуця і не хоче чути.
— Любиш?
— Люблю. Себе збудуся – відьмою стану – а його своїм зроблю, — коли сказала то Калина, то перемінилася так, що аж Нуці мурашки побігали потилицею і злобилося млосно.
— Дурна ти, молодице. Від душі дурна. Хіба ти вмієш робити то, за що взялася?
— Чула, як розказували.
— Хто?
-Давно ще, я мала була. На вечорницях.
— А ти розумієш, що як одно щось не так зробиш – хоть найменшу дурничку – то смерть людині вчиниш?
— Кому? Якій… людині?
— Тій, на яку ворожиш. То велика сила, молодице. І не від природи вона. Вона виїдає душу до краю. Обох – і тому, кого приворожили, і тому, хто брався за то.
— Калічити чужого, бо так комусь забаглося – то не від мене.
— А мож якось так, аби не калічити?
— Мож. Але ти не лізь. Я сама, — загасила свічку і стала змітати сухі кришки. От понарозкидує тут, а ти, Нуцю, порядок наводи. Ворожка найшлася.
Нуця не ворожила. Змішала докупи три чаї, аби Калина не впізнала, що обман то, загірчила гвоздикою і віддала рано Калині. І сказала, що тим Павла напоїти. Най собі думає, що тепер вся надія на силу і сама більше не лізе. А він голову має на плечах – завеликий вже, аби спирати його, як дитину від чужих черешень. А для певності сказала молодиці, що як після одного привороту пробувати другий робити – то чоловік той навічно її розлюбить, і вже нічим його на свій бік не наверне, хоч би там що робила.

****
— Яра, ти заплелася?
— Давно…
— Ну ти чепурушка моя.
— Ага, ти би виділа, як тато наш зранку виштрамовувався. Квітку лишалося вчепити хіба.
— Це куда він справився?
— Казав, що до млина. І про курку-чубатурку співав. Так файно, ма', я давно нашого тата таким не виділа. Навіть не посварив мене, що я кури не повипускала до такої години.
— А ти і дотепер не випустила?
— Ой, правда…
— Не йди, ти краще позамітай скоренько, а я повідтворюю кури – мені по дорозі до кутаня. Але аби я поки прийшла – в хаті чистота, ти мене чула?
— Чула, чула, — пострибала до віника, мугикаючи. Козеня мале.
Дарка мугикала і собі. Треба з ґанку забрати цебер, з вечора там лишила. Зайшла і оторопіла: попри стіну в рядочок стояли мішки зерна. А як же… У млин без зерна пішов? А куди ж…
— Ярааа! А тато точно казав, що пішов до млина, ти добре чула?
— Точно, бо я ще питала, чого він убрав у млин то саме, що тої неділі в церкву. А тато казав не питати багато.
Руками, ногами, душею холодок. Ревність заповзла, як сірувата змія, і зав'язалася десь в самій середині жінки в тугий ґудз. В млин він пішов… Ну-ну…

****

— А за що мене любиш, Павлику?
— А звідки знаю. Люблю і все, — водив по молодиці сінним бильцем, а вона прогиналася та звивалася – таки трохи змія. І навіть трохи відьма – от як хижо поглипає. Свіжа і туга, як чорна черешня. І дика. Давно не знав Павло такої молодиці.
— А воно все так буде?
— Звідки маю знати, Калинко. Є – то й добре, поки добре. А там все видко буде.
— А як би ти хотів? — обернулася до нього і сперлася рукою в сінний пласт. – Хотів би зі мною бути усе?
— Так, ходив би до тебе хоть кождої днини, — пробував братися до молодиці, але та лиш відсунулася і вже вона по нім стебельцем повела.
— Ходити кожен вміє. За свою би хотів узяти?

Хотів сказати, що своя вже є. Ледве не сказав. Відгадала ту думку в нім і зарунталася на сіні. Коле.

****

— Ма, а мені Івась сусідський снився. Що в сопілку грав і мене трохи вчив. І виразно так снився, що… що я роздивилася, що він вже файний.
— Яринко, мала ти ще до парубків. …
— А от і не мала. Вже тиждень добрий з гадки мені не сходить. Відтоді, як помагав мені загнати корову з поля. Пригадуєш ту грозу і як наша Павунка вулицями бігла і я боялася д'ній близитися?
— Пригадую… То добре, що він загнав. Він старший хлопчик, і пастушить не перший рік. Він худобину чує. Але то, що ти думаєш – то трохи зарано.
— Мам', а як воно так стається, що одна людина стає іншій якась виразніша?
— Яка – виразніша?
— Ну я от раніше не виділа, що в нього сірі з голубим очі, і що волосся завивається та м'яко і файно, як на малюнку.
— Підростаєш, мале. Скажу тобі так: видіти котрий хлопець файний, котрий так собі – то мудро. Лиш не має дівчина позволяти бути до себе близько – обіймати, горнутися. Коли вже дорослі будете – тоді любов можна. Тоді то веде до родини.
— А всяка любов веде до родини?
— Не всяка, але краща. Тоді двоє людей стають як одне.
— В вас з татом так колись було.
— А чого колись?
— Ну я коли мала була, виділа, як тато тебе за руку гладив. І ви обоє якісь однакі були, світилися. А тепер… а тепер наш тато десь не з нами. І… раз уже бесіда така зайшла… я все знаю, мам. Я сама виділа.

****
… Коли в темну косу вплітається зелена нитка – вона проступає і ділить ту косу. І здається їй, що то її власний узір. Що то вона плете так. А волосся виросло давніше. І давніше (ще коли нитки не було) надумало собі сплестися в косу. Тугу, гладку і здорову…
****

А як бо-ли-ттьь… То ж потрохи розсотується, не зразу. То зразу не так, а тепер як дійшла думкою до того Дарка, що не з нею її чоловік, то ооойй… Забирала голову в руки, затулюлася – ліжком крутилася – а сліз якось не було. Самі лиш болючі схлипи. Колючки добиралися до шиї – взялися пилити – ще трохи і кричати Дарка зачне – тако криком серед хати і серед ночі. Насотувала собі, болю додавала – то шлюб собі нагадувала, то як тулив до себе, то як яблук з саду ніс. «Дарко, ви дужі? А я до вашого чоловіка. Бочки робит?». «А я до вашого чоловіка – а я до вашого чоловіка..», — зміііія! Біль Дарку зовсім розхристав, бо чим більше нагадувала, тим більше плакала – аж хрипіла.
З хрипом відтворилися двері – Павло потихо, аби Дарку не розбудити і аби не чула, коли прийшов. Заплакані очі і розкуйовджена голова жінки спинили його на порозі і ноги ніби відняло.
— Дарко, що тобі є?
— …. І…іііди з-перед очей! – і не спам'ятався, як і в нього, і в двері полетіли кухлі і горнята, Дарчине хлипання аж у рев перейшло, не думала того моменту вже ні за що, лиш кричала як несамовита, а далі всілося, впала на руки собі і геть по-дитинячому заплакала. А Павло так і стояв коло порогу.

***

Ярина думала спочатку, що маму хтось б'є – хоч бути такого не могло. Але мама так кричала. Яра боялася, якщо поправді, піти і подивитися. Бо мама дуже кричала. Відслонила фіранку і … мама на постелі розхристана і заплакана, аж з вікна видко, а тато в дверях. Стоїть і мовчить. Цілою підлогою биті миски і горнята – все бите. Мама сама якась не своя – плаче і плаче. Тато зробив д'ній крок, але не зважився. Обернувся і в двері.

****
— Калинко, сідай – похитаю…
— А як впаду?
— Та чого мала би – це невелика хітанка. Сідай.
— А ти притримаєш?
— Я вже, — розхитував Павло Калину вище та й вище, хітанка аж свистіла від вітру і набиралася лету.
Так, ніби жива і задихалася.
— Павле, а чия ця хітанка?
— Дарочки мої, їй майстрував.

Калині щось обірвалося – стало і боляче, і образливо, і страшно:
— Зсади мене, не хочу. Зсади мене з цеї хітанки…
А Павла нема… Лиш сама вона і чорний від ночі сад, глухий і гіллястий. А дика хітанка розійшлася і летить.
«Павле, Павлику, зсади мене… Я не хочу, не хочу я..»

Глибоким вдихом закінчився нічний жах. Насниться ж таке. Та тихо ти, спи, нема в Павла ніякої хітанки. Спи…

13.

Коли жінка в собі закривається – то закривається у ній світ. І перестає вона вже світити, а то проміння палить її саму, палить аж до серцевини, а жінка вперто мовчить. Дарка перебирає полотно у скрині, а перша думка, що все би повикидала, все – аж до шлюбної сорочки. Перепріле, порошне і давне таке полотно. І ці клубки, які лиш міль принаджують, усе би викинула. Але лиш перетрусить начисто, аби ні порошинки, і буде скрізь наводити порядки – полицями, закутками і такими закамарками, де уже давно віник не посягав. Бо як злість – то робота береться. Тоді замітала би, вимітала би, витрушувала – хоч, сказати по правді, найлегше було би багато чого просто викинути.

— Я з поля.
Дарка мовчить і витирає рамці образів. З поля то з поля.
— Жінко, ти є?
— А ти зле видиш?
— Та видіти вижу, але… а що на обід?
— Обід покладу, коли Яра з школи прибіжить. Хочеш скорше – то ти знаєш в котрий бік горшок відкривається.
Так припросила, що тепер якраз посмакує. Павло покосився на Дарку, але не сказав нічого більше – від слова «горшок» нагадав, як по хаті черепки літали. Краще молодицю лишній раз не роздражнювати.
А Яра ще такого обіду не пам'ятає. Сіли мама з одного боку, тато аж під стіною, і ні слова. Що квасоля смачна – тато Ярі чогось сказав, хоч то мама робила, а мама вигляд зробила, що не вчула.
За столом – то ще півбіди. Тато мав розказати історію про куницю. Він багато таких історій цікавих знає, і цей раз мав розказати. Вони всілися собі коло вікна, тато розказує, а мама надійшла і спати нагнала. Обох. І сказала, що дурниці можна і рано правити.

****

А Павлові душно – у своїй хаті душно і тісно. Бо як увійдеш знадвору – то слова не скажеш вже, хіба про то, що корова розсилилася або грушка зародила. Дарка злосна зробилася, і така якась – боже борони. Ліпше би кричала, а не ходила та рамця протирала. На дідька їй ті рамця здалися.
А з Калиною засолодко. Душить. Як пити вино серед полудня – голова крутиться, все випікає, а смаку і не чути. І ні одній то не скажеш. Мож подумати, що як скажеш Дарці, аби не була злосна – то вона переміниться. Запустить хіба чимсь і ще мала то застане. Або Калині – ну як скажи, аби не лізла до нього стільки? Молодиці-молодиці…

А Калина таки хотіла знати толк у ворожбі. Підсіла до баби Нуці знов, коли та загадувала на воскові. І знов питала, як читати долю. Аби баба Нуця їй поворожила і сказала – як вона то видить.
— Сідай і думай за щось важне тобі.
І Калина загадала. Аби то, що вона намірилася – було її. Бо так хоче, і так має бути.
— Ну?
— Ну… Ну що тобі сказати можу. Не сама ти.
— Та не сама, — нагадала собі, як то Павло файно обіймати вміє.
— Я не за чужих чоловіків тобі кажу. То якраз не твоє і твоїм не буде.
— А як… а хто… А чого не сама…
— Дитину ти чекаєш. Але Павла тобі то не наверне.

Калина перебирала в думці сказане бабою і не вірила вухам – тобто як це він не її… А приворот?
— Але ви… ви трави мені давали.
— Чай з гвоздикою.
— Ви… ви як могли? – зі столу полетіла миска з водою.
Порозбігався і віск підлогою, а баба Нуця вперлася руками у стіл і перерізала, як лезом:
— То ти як могла. Ти ж у сусідстві, ти кожний день його Дарку видиш. Тобі їх донька «Слава'Йсу» каже. Совість маєш?

Калині спікалися сльози в клубки і провисали в горлі, слова сказати не могла. Як так?

— А тепер, дурна жінко, маєш дуже довго молитися, аби на діти твої то не перейшло. Не думай собі, що таке бігання хоть комусь на добре обертається. Сокотися, Калино.

В цій хаті все страшне і глухе, глухе до Калини. Її темнота стін почала душити, а страх помагав. А баба кинула катран на землю і почала стирати розсипану воду. І слова більше молодиці не сказала. Ні слова.

***

… І вона далі прийшла. Сіла бабі в ногах і дивилася — і не кліпала. Баба в своїй думці робилася така маленька – з горошину десь, а ліжко і хата великі. В плила думкою то в дівоцтво, а то чуть не до колиски – ото все перед очима бабі снувати тепер стало. Перина м'яка – потає в ній Нуця і летить у своїй думці – і то навіть близько не сон. І тоді виразно вчула: та, що приходить і забирає – ближиться. Того вона мусить … мусить пустити від себе то, що знає.
Вчула виразні кроки. Під самою призьбою. І то не сон, та й не видиво – то нога людини. Скрадається. Бабка лиш хустку на плечі і надвір. А там … а там був хтось, але слід за ним вистиг. Калинине вікно рипнуло – вона через нього перегнулася і хапнула щось з підвіконня. Певно, далі Павло приходив світом каламотити. Ото ще двоє дурні. Нуці клекотіла злість на то їхнє безпутство, що плодять тут – але навчилася вже за стільки років не казати коли її не питаються. Пошаркала в хату і защепила хорімні двері на дві защіпки – так ніби Та, що приходила вже два рази, не вміє обминати двері і замки. Бабці страшно.

***
Калина не могла зрозуміти, чого Павло обізвався їй письмом – постукав у шибу три рази – чисто так, як коли дає знак вийти, а вона поки встала з постелі – на підвіконні (в тому горняті, яке вона з ночі забула) – кавалок паперу, а на ньому олівцем: «Лишися завтра на кладці, коли відгониш корови в чергу». Дивний – такий дивний. Калина ж уже не водить корову на пашу, та давно тівна і з дня на день положитися має. А може таки завтра і сказати? Піти рано аккурат в ту пору, коли корову вела, і чекати Павла на кладці? І сказати, що понесла від нього, і най тепер живе з нею як з шлюбною жінкою і най її береже. Або… та най він сам думає, як то має бути – головне сказати. Щось таки в нім перемінилося – от навіть на здибанку викликає не так просто – а написав. А може то баба лиш дражниться, що то несправжнє зілля було. А хоч як так подумати – а хіба їй треба зілля якого, аби чоловікові голову закрутити? Сімейна жінка проти неї прісний хліб, вона май ліпше.

***
Ледве й дочекалася Калина того досвітку. Убралася в червоне – багристим сорочка шита, такі й коралі. По корови так ніхто не йде, а до Павла – можна. Вона зачекає його збоку тої кладки, і так скорше буде видіти, з котрого він боку йде. Скобоче попід серце думка, що то сивий ранок, ні душі лісом, а вона іде в берег до свого Павла і зараз буде його обіймати, і нікого в світі навкруги, лиш потемки і хіба що роса.

Стишеним і затаєним кроком ласиці увивається трохи ззаду і Дарка. Не раз і не два мусіла пасти, як її Павлик цю дівку з хати викликає і куда веде, аби видурити її і собі так. Чекай-чекай, Калинко, зараз я тебе прийму. Шляк тебе тут трафит, — подумала собі і аж самій від тої думки холодок пройшов.

Калина підходить майже до краю берега – от звідси добре кладку видко. Павлик заспався видко – нема збитошника. А трава така виразна проти місяця – переблискує, міниться – нема вдень такого. Як то файно…

Дарка стала за кроки три позаду. Як звідси підійти і струтити – Калина не вирятується. Там вдолині скали. Ну, підходи. А ноги стали і не зрушаться. Вбити? Ні, відплатитися, по заслузі. Ну, Дарко… Та ж збудешся цеї молодиці – і чоловік твій блуду збудеться. Зробила у потемках крок – зачепила смерекову галузу, а та розправилася – і по лиці. Ніби совість сама сперезала.

-Яаааааааааай…, — чула Дарка, як за два кроки від неї голос летів у бердо.

— Калина? Калино! Йой, людоньки, ратуйте!

Коли стала Дарка над бердом – удолині щось червонілося і дуже стогнало. Ще жива, людоньки, ще жива! Молодиця з усього горла кликала на поміч, але безлюдний передранковий ліс був німий. Хто її струтив? Боже, хто тут крім Калини і Дарки? Розхитаною підвісною кладкою бігла до другого берега – там дід Танасій, він найближче живе.
… Дідо Калину ледве доволочив. Поїв якимись чаями, компреси клав. А дитина збігла їй ще на тому камені, пляма лишилася лиш… Дарку жаром обдавало – то вона так могла вбити молодицю з дитиною. Могла життя відобрати. А дід не питав, як Дарка такої глухої ночі перша коло Калини опинилася. Але хотів то знати – бо як нечесна Дарка жінка, то не має чого їй в поміч приходити.
— Вуйку Тана', але не кажіт в селі, що то я тут була. Я… мене не мало тут бути.
— Або кажеш всю правду мені – або я кажу всю правду людям.
— Я її виманила. Калина – то любаска Павла мого. То я її підсокотила і пішла – хотіла її в скалу струтити. Направду хотіла, але не змогла. То не я, бігме-боже, вона сама.
— Не суддя я вам, жінки – але розуму ні в одної, — старий почовгав до скрині, треба чистого полотна – в старому компресі набігло крові.

Лиш Танасій за двері – Калина відтворила очі. І на Дарку, а та на неї. Отак дивилися одна на другу, одна з моментальним усвідомленням втрати всього, а інша з застриглим десь в зіницях «то не я».

14.

Нуця шарпнула два рази вхідні двері – але там таки певно нікого. А думала Дарку застати.
— Вуйна Аниця?, — Павлові було дивно бачити її з самого ранку.
— Я думала Дарку застати.
— Дес нема. Може мені кажіт то, з чим прийшли.
— Може, — бабу Нуцю тримало відчуття, що треба розказати, поки кажеться. – Ходім в хату.

Павло за кожне слово хапався – як за рятівне, ніби лиш ця баба Аниця знає, на чому світ стоїть, лиш її і чув. Бо баба сказала, що мусить виговоритися перед смертю. Бо вона виділа його доньку. Садом водила, лікувала.
— З долів вони прийшли, з міста. Пани то, Павле.
Вкололо Павлову думку ворожчине «…ваша донька у пані вчительки, вона її межи пани великі водит»… «Межи пани великі водит…»
— А відки, бабко?
— З долів. Приїхали на колії до Коломиї. А відти кіньми. Більше я бігме не знаю.
А як він її найти має… Мало в який бік мож з Коломиї поїхати. І в котрий день тижня приїхали бабка не годна нагадати – може відгадав би так.
— Вуйно Анно, та де найду я їх?
— Найдеш. Їх до мене товаришка справила. Я їй воском виливала аби… Ну менше з тим. А та товаришка в Коломиї коло базаря жиє. Паня Рузя. А в тої пані Рузі маєш запитати за Наталю навчительку. А Рузя справит. Але маєш їхати вже, аби не застала тебе ніч. Бо як застане – місяць перейде за рік, а там і далі. Чув?
Павло то чув, але ні за який місяць не зрозумів. Який рік, куда хто перейде… А вийти з хати таки так наніч і ніц не сказати не міг – Яра в сусідів десь, а Дарки потепер нема. Вони прийдуть, порадиться з ними Павло і рушить в Коломию.
Думка, що він найде спочатку Рузю, а відтак Наталку, а в неї – Соломію свою так наснажила чоловіка, що забув він за усі сварки і задумався. Нагадав собі доньку. То вже купу років минула – він навіть приблизно не міг собі уявити, яка вона зараз, але добре пам'ятав, як сильно вона в нього вдалася.
Йому як віджили в пам'яті ті роки, коли мала була з ними, коли вони по саду бігали, коли він висаджував Соломійку на хітанку і вона тішилася так – більше всього на світі Соломійка хітанку любила.
А як вона дуже спаніла, і не схоче знати рідню свою – простих гуцулів? Ай, таке не може бути. Таке точно не може бути.
Нагадав собі, як Соломійка мала така, стоїть на порозі, а Павло лиш від сіна прийшов. Нахилився обіймати, а вона тішиться-тішиться і тікає: «Та-а… Ти колючий…» Золоті роки – туда хіба тепер лиш думкою…

*****
Дарка в хату не зайшла – всунулася, і тяжко на лавку сіла і голосити зразу давай. Павла не виділа – інакше би тихо сиділа. Плачі аж розбирали, роздиради її, а далі перервалися схлипами, а далі лиш самі схлипи і лишилися.
— Госпідку світий… Божечку… та хіба я убійниця, хіба я годна житє відобрати. Боже мій. Де я в то залізла, нарозум мене, прости мене, Божечку світлий… А як умре вона, та всі на мене думати будут, — стояла і приповідала напівдорозі між порогом і лавицею. На якій Павло сидів… І певно надто раптом він заговорив:
— Хто умре, Дарко?
… Бо молодиця скидалася, а відтак умліла. Коли відтряс чоловік – то заставив випити моцної горівки порцію, молодиця хлипати перестала, але не говорила ніц. Лиш за стів трималася і тремтіла. Тоді він заставив випити другу.
— Я… знала. За вас. Куда ти ходив і коли. Я її підсокотила. Любаску твою. Виманила в ліс. Я думала – зіпхну її в бердо, і слід вистигне. І забудеш за неї.
Павло сполотнів і втупився в Дарку, а далі перехилив порцію і сам. Най договорює.
— Ну я пішла за нею. Розумієш, я пішла в ліс, я… я за два кроки стала і мала вже штуркнути. Я… вона сама, бігме-боже. Вона впала сама, я ні пальцем, і дитинє збігло. Твоє, певно, Павле. Я чуть молодицю з малим не загубила, Павлику, я на смерть чужу відважилася…
То не горівка запекла Павла, то його вчуте запекло – Калина покалічена, і Калина… від нього носила. Він не знав у той момент, чи заболіла йому та дитина, чи ні, бо не відав він за неї ніколи, він лиш вхопив свою жінку до себе і тулив, бо навіть через хміль розумів, що все кудись летить, що все вже не буде як вчора, ніколи вже не буде.
То він рано буде думати, як то його мирна і вічно тиха Дарочка чуть людину життя не лишила і на смерть виманювала. Запитає навіть, чого не підсипала щось йому – то ж обоє винні, а не лишень Калина. Зараз він ні за що думати не годен – ошелешило.

… До мокрої шиби тулилася така сама вогка і студена калина. Лишала за собою крапки води. Дарка тулилася до свого Павла, виплакувала в нього по видихові страхи одного з найтемніших днів її життя. І Павло розумів. Виглядало так, ніби вони обоє щось втратили. А може лишень в цей момент і найшли.

15.

— От ти з села, там чим гарно? — Артур вибирав з компоту найкрупніші черешні і смакував ними.
— Я, сказати по правді, не пам'ятаю аж так добре. Єдине, що пам'ятаю – дуже красиво. Там багато квітів, ліс густий. Але щось виразніше – я не пам'ятаю вже.
— Ну так, ти вже більше міська. А місто знаєш чим гарне?
— Акуранті будинки, ліхтарі, тут книг багато, — Соломія в один момент пробувала скласти в одну мозаїку все, за що любить своє місто.
— І таємниці, — Артур з'їв ще один соковитий плід і облизав ложечку. – От Влодко ваш. Ну добре, не ваш, ти його терпіти не можеш. Влодко. Що ти знаєш про нього?
— Що він морочить моїй Наталці голову. І дружині своїй теж.
— Жінки-жінки… Мисли ширше: я тебе про таємниці питаю, а не плітки… Ну?
— Не знаю, але цікаво. Ти завжди цікаві речі кажеш – деколи мені навіть здається, що ти їх вигадуєш.
— Чого вигадую, от чого зразу вигадую. – Здається, Артур трохи розсердився і поправив вуса. – Ось я тобі розказав про аптекаря, показав де живе – і ти тепер вчиш по старовинних книжках про різні рослини світу. І може, навіть медицину будеш штудіювати. Хто тебе знає, — посміхнувся.
— Ну, казав. Так, ти напевне просто багато знаєш. Ну менше з тим, ти про Володимира почав.
— Він власник фабрики. Фабрики янголів. Я, щоправда, не дуже добре знаю що то таке – до тата приходили гості якісь, і вони про то пошепки говорили. А мій тато – ти ж знаєш, він знає місто цілком інакшим, як вранішня преса.
— Артуре, як це – фабрика янголів? Іграшки там роблять?
— Кажу ж – не знаю, але навряд чи батько став би про таке говорити. Ти в Наталки спитай – мені аж самому цікаво, що то за фабрика така в нас є. Але те, що Влодко ваш – той ще фрукт, це я тобі точно кажу.
— Ну може і має якусь справу свою – він Наталю задаровує дорогими цяцьками. На днях ящірку їй плямисту приніс – сказав, що то зараз дуже модно і дорого. І сказав, що ту гидоту звати Жак. Наталя не дослухала – ми її ледве з люстри не знімали з подружкою. А він все повторював, як то дорого.
— До речі, про гидоту. Мій дід павуків збирає – давай сходимо подивитися.
— Здурів? Нащо мені павуків дивитися?
— А, забув сказати: дід тоді з татом про фабрику говорив. Підтакував, щось розказував. Але дід чим хороший – йому 97. Тут розкаже, а тут і забуде, що ви говорили – розумієш?, — Артур потягнув бантик Соломії у сторони і зробив тугішим.
— Ну… а можна дивитися подалі від павуків?
— Але як ти тоді роздивишся? – зловтішався.
— Ой, та сто років вони мені здалися.

****
— А вони породисті?
— Хто? Павуки? Ну мають вони кожен свій вид, але про павука не кажуть породистий. Вони колекційні. Оцей (дідусь витяг один екземпляр з тераріума і Соломія миттю заховалася за Артуром) – оцей, наприклад, Гладіатор. Я його так назвав, бо він бореться зі всіма товаришами, завжди задирається. Це птахоїд.
Соломія ніяк не могла уявити, як це павук пташок має їсти, то ж ніби навпаки все, але краще не розпитувати – а то ще дасть потримати.
— А нам одне цікаво… Ну ми вичитали, але не зрозуміли, а… можна спитати? – Артур не знав, з якої сторони зайти до бесіди.
— Питайте, чого би ні. Дід Михайло знає все, а що не знає – то здогадається. Ну що, Гладіаторе, спатки, — і закрив тераріум.
— А що таке «фабрика янголів»? – направці випалила Соломія.
Дід здригнувся і на якийсь момент завмер: звідки вони знають.
— Мгм… им… а де ви то, внучку, кажеш, вичитали?
— Цей… в татовій газеті. Тій великій.
— Аби я більше від вас про то не чув! – сказав з притиском і вийшов. Двері лиш хряснули.
Соломія подивилася на дно тераріума: чорний павук повільно пересуває волохатими лапами, а на кімнату збирається тінь. Так і страх Соломії почав обступати її, як павук лапами: вона розуміла, що запиталася щось таке, чого їй краще не знати. А найбільше її лякало те, що вона має до цієї всієї історії прямий стосунок: Володимир майже живе у них…
Повернулася додому ні жива, ні метва – боялася того пана доктора, як слизького вужа. Треба попередити Наталю, треба якось попередити Наталю.

16.
Серед чорної ночі баба Нуця лягла і спить. Поволеньки усміхається самим кутиком. Снилися спочатку яйця – що пороздавала їх сусідам, просто людям, і вони зносили їх до берда і били. І верталися вже кожен без своїх тріщин і шкаралуп. Як відмиті.
А відтак на чорному небі баба снила ружі – чисто як на тій фустці, що її Антін любив. Від краю до краю розгорталася хустка небом, баба по ній малою дитиною котилася геть-геть у безвість. І навіть не скрикнула.
… Заходив ранок. Коли покійницю найшли – вона усміхалася самим краєчком губ.

****

Груба ганчірка лишала лиш більше болота, як забрати мала. Долівка зробилася брудною. Так, Калино – хотіла чисто зробити – розвела бруд. Баба покійна щось у цьому світі знала, чогось вона казала тоді так упевнено: «от коли ти лишишся сама»… Калина з плачами пробувала домити підлогу, але лиш розвозила ще більше. «Кириня», — так би сказала баба Нуця. Останню ніч у цій дідчій хаті, але навіть тепер не дається ця місцина ні прибрати себе, ні обжити. Чого баба могла – а вона ні?
Завтра Килина поїде. В місто поїде. Най сміються собі далі, що проста гуцулка і що там робитиме. А щось робитиме, світ великий. А сюди більше ні ногою, стільки життя за вітром пішло. І так вимолотило, що лишається лиш поїхати туди, де тебе ще ніхто не знає,і де до тебе нікому діла нема.
Все тут колюче, все тут темне і страшне. Тут як падеш з стежки – розбиваєшся, тут звір не дряпає, а загризає. Гори, дикі і гонорові гори – не вміє Килина з ними жити і ніколи не навчиться.
А хата дражнилася: в печі горів вогонь, хоча правильніше сказати блимав – то є, то нема. І то мерехтіння діймало молодицю ще більше. Крізь ватру показалося Килині бабине лице – казати щось ніби хоче. Що то їй видиться, тажи баба покійна! Штрикнула палицею у вогонь – аби видиво пропало. Видиво не пропало – лиш вогонь перейшов на патик. Не спам'яталася, як набрала на палицю повну ганчірку вогню і кинула на самі подушки. Загорілися. Перейшло на верітки і лавиці. Калина – в двері. Обернулася – образ баби не щез, ще пантрує.
Боса, розхристана побігла спочатку бабиним, а відтак сусідським садом. Навіть забула, що то Павловий сад. Пронизливий дощ розбирав до тремтіння, молодиця задихалася і бігла. Коли вже не змогла – вперлася в рукою і дерево і стала віддихатися. Коли підвела очі – перед нею на яблуні була завішена стара хітанка. Нагадався враз той сон, коли Павло казав, що то Дарчина хітанка, їй зробив… І стало ще гіркіше на душі – порожній і побитій жіночій душі…
«Що я тобі, світе, винна, чого мене так б'єш?» — уже не бігла, а помалу ішла. Як птиця перебита. І боліли їй здибанки-хітанки і солодкий пустоцвіт гріха. Більше ніхто з цього дня не чув про Калину у селі, хоч і говорили ще довго.
****

Крізь вузьку шпаринку пробивається солоний вуж диму. Щораз – то його більше. Газди не чують – Дарка одною рукою обняла чоловіка, він – подушку, і так сплять. Димок заходить у другу шпару, повітря потрохи робиться біло-мутне.
Перша закрутилася Яра – їй щось тривожне снилося.
— А… аам…. Ма'!
Підхопилася на ліжку і вперлася у стіни, але батьки не чули: хата наповнюється димом.
— Мамо, тату, ма'! Шос горит!
В горячковому і мутному спросонні тяжко було відразу зрозуміти, від чого вогонь. Коли вийшли надвір – вжахнулися: хата баби Нуці вигоріла дотла, а у їхній хаті вогнем зловилися передні стіни. Вітер, певно, приніс – сеї'ночі була страшна буря.
— Ярочко, — мама обхопила доньку за плечі: вся надія лиш на малу. Вогонь відступає лиш перед безгрішними. – Яриночко, я вернуся в хату, винесу тобі цебро молока, а ти маєш гасити ним вогонь.
— Молоком?
— Молоком, дитинко. Це блискавка могла бути. А як не вона запалила – то ми не загасимо…
Кухоль за кухлем пащі вогню поїли снішним молоком, але вогонь не пив: хата горіла далі. То була не блискавка. Хтось запалив. Надбігли сусіди – гасили і водою, хоч Дарка перечила, що то не поможе. І таки не помогло. Говорили ретельні молодиці межи собою, що то Калина Павлові хату запалила – бо вже відхотів її. Павло то чув.
Надходив ранок, сумний, посивілий від попелу і згірчілий. Павло сидів на ковбку під стодолою і нерозрадно думав: в цій хаті малим бігав, тут дєді та нені голос чувся йому не раз. Цеї хати більше нема.
— Не журися, браччіку, ти мені помогав хату класти, і я тебе не лишу. Але дивиси лиш, не клади на тому самому місці, — сусід набивав люльку і дивився проти сонця: виглядає на погоду.
— А чого не класти на тому самому?
— Бо далі згорит. Маєш мало гризоти?
— Добре кажеш. Ей зусмария, відки це на мою голову…
— Не розводи лиш: маєш вибрати добру місцину, найліпше там, де сідає кіт або кінь воду п'є. І кличеш мене. Від основин до квітки недовга дорога, ми вери на шос газди… Лиш треба видіти, єк твоя стара кладена, аби робити подлук неї.
Сусід підійшов до згарища і став розгрібати напівзгорілі залишки стін. Рука вперлася в шось цілком тверде і він очам не повірив.
— Ти маєш це видіти, Павле…
Павло так само трохи не присів, підійшла і Даруся. Скрикнула: під попелом були чорні великі яйця. Взяла у руку – почали… розтікатися. Вони були закапані воском, а від вогню розтопилися. Чиясь ворожба. Пригадала собі Дарка, як перший раз носила дитину і як її тоді нервували яйця-запоротки, які недосиділа квочка. Вона, хоч і вагітна і мала стерегтися тяжкого, набрала тих яєць повний кошіль і скидала в бердо.

А Павло інакше нагадав: як перший раз привів Дарку до нені, а вона стала чогось на порозі, само там, де ці яйця дідчі закопані, і скаржитися йому на біль стала – скрутило її і замлоїло, і не могла ні зайти, ні вийти. А далі зробила лиш крок – і заплуталася в щось – і впала перед ненею.
То хто підклав їхній мамі чорні яйця?

18.

Крок за кроком Яра уважно несе тарілки – тримає трохи руками, а трохи аж бородою. Мама сказала накрити майстрам їсти, і сказала скоренько. То Яра не подумала і склала у стос зараз усі полив'яні миски. А донести тепер не так і легко. Ось і стіл – обережно поклала миски і притримала рукою стос, поки розкладала перші.
— Та ти газдиня, — Яра почула голос сусіда Івася. – Лиш цей стос більший за тебе – замала ти ще до роботи.
— Сам ти замалий, — не знати чого і почервоніла. – Поможеш?
— Миски? Але то бабська… им… цей… жіноча робота.
— Файно ти з дому навчений, — Ярина уважно подивилася на парубка і розклала тарілки далі.
— Злосна?
— А ти єк думаєш, — огризнулася і пішла за вареними яйцями і сиром.
Коли вернулася – Іван винувато дивився і крутив сінним бильцем.
— Яри', я цей…
— Я вижу, шо ти цей… – вже не сердито посміхнулася. – Помоганник з тебе великий.
— А може і великий, — розвернувся і пішов десь убік.
— Іване, ти куда пошумів?
— Помогати, — сміється.
Прикотив від стодоли ковбки. Бо коло столу ще треба на щось сісти, а лавиця до літнього столика зависока. Яринка сміється і дивиться, як він то котить. Газда.

Соломія вдома застала сварку. Вона, може, би і не вмішувалася, якби Наталя сама не обхопила і не попросила посидіти з ними. Володимир засопів і всівся, при малій кричати не став. Сьорбав чай і супився. Сопів і супився, а потім вийшов.
— Ти би хоч сукню приміряла. Фабрична, — сказав і вийшов.
… А може Соломії все здалося, і немає ніякої страшної таємниці? Може просто він тримає якусь незаконну фабрику суконь і звідти носить подарунки Наталці? Але… до чого тут янголи?
… Коли Соломія таки не заснула і в третій ночі зрозуміла, що хлипання за стіною не стихне, вона відважилася зайти до Наталі. Та навіть не спитала, чого мала так пізно. Від Наталі було чути чимось міцним. Вона пила.
— Мені гидко, Соломійко, розумієш… Просто гидко.
— Ти про що? У нього хтось є?
— Мене сприйняли за санітарку. За одну з них. Я… я просто прийшла до нього на роботу. Бачити його хотіла, вибачитися за вчорашнє…
— Я не розумію, — Соломія обняла Наталю і так і тримала.
— Я прийшла до Володимира. Мені почекати сказали, бо у нього породілля. Я і стала біля вікна, чекаю… Жінка якась приходить – розпатлана і п'яна. Каже, що готова. До чого, питаю? А вона мені з сумки (!) витягає заповиту дитину. Я заніміла там, а вона провадить «панночко, будьте такі добрі… Докутайте його, а я за то вам злоті». Я питаю молодицю, чого вона дитину в торбі носить, а вона каже, аби люди не знали, що вона вродила. А докутати… а докутати… то заморити означало.
— Як заморити?
— Фабрика. Чортова фабрика янголів. Я колись про то лиш в газетах читала…. Туди приносять дітей на вбивство. Різні жінки. І там тих дітей заморюють голодом і холодом. Маленьких, на смерть. Розумієш, чого мене зараз розриває?
Погляд Наталки став вогнисто-темним, вона притиснула до себе Соломію і вела страшну розповідь далі. Напівпошепки. А Соломія дрижала і хлипала: то ось що таке фабрика янголів! Там убивають дітей… боже, божечку, то Володимир – не тільки лікар?
— Ти йому сказала, Наталю?
— Ні… Я лиш спитала, чим він насправді займається. Крім лікування. Я думала, він скаже. А він подивився на кухонний ніж. Ти мене розумієш, Соломійко. Нічо мені не сказав і подивився на ніж. Ти таки дуже вчасно надійшла…
— Я не розумію. А навіщо мами дають самі дітей на вбивство?
— Більшість прогодувати не може, ще хтось так позашлюбних дітей збувається. Самим вбити рука не піднімається, та і суду бояться. А так віддають, аби то зробили замість них. І знаєш, що в цьому всьому найдивніше? Нема кому поскаржитися. Матері самі попросили, а діти… діти вже нікому нічого не скажуть, Соломіє…
— Наталю, я тут подумала… А всі матері справжні?
— Що маєш на увазі?
— Навіть не так. Ось ти не народжувала ніколи. Але ти берегла мене ціле життя так, як би мала мама берегти. А є які народжують – і не вміють так.
— По-різному буває, в когось у житті їхні біди бувають багато сильніші за них самих. Але я не можу зрозуміти, чому гинуть діти. І не можу зрозуміти, чому Бог посилає дитину жінці, яка підкидає на смерть, і не дає тій, яка все життя надіється…

Соломії раптом стало так … жаль Наталю. І одночасно гидко і страшно, бо дівчина абсолютно чітко зрозуміла: звідси треба вибиратися. Обом.
Надумали тікати, поки ніч.
— Ми не встигнемо нічого взяти з собою, — Наталя скрушно оглянула будинок.
— Я знаю, — Соломія поспіхом стала накидати пальто. – Ти придумай, де можна заховатися. А я до Артура. Лишимо йому ключі від дому, він збере твої речі і перевезе, коли буде безпечно.
— Але…
— Йому можна вірити.
Артур, звісно, вухам своїм повірив не відразу. Але ж Соломія не з тих, хто вигадує.
— Не повіриш, Соломка, але у мене є ідея, де пересидіти. Я вчора забирав черевики татові від нашого майстра. І знаєш що? У нього майстерня під будинком, у підвальних ходах. Там можна спокійно побути день-другий…
— А так він і впустив.
— Забув головне сказати: він нам родич.

19.

Розвиднялося. В новій хаті легко спалося газдам – такі повставали, ніби нема чого поганого нагадувати. З самого ранку Павло і Дарка вішали образи на стіни, полички прибивали. Яринка посуд розкладала. Павло спочатку думав жінці розказати, коли малої не буде в хаті, а тоді роздумався: то ж про її сестру. І розказав – про Нуцю покійницю, про ворожбу. І що Соломійка десь в місті між панами, і що шукати її треба з Коломиї починаючи, а далі дорога виведе.
— Я йду з тобою.
— Ні, Дарко, баба Нуця мені казала йти. Правда казала іти скорше, а не тепер. Але то маю бути я.
— Я її загубила, я її неня – то чого я не можу піти.
— Дарочко, я все верну. Пусти мене самого.

Як і казала покійна Нуця, відшукав Павло Рузю. А та дала картку з написаними містом, вулицею, номером будинку, де жила пані вчителька. Павло зловився за той кавалок паперу, і аж не вірив. Найшлася, його донечка найшлася!

****
Тіснилися в маленькій кімнатці і відігрівалися вином – дід-чоботар казав Наталці, що можуть потрохи обі пробувати: таке вино не на шкоду і дівчині. Соломія спочатку не хотіла, а потім боязко спробувала.
— Я би вам радив так, — старий майстер розгладжував вуса, — най мені кожна з вас дасть свої плаття і черевики. А я вийду в місто, і в когось з сільських виміняю на їхню одіж. Вони у вашій одежі домів поїдуть, а ви у їхній одежині цілком зможете до колії дістатися.
Жінки на то погодилися і дякували розумному дядькові, а він собі метикував, на котрий рейс посадити дівчат, аби їх у той бік не шукали.
Наталка, захмеліла від вина в теплі, заспокоєно дрімала, а Соломії було тривожно і … совісно. У ту ж прокляту фабрику янголів і далі зноситимуть немовлят. Вони з Артуром домовилися, що поки вони тут, хлопець приходитиме до чоботаря і кидатиме у нижнє вікно копійку. Тоді Соломія вигляне і вони так будуть говорити. Він так має приходити увечері, і тепер Соломія дуже чекала, аби стемніло.
Дзень… Монета стукнула в шибку і Соломія відкрила.
— Давай туди сходимо…
— Соломія, ти здуріла?
— Вночі. Він нас шукає скрізь, але точно не в себе на роботі.
— Ну і що з того. Навіщо тобі туди?
— Я хочу бачити, чи вона працює. І все. Чесно.
— Ти… авантюристка. Чула?
Трохи подумавши, Артур зметикував: це можна зробити лише завтра, бо зараз у них вдома гості, в тому числі і пан доктор. Він не має нічого запідозрити. Тозавтра сходять, а сьогодні Соломія хай сидить тихо і нікому не розповідає, що надумала. Ну, крім нього, звісно.
Соломійка завжди знала, що Артур – голова. Хоч і дражнить Соломкою.

***
— Є хто дома? – Павло стукав у масивні дубові двері, але звідти ніхто не відповідав.
Чоловік повторив запитання – але в будинку не було чути ні живої душі.
— Ви когось шукаєте? – ретельна тітка з сусіднього будинку обіперлася на огорожу і розглядала Павла.
— Пані вчительку. Пані вчительку я шукаю, славайсу.
— Наталю?
— Ага, так-так… – Павло з надією подивився на сусідку, але та повідомила цілком невтішні речі.
Розповіла, що тут і справді жила вчителька з родичкою – сестра то, а може і донька. Ну обі молоді.
— А як ту другу дівчину звати?
— Соломія.
Сумнівів не було: то Павлова дитина. Але сусідка розповіла ось що.
— Вчора прийшов Наталин… мгм… мужчина. Ну вони ніби не жонаті, але разом багато років. Я не вникала, то не моя справа, але… Мгм, а, от про що я: прийшов, точніше сказати, я не бачила, коли він прийшов. Я вже бачила, як він по двору бігав. Шастав скрізь. А у дворі її одяг розкиданий. Мене побачив – втік – аж закурилося. Знаєте, чоловіче, я відтоді за будинком дивлюся – звідти ніхто не виходив. Я ото до міліціянтів задзвоню при вас, як паню вчительку хтось… ну ви розумієте… аби я перша там не опинилася. Аби на мене не подумали.
У Павла ноги підкошувалися: завзята сусідка щось торочила, що вона в книжках про таке читала, викликала міліціянтів… двері виважили, будинок порожній. Той пан у формі щось казав, що «давно має попастися», але хто і за що – до того вже Павлові не було справи. Прийшов у першу ж забігайлівку привокзальну і напився з горя. Все. Фертик тепер.
Далі його думка ніби розділилася на два голоси: один казав, що це лиш початок, що як він уже в місті – то все найдеться, головне достояти свого, а другий… а другий обрубував нитки надії: ти ж, бідний гуцуле, у цьому місті нікого не знаєш…Хто тобі буде шукати 20-річну дівчину, яку ви загубили на базарі, коли їй було 3? І як ти зібраєшся в цілком дорослій панні впізнати доньку, як ти бачив її цілком інакшою?
…Не знайти йому більше Соломії – так думав. Підсів якийсь чоловік, вони разом пили, співали – а далі не пам'ятає. Коли прийшов до себе – його власник закладу попросив розплатитися. Павло за пазуху, витягає гроші, вже би ішов, а торбу його хтось потягнув!
Протверезів зразу – там була решта грошей і одежа. Та Бог з нею, одежею тою – як тепер доїхати додому має? Як побитий пес, вийшов Павло з корчми, та щей на порозі перечепився і… черевик відокремився від пішошви.
Ще і босий тепер… Хоч сідай і плач, Павле. Біля нього збоку якийсь пан, дивний такий, сільським молодицям плаття віддавав гонорове, а взамін просив запаску і курушину. Молодиця дивилася на сукенку і очима їла (доньці би якраз), але як має у то вбиратися – доки доїде до села, з неї сміятися будуть, що вона така паня. Та і не ме серед дороги розбиратися, аби курушину віддати.
Чоловік скрушно розвів руками – дивні люди: їм даєш дорогу одежу, а вони не беруть. Тут майстер помітив і Павла. Бо Павловий рантух (чи що то на нім) свобідний – не скажеш, жіночий чи чоловічий.
— Пане, ану привезіть жінці з міста крам. Ви мені – оцю вашу верхню одіж, а я вам – оцю.
— Вже мене один обібрав до нитки, ще ви туманіть, — сердито відповів.
— Як обібрав? А… а що з вашими черевиками?
— А тако обібрав. Лишивси Павло голий-босий і немає чим назад у свої гори заїхати.
— То ходіть д'мині. Я не шуткую. Майстер я, від черевиків.Злагодю вашу пару, а ви мені за то у одній справі поможіть.
— Та чим вам можу помогти? Навіть заплатити – і то не годен.
— Не треба мені жадної плати, — заперечив майстер і почав розказувати. Про двох жінок, яких з міських пань треба перебрати на простих сільських молодиць і помогти втекти.
— Від кого?
— Від убійника, — затаєно сказав майстер і Павло більше не розпитував. Поможе, чого би і ні.
Майстер завів Павла у підвальну кімнату, «землівку», як він казав, і показав на Соломію і Наталю:
— От цих дівчат треба зробити подібними на сільських.
Соломія відчула холодок кімнати. «Я таки перенервувалася за цей день», — подумала на виправдання того дивного стану. І руки трусяться чогось, і в горлі сохне. Попросила би в майстра води, але встидалася гостя.
— Але їм треба інакшу одіж. Наші жінки так си не збирают, — перше зрозумів Павло і згадав, що майстер так нічого і не виміняв.
— Я придумала, — втрутилася Соломія. – Зараз нам принесуть наші гроші.
— Хто, — підозріло перепитала Наталя.
— Свої, — заспокоїла Соломія і подумала: так, ось він привід без зайвих питань вибратися назовні і сходити з Артуром у то кубло. Що робити далі – вона поняття не мала, але як вийти – це вже ясно.
— Партизанка мала, — пожартував майстер. – І що далі?
— А далі простіше двох вух: ми даємо гроші чоловікові, він іде і купує на базарі таку одіж, яку в нього в селі носять. Ми переодягаємося. Ви заставляєте Наталю трохи попорпатися у вас на грядці: аби її руки не виглядали аж геть по-панськи. А я свої показувати не буду. Далі вуйко купує квитки на всіх (ніби ми його дочка і дружина, скажім), і везе до себе в село. А там нас точно ніхто не знайде. – Соломія явно тріумфувала, як у неї все гладко зійшлося.
— Ти диви, яке воно хитре, — Наталя обняла свою кучеряву спільницю і заспокоєно посміхнулася. Павло лиш кивнув головою, що згоден. І сьорбав чай. Бо таки, холєра, в горлі пересохло.
Як тільки Соломія дочекалася умовного сигналу копійкою, убралася в майстрову чорну одіж, аби її таки ніхто у темряві не розпізнав, і вийшла до Артура. Щоби не шукали зразу, попередила Наталю, що вони ще якийсь час говоритимуть у саду. Наталя знала, що Артур – то симпатія малої, тому не перечила. Все ж ніби гаразд…
Коли Артур і Соломія крок до крока чеканили твердим бруком, дівчині вперше стало тривожно. Дійшли до занехаяної цегляної будівлі, звідки так млосно пахло вапном, затаїлися. Там всього дві кімнати, а Соломія уявила собі цілу мануфактуру. Ніяка це не фабрика, будинок якийсь. До дверей підійшла жінка.
— Хвойда, — прошепотів Артур.
— Чого ти ображаєш її?
— Ти не зрозуміла. Так одягаються хвойди. Ось чого вони віддають дітей. Ці пані з «червоних ліхтарів».
— Яких, — шептала Соломія.
-Червоних. Червоний ліхтар чіпляють на будинок, де приймають повії. Розумієш? І вони отак виглядають, — вказав ще раз на незнайомку Артур.
— А ти звідки знаєш? – Соломія підозріло покосилася. Артур просопів щось у вуса.
— Артур, Артур… А що вона робить? – Соломія побачила, як жінка на вході віддала іншій жінці (тій, яка прийшла) банку з чимсь мутним.
Обоє прислухалися.
«Оце випий і воно тобі буде само збігати. А я ввечері прийду і дороблю справу, — простягнула жінка у фартуху повії. В цей дім поки самих дітей не приймаємо. Господар наказав поки лиш у клієнток все робити»…
— А чого?
— Бо так. Ви пийте і не бійтеся, воно родиться вже таке, як нам треба».
Соломії стало раптом так гидко, що вона справді побоялася, що вирве. Рішення що робити далі обом прийшло в голову абсолютно несподівано: молоді люди помітили драбину, прикладену до напівзаваленого перекособоченого даху.
— Давай туди.
— Навіщо?
— Я хочу побачити, що там всередині. Через двері не зайти – може звідти якось можна.
— Соломія, що ти хочеш побачити?
— Янголів. Тих, яких «випускає» ця фабрика.
Артурові стало на якусь мить страшно, але ж він не міг цього показати перед дівчиною, того скомандував:
— Давай, тільки тихо.
— Артуре, ти щось дізнався про це місце?, — Соломія підібрала поли спідниці і почала пробиратися по драбині.
— Я знайшов у діда замітки деякі, не все зрозумів, але суть така: жінки віддають ніби на утримання своїх немовлят. А їх тут або морять голодом, або мучать страшно. Голками наприклад хвойними насилу годують. Тут їх вбивають, от тобі і фабрика янголів. А «на дому» — це вона приходить додому до такої «маман» і приймає пологи. Це дуже рідко, у крайніх випадках – майже завжди вони прйимають уже народжених дітей і не мають справи з пологами. Коли дитину вбивають в утробі – для них то «марудна» робота – жінці майже не вдається вижити підчас народження мертвого плоду в таких умовах та і не всі вони знаються на акушерстві. «Фабрика янголів» — то ніби сиротинець, туди потрапляють переважно народжені діти. Потрапляють ненадовго – тут їх вбивають повільно…
Соломія зіщулися від почутого і вхопилася Артурові за рукав. Вони обоє помітили, що дах у будинку поганенький, стеля взагалі світиться, то всередину видно досить непогано. Бо там свічка.
В жодній з кімнат Соломія не побачила немовлят. Побачила кота, який гострив кігті у віник і нявчав. Так! Як вона не додумалася раніше! Її звичка пародіювати. Соломія припала до шпари у стелі і… заплакала немовлям.
Жінка в фартусі скочила з ліжка, підійшла до дверей (аби пересвідчитися, що ніхто не підкинув), а Соломія чимраз голосніше і моторошніше ревіла. Артур доти підклав у защіпку якогось ножа – аби раптом стара не додумалася шукати на даху.
Соломія перейшла далі на хрип, а відтак на шепіт: «ти убила, ти убила..». І знов плачі дитячі. Жінка хотіла чимруж вибігти з старого будинку, але зечепилася спідницею за цвях. Соломія, сама не знаючи, ким керована, прошипіла наступне: «Як вб'єш ще одного – я тебе задушшшш-у…». Жінка вилетіла у двері з обривками спідниці, перебігла через вулицю, зникла десь. Артур розчепив засув даху і скомандував:
— Злазьмо. Швидко.
Серце калатало і вистрибувало. Так, треба тікати звідси якнайшвидше. Артур запропонував у його схованку. Насправді то було горище його будинку – зі свічками, цілою купою книг і згортків.
— Соломія, сідай сюди, — розгріб стоси паперу і вказав на м'яку тафту. Щоправда, без ніжок, але для даху – якраз.
Розглядав уважно дівчину, яка всілася і згорнулася наляканим кошеням.
— Ну ти артистка взагалі. Тебе хто навчив?
— Кіт.
— Та я серйозно.
— І я серйозно. Я спочатку кота копіювала, аби цього… дідька посердити. Він котів на дух не переносить. А я – його.
— Ловко ти, — посміхнувся.
Треба придумати, що робити далі. Адже мала задумала знищити фарбику. А одною наляканою санітаркою справи не владнаєш.
— Артур, ти адресу запам'ятав?
— Я і так її знав. За тим будинком старий сиротинець рахується, я сам читав.
— Мені треба багато паперу і ручку, — Соломія вже, здається, знала, що робитиме.
А далі Соломія всю ніч переписувала один і той же текст: що фабрика янголів знаходиться там і там. Власник такий-то. І що копій записки – тисяча. Вдосвіта вони підкинули папірці під міліцейський відділок, під церкви і на Володимирову основну роботу – в лікарню. І під будинки городян: ніколи ж не вгадаєш, хто візьме на себе сміливість розплутати це все. Головне пустити імпульси.
За ту ніч Соломія підкинула папірці заїжджому мандрівникові, який відомим журналістом виявився, сестрі милосердя, котра над усе опікується материнством і має для цього всі законодавчі важелі, і одному чесному міліціянтові. Механізм спрацював, для Володимира лещата пастки затиснулися ще з того моменту, коли в лікарні його керівництво дізналося, чим ще він займається і звільнило його до дідька. А далі – як по маслу…
Звісно, Наталка всі очі виплакала. Але Соломія прийшла надто щаслива, чим трохи спантеличила. Та і чоловік той спав, то Наталка і не кричала, а пошепки спитала, де мала була.
— Я зруйнувала фабрику янголів. Точніше, ми.
— Що ти сказала?
— Наталю, я тобі все потім розповім, скажу одне: про нього вже знає ціле місто. То думаю, скоро ти зможеш повернутися у свій будинок. Я розповіла всьому місту (не скажу, як) про Володимира. Мене ніхто не бачив. Давай пересидимо дні два і просто почитаємо пресу. А чоловік – хай їде здоровий, не буде ж він нас чекати.
Наталка спочатку не погоджувалася, але надійшов майстер, який повідомив: вдалося лише один квиток купити, всі розібрали. То жінки перебралися в другу кімнату, подякували чоботареві, а той рано вручив Павлові квиток, гроші і цілі черевики і попросив за нього добре помолитися. Сказав, що досить і цього. Павло то послухав і пішов… Ні з чим…

***
Наталка таки вирішила знову вертатися до Коломиї. Ні, Володимир уже не загрожував, він таки відповість перед законом, але… не могла вона більше залишатися ні в тому будинку, ні в тому дворику, який пам'ятав стільки її любові. Адже не можна отак викреслити 10 років життя і взаємин. І якби вона в нього не закохалася – він би не був з нею, бо видить Бог – то вона сама так захотіла. Квартирувати надумала в пані Рузі. Та прийме.

Вагон стукотів і стрясався на колії, Павло відходив від хмелю із тверезістю сум прийшов: бо не знайшов доньку. Правду тоді баба Нуця сказала: як не поїхати зразу – нічо не вийде…

Розділ 2
1.

«Я не навчуся, напевно, писати красивих листів, але доброї днини тобі, Артуре. З Коломиєю уже трохи звиклася, майже усі дні читаю. Поки квартира пані Рузі мені ще цілком чужа, тому я просто багато читаю. А вона постійно розпитує, де мої справжні мама і тато. То так стомлює, Артуре, бо я сама не знаю відповідей на її питання. А вона нудна, тому я зовсім не хочу з нею говорити.
Ми таки надумалися з Наталкою робити здравницю, і ця тітка Рузя грошима обіцяла помогти. Ні, вона не є погана, просто говорити з нею я зовсім не вмію. Будемо спочатку діток з лікарні на вихідні забирати і лікувати травами, а там може і домашніх діток на лікування пришлють.
Я уже знаю робити компреси і перев'язувати вмію, певно вчитимуся таки на докторку по твоїх книжках. Я би розказала тобі, що насадила тут великих білих півоній, як ті були, але ти меш сміятися, що я ніжне дівчатко. То я тобі не розкажу за півонії.
Буду зараз іти спацірувати перед сном, тоді і відправлю листа. І чекаю від тебе відповіді – як твоє життя, Артуре?»

***
«Привіт і тобі, Соломка. Я би навіть сказав, що скучив,і то буде правдою. З тобою весело, а тут у мене навчання і навчання, книги і книги. Так що добре подумай, чи ти таки справді хочеш вчитися.
То я жартую, звичайно.Записався на години танців. Я і не думав, що на то вдатний, цікаво. Товариш мій цього року отримає ступінь доктора, а мені ще до того є і є. Дід нових павуків накупив, як приїдеш у гості – обов'язково дам потримати. Я знаю, ти від них у захваті.
Артур».

****
«Привіт тобі знову. Хоч ти і дражниш Соломкою, але дуже швидко відписуєш. То друг ти справді непоганий. Жартую: друг ти дуже хороший. Я тут вже замучилася вмовляти Наталку з кимсь познайомитися – все за своїм доктором сохне, чорти би його побрали. А вона хороша дуже, того не хотіла би, щоби так.
Ми надумали зілля в гірських жінок купувати, а ще ліпше в одних і тих самих. Дітки на процедури весь час приходять, то маю бути певна, що всі трави хороші і добре зібрані. Як можеш, перешли мені визначник рослин, бо тут такого нема. А я тобі за то краватку пошию – будеш пан над всі пани пан. Як життя молоде, як наука?
Соломія».

… «… я мав би при зустрічі, але хто його знає, коли вона буде, та зустріч. То не ти сентиментальне дівчисько, то я тут скучаю. Так уже вийшло, сподобалася ти мені. Певно, давно»…
Закреслено, зіжмакано, викинуто, написано по-інакшому:
«Днини доброї, панянко Соломіє! Так, я уже не дражню тебе Соломкою, бо таки справді давно бачив. При зустрічі обов'язково скажу… що ти Соломка. Визначник перешлю, знайшов якраз хороший. Матиму справи скоро у вас у місті, то приїду подивитися, що ви там за зілля робите. Сподіваюся, пригостиш, тим, котре не дуже гірке. Як життя-буття, заміж ще не вийшла? Хоча… ти би розказала. Пиши, не забувай. І вчися, хоч ти і так розумна. Може і вийде з тебе докторка.
Артур».

І Соломія його давно бачила. І скучила звичайно, але не скаже. Ще чого. Обійдеться.

2.

Гребінка шаркала і збирала горошини афин, найкрупніші Ярина відразу куштувала. Коли у лісі ще холодно – так добре працюється. Зашаруділо за кущем щось – пригнулася і сховалася за папоротником. Іван. Та і чого крадеться?
— Ну, зайчиха, страшно? – сміється.
— Яка я тобі зайчиха?
— А лиш шум зачула – зразу сховалася. Як не зайчиха.
— А нема чого скрадатися, — вийшла з-за папороті і почала обтрясатися.
— Я цей… не хотів. Я д'тобі ішов, аби тебе на камінь один відвести. Там файно…
— А де тот камінь?
— У верхах трохи. Ми з татом туда у гриби все ходимо, хоть мама сварит.
— А чого сварит?
— Бо каже, то місце сплетене.
— Єке?
— Сплетене. І дуже добре, і дуже зле.
— То чого мене туда ведеш?
— Я не вірю в то – ну, шо погане. Там просто файно, а ти таке любиш.
Але Ярині не давало спокою якраз то, що Івась сказав про «сплетене» місце. Того попросила більше розказати, якщо він знає.
— Ну мені так розказували: як на тому камінню лєгти спати, то мож видіти один день з минувшого або один з прийдешного. Ніби у сні, але все, шо уздриш – так і було або так і буде.
Ярині мурашки поповзли – страшно таке пробувати. Але коли видерлися на горб і на потемки лісової тіні пробралося сонце і засвітило на гладенький мох коло каменів – Яра відважилася.
— Дай мені руку і будь коло мене. Я лягаю.
— Яри', тажи то байки. Куда на сирій землі спати?
— Іванку, дуже тебе просю, — подивилася на парубка так, що зачервонівся, і лиш кивнув, що най буде.
Сон спочатку не йшов. Чула холодок землі, як квіти пахнуть. Хвоя… Вітерець легонький чула. А відтак і задрімала, Іван сидів і тримав дівчину за руку. Сон прийшов відразу, і весь із незнайомими людьми:

«- Нусько, ти перша пробуй. Що меш робити?
Три дівчині з розпущеними косами сиділи у хаті при свічці.
— Привертати буду.
— А кого – скажеш?
— Марка.
— Ого ти забагла. Війта син – немало-небагато.
— Мете видіти…
Нуся стрясла волоссям, сіпнула одну волосину, водила над свічкою, відтак руками над вогнем водила, відтак заперезалася і сіла коло дівчат, а недопалену волосину – в пазуху.
— А ти, Теклюсю?
Я ворожити не буду, лиш розкажу. Бо вже робила і помогло… Як любиш когось і хочеш, щоби дитина у вас була, то маєте в четвер позичити в жінки багатодітної сорочку і з своїм любком у тій сорочці спати лягти. Я так робила, і буде мале у нас з Митриком…
Третя на то сполотніла. Бо мала всю надію, що Митро свою бездітну лишить і до неї піде. А тепер… а тепер нею злість аж засіпала…
— Параско, а ти? – дівчата подивилися на третю дівчину, яка чорними тривожними очима бігала по хаті.
— І я вас навчу, — сказала з притиском… — Як хто вам горло в цім життю здушить, і схочете звести зі світу, то зашепчіть воскові шкарлупи і не буде в того роду доброго плоду…
— Параско, побійся Бога, не вчи нас таке, — вухам своїм не вірила Текля…
— А я і не вчу… Доста, що я то вмію, — прошипіла і вийшла в ніч……


Далі Ярина той сон бачила якимись уривками, які перетікають одні в один: та, що Нуця, тримає за руку якогось чоловіка, а він топиться – ніби восковий. На шлюб стають, бо руки рушниками зв'язані. А він чимраз більше топиться, пропадає. А вона плаче: «Марку-Марку, прости, що тебе на воскові приворожила, то я тебе зі світу звела, то я винна…». І далі вона сама у тій чорноті. В чорній хустці – одовиця. Дивиться ще на одного чоловіка – але він тікає від неї. «Ти – чорна, ти – чорна», — каже…Відтак сниться ця, що за сорочку від багатодітної казала. Сниться, що сидить на долівці якоїсь хати, а під нею – яйця, ніби вона їх насиджує. А третя, Параска, сниться, що горить у своїй хаті, а якась чорна рука докидає у той вогонь полін, ніби на ватру…»
Коли Ярина відкрила очі – на неї Іван дивився. «Ти чого?» — питає. Бо Ярина потом вкрилася і тяжко дише. Ніби прибігла відкись…
А вона лиш одне слово виговорила: «Виділа». І очима в небо. Бо не могла повірити, що так буває…

*******
Ну ось. Ще трохи докапає – і можна в пляшки розливати. Дарка милувалася тим, як рівно бродить вино. Вишневе – ніхто більше таке не вміє. Взяла собі за основу то, що Нуця покійна колись вчила, і підмішала туди цілющі трави. Нікому не казала, які – вино пахне чудесно, і ніхто ним не упивається, лиш Дарка знала як то робити. А взагалі зілля дуже багато лишилося від літнього Івана – їм самим не треба стільки.
— Може би продати, — порадив Павло.
— Якби лиш хтось брав. Тут кожен дорогу в ліс знає…
— Тут так, а в місті розберут, котрі розумні.
— Гм… А ти знаєш… Правда: яблуками торгують, сиром торгують, а зіллям – мало.
— Пани так само хочут доброї гербати, — посміхнувся і пішов далі до своїх бочок.
«… де ж ти, хмелю зиму зимував..», — намугикував. Добра днина, того і робота береться.
О, Яра прийшла. Бліда лиш якась. І без кошіля…
— Яри', а де афини?
— Які?
— А ти не по афини ішла зранку? Так… ану розказуй.
— Я… я вам обом розкажу. В хаті. Дєдю, нічо злого зі мною не було. Просто я хочу, аби ви то обоє чули.
В сні було все правильно. Павло підтвердив Ярині, що її бабка (хоч вона її і не пам'ятає) справді звалася Текля. І дружила вона з сусідкою Нуцею і двоюрідною сестрою Параскою, так все і було. Коли про чорні яйця Павло з Даркою почули, так само все зрозуміли: то ось хто зашептав на їх рід і чого…Покійна Параска ціле своє життя любила їхнього дєдю Митра і того хотіла звести зі світу рід, який пішов від нього з іншою жінкою.
— Іван спочатку не вірив. Ну ми цей… двоє пішли. Але я вірю. Вірю, бо сестра моя пропала, бо дєдева друга дитина збігла, бо… бо боюся, що і мені шос буде.
Павло і Дарка аж дивувалися, як їх мала все розуміє. То, про що ніколи з нею не говорили – що їх рід розпадається, хоч і нікому не роблять зла. Дарка не знала, що відповісти доньці, але Павло знав:
— Мені неня покійна казала колись, що як чуєш на собі чиєсь зло – маєш молитвою і бесідою то зло розтопити. А на чому ворожуть – то спалитися має.
— Ті дідчі єця і так горіли, вони ж під хатою були, — Дарка додала.
— Видко, так мало бути. Але їх віднести треба від хати. Я тогди їх присипав у землі, боявся рунтати.
— Я віднесу їх у бердо, — сказала Дарка. І віднесла. Чисто так, як тоді, коли Соломію носила.
Відтак пішли усі д'Парасці на гріб. Заговорила Дарка по молитві перша:
— Вам боліло, бо дорогий вам чоловік з другою був. Сім'я їх, добро їх – все боліло вам. Біль вас повів. Най простить вас Бог і гріх ваш відпустить, і най нашого роду ваша злість попуститься. Спочивайте з миром, вуйно Параско…
Звіявся звідкись вітер і почав носити вишневим листом – пообривав їх цілими з якоїсь галузи. То душа носилася – недолюблена, молода, і до самої смерті сердита. Павлова родина перехрестилася і поволеньки пішла з цвинтаря. Вихор всівся, душа видихнула і полетіла до хмар.

3.
— А це в тебе лодимки?, — рудоволосий хлопчик обхопив Соломію за шию, поки вона замазувала висипку.
— Кажи «р-р». Р-родимки, — посміхнулася.
— Рл-лодимки.
— Р-р…, — заперечила, сміючись.
— Р-р, — передражнив хтось за плечима.
Соломія випустила баночку з мікстурою: Артур! Коли обіймалися, то навіть забули, що то посеред зали, і що діти дивляться.
Попросила Наталю підмінити. Звісно, вона відпустила. То поки Соломія і Артур гуляли в саду, вона йому щебетала про сорти лілій і що хлопчик ось-ось «р» вимовлятиме, а він зупинив її посеред стежки і лиш сказав: «Люблю. Тебе».
Наталя дивилася на пару з вікна – вона знала, що то вже пара. Ще тоді, коли мала у тяжкий час без сумніву довірилася йому. Вона правильно вибрала свою любов – цей береже. Свою любов Наталя пригадала – солодко-тягучу, як мед. Яка потім зацукріла і ніяка стала…але то лиш на якусь мить задумалася, бо привели трьох малюків – треба їм купіль з травами робити.

******
Втікач. Цей статус не надто подобався Володимирові, але мусів миритися. Зачинився в кімнаті на ключ і неквапно нарізав сир. Тут його ніхто не знає, то й добре. Дощ за вікном переходив у зливу, старий будинок, здавалося, прогинався, як старий капелюх, проте затишок сяк-так втримував: у кімнаті лікаря було сухо, тепло і пахло сиром.
Приготував для читання сьогоднішні газети, то коли завариться кава – саме час для читання. Хоча зараз краще відкоркувати вино. Так, вино. А то якось зовсім похмуро все.
Стук у двері. Хто? Ні, не відчинятиме. Помилилися, мабуть – якщо в цілому місті він вітається лиш з продавцем книг – то значить – не знає нікого. А отже, нема чого до нього в гості проситися.
Знову стук. А це вже стривожило. Хто то такий наполегливий? Навшпиньки підкрався до дверей, слухає. А звідти… жіночий голос:
— Пустіть…
Жебрачка може якась, або від дощу ховається. Ну то і добре, а то вже налякався, що міліціянти. Нікого він не впускатиме. Ще чого.
— … Мамко свята, як болить…
Володимир здригнувся від почутого, бо … так його мама сказала. Коли родила меншого. Вони тоді самі двоє в хаті були. І ця картина Володимирові стала нараз перед очима…
Мама мотала головою зі сторони і сторону і її волосся мокрим зробилося. Вона все голосила, а Володько не знав, чим їй зарадити.
— Мамко свята, як болить! – мама Неля вже просто ридала, біль дійшов до гарячки, а малий Володька вибіг у зливу і з усіх сил кричав, аби хоч хтось із будинку почув. А в цьому будинку жила лиш глуха кравчиня… він на вулицю вибіг, кричав ще більше, і далі ніхто не вчув. Злива збивала з дерева сливки, хлопчик наступав на них і падав до болота і крізь дощ кричав знов, а його ніхто не вчув…
Вернувся до мами, її руки обвили скривавлену дитину, а очі закриті. Прозорі повіки мами і такі ж народженої мертвої дитини. Того Володя ніколи не забуде.

…- Пустіть мене, прошу…
Володимир відкрив двері. Перед ним стояло худе і мокре дівчисько і чогось у крові. Тремтіло.
— Ти хто? – укутував бідолаху одіялом.
— М-м-мрія… — дрожала синіми губами.
— Чия мрія? – перепитав спантелично.
Тоді дівчина сказала виразніше: «Марія».

Коли відігрілася – Володимир приніс їй картоплі. Відварив, поки спала. Вона їсти не схотіла, лиш пити, чогось холодного. Приклав руку до лоба – жар. Відтак у неї випитав, що було. Вона й розказала: носила дитину, а потому тато тої дитини прийшов. Казав, би не родила – запізно казав, бо роди з дня на день. Бив її дуже… І збігла дитина, а вона, як прийшла в себе, то тікати мусіла. Бо він ще раз п'яний прийшов і казав, що і її заб'є, як розкаже комусь.
— Скільки тобі років? – Володимир приклав компресс Марії і дав води.
— П'ятнадцять.
«Яка ще дитина, а вже натерпілася», — подумав собі і скрутив лямпу, аби дівчина заснути могла.

4.
Дарка набрала по два пучки кожного зілля, поскладала у торбу і справилася до міста. Пані то букетами називають, бо Дарка зілля не кришить, як решту травників, а продає з цілими стеблами – аби людина виділа, що брала. В торбу поклала булку з маслом – має при брамі церковній жебракові дати на добрий заробіток.
Сонце ще лиш потрохи пробирається – то гладить Дарку за шию та лице. Зав'язала тугіше хустку – так май чепурніше.
З прозорої шиби дивиться услід своїй газдині Павло – як туга запаска її стан ладний тримає, як біла пругка сорочка у складки пішла. Файна в нього молодиця.

Швидше би до полудня – Артур має прийти… Соломія, витираючи пил, думками була вже у виноградній алеї, де вони зустрітися мають. Який же день хороший! Соломія обкрутилася навкруги стільця і зробила плавний випад – як раптом зачепила щось на креденсі, почувся лиш тріск. Оглянулася – Наталина ваза розбилася, улюблена. Як же тепер – вона не відважиться сказати про шкоду – Наталка завжди в цю вазу кленовий лист складає, саме в цю вазу. Хоч таких ваз насправді скільки завгодно, ледь не в кожній лавці… Точно… Відкупити.
Соломія вхопила капелюшок і швиденько побігла в місто. Треба встигнути, поки Наталя з бібліотеки не прийшла.
Не щастить так не щастить: за чим у крамницю ідеш – саме того і не знайдеш. Віяла, мило, корзини – все, що хочеш. Лише не вази. Або не такі. Лишився базар – там теж є одна лавочка з посудом.
«Пані – беріть любистку. Хоч на купіль, хоч хітанку обвити»… хтось сказав услід. І Соломія роззирнулася по базарі: хітанка. Хітанка. Хто сказав це слово? Натовп закрутив Соломію, і в тому рейваху якогось окремого обличчя і голосу не розбереш. Ярмарок юрмував, як розворушений мурашник. В ярмарку всі вкупі…
… Гуцулка сперлася біля стіни – боже святий, як сонце палить. Ніхто зілля не питає, торг не хоче йти. Попросила у сусідки горня водички – та напоями сироповими торгує. Не хоче сиропу, водички лиш би. Стала пити – як за тайстру шарпнув хтось, і викотилася з тим горням, і на землі опинилася. Коли голову підняла – чіпка рука якоїсь панни тримала її торбу з одного боку, замурзаний босяк – з другого. Панна шарпнула і відчеканила: «Або пускаєш, або зараз тут міліціянти. Не на ту напав»… Босяк вилався, сплюнув і втік. Дивно, але ніхто з натовпу його не зупинив. Панна віддала Дарці тайстру.
— Діковать, панночко. Я буду за вас Божку просити. Як звати вас?
— Соломія, — посміхнулася.
Дарку скололо і відразу дихати не дало: то вона, то вона. Дивилася на дівчину повними сліз очима. Соломія спочатку не зрозуміла, чого то так. Але час став зупинятися. Почуте перед тим слово «хітанка» було лиш першим завитком її спогадів. Другим спогадом стали рясні складки на гуцулчиній сорочці, і сорочка… в сині хрестики. Та сама сорочка!
— Як називаєтеся? – вимовила, ледь не задихаючись.
— Мама твоя….

*****
Таке враження було в Соломії, що вона гори бачить вперше. Бо не пам'ятала того дня, коли лікувала очі. Єдине, що пам'ятала з раннього дитинства – то татову хітанку і базар. Базар ще також добре пам'ятає. Коли побачила тата – ледь не скрикнула: то ж той чоловік, що їх від чоботаря у гори забирати мав… І тато лиш рота відкрив: через хміль у голові нічого тоді не зрозумів, а в одній кімнаті сиділи. А сестру зовсім подивовано зустріла: ніби й подібні, а ніби й зовсім ні.
«Ми колись подібні були. Коли я ще в школу не ходила – мені так казали. Навіть ходила селом чутка, що мама наша найшла дитину», — посміхнулася Яра і очам не вірила, що Соломія з ними.
Тільки Наталці перший вечір ой як боліло – Соломія казала, що не назавжди. Вона вернеться – тут робота, Артур, та і вчитися схоче. Але тепер у неї є батьки, а Наталя… Наталя так хотіла, аби Соломія рідних знайшла, а тепер ось самотньою зовсім чується. Вечір був рідкий від місяця і теплий-теплий. Того не спалося. Того думалося. Про роки. Що їй уже не двадцять і не тридцять, а кращі роки свого життя провела в любові до чужого чоловіка і у вихованні не своєї дитини.

5.

Сухими губами Володимир вхопив ранкове повітря. Знову сон виморив. Снилися ляльки з відкрученими головами, закидані у якийсь великий ящик. Що вони встають самі, їм прикручується на місце голова, вони стають живі і з малих ляльок робляться спочатку дітьми, а потім дорослими людьми – ходять кожен у свій бік, сміються, займаються кожен своїм, хтось плеснув у долоні – вони знову ляльками стали в коробці, і знов без голови.
Підійшов до вікна, намацав у шухляді цигарки і закурив. Чи не коже день останнім часом цей сум приходить, сум після сну. Роздряпує ніби звередини, давно такого не було, і тоді хочеться дві речі – або напитися так, аби не пма'ятав ні сну, ну пробудження… або родитися заново. Зловив себе на думці, що заздрить людям, які можуть просто жити – які за собою нічого не носять.
Навіть якщо про тебе нічого не знають – пам'ять власна за собою носить усе. Вчора пішов за продуктами – а там хлопчик у черзі стоїть, вуличний, і лиш несміливо розглядає дорослих, які також місце зайняли.
— Ти крайній, хлопчику?
— Я… я просто стою.
— Як це – просто?
— Ну… я не можу більше голодний. Я хочу їсти, — ковтаючи сором, вимовив малюк…
Отоді Володимира стиснуло і викрутило якимись лещатами. Купив малому хлібину, а за продукти собі і забув. Чогось подумалося тоді: його санітарки заморили голодом набагато молодших – таких, які ще не можуть сказати, що вони хочуть їсти, що вони… жити хочуть.
Це відколи Марія, йому так думається. Раніше просто мовчав і пив. І багато читав – так менше вільного простору для неприємних роздумів.
Коли повернувся додому – Марія якраз закривала книгу.
— Ви ще мені книг принесіть, я читатиму, — Марія віддала акуратні томики Володимирові і подякувала.
Його трохи дивувала ця її спрага читати, але книги давав, чимраз нові. Марія від того дня, коли вперше прийшла, віджила і трохи погладшала. Носила довгу блакитну сукню, яку він подарував, і особливо просила, аби інших не купував, що їй достатньо.
— Як же ти в одній? Треба хоча би на зміну…
— Я пратиму її вночі, а на рано вона суха буде, — Марія відколи виздоровіла, показала свою вдачу – спокійну, але дуже тверду.
— Чому ти так хочеш? У мене достатньо грошей.
— Я не ваша дочка. Живу у вас, ви виходили мене. За це маю бути вдячна, а не обтяжувати ще більше. Я хочу вивчитися, але сама. Щоби без грошей – так можна?
— Самоосвіта – ти маєш на увазі?
— Так, книги вдома. Підкажіть, що маю прочитати, щоби бути розумною.
— Підкажу, — це здивувало Влодка. – Ця дівчина, яка сліпо вірить йому і жодного разу не спитала про його минуле, має ще одну ціль – щоби він її поважав.
Так і сказала і в бесіді. Вони пили вино і дивилися на вогонь, Володимир раптом спитав:
— Чому я тобі такий важливий? Справа ж не у тому, що ти живеш у моїй квартирі, правда?
— Правда… Я прожила хай небагато – 15 років, але за цей час з боку інших я знала лиш насмішку, бо бідна. Той чоловік, який ходив до мене – я не знала нікого, крім нього. Думала – як не позволю йому, то буду повік сама. Він мене і разу не спитав, чи хотіла би я вчитися, нічого не питав – просто приходив і замикав за собою двері. А я боялася його не приймити – казав, що крім нього ніхто не подивиться на сироту. Ви мене напівпритомну виходили. І в перший же день спитали, чи цікаві мені ті газети, які є у вас. Ви побачили людину. Ви – інакший.
Володимира то вкололо. Бо «інакший» його дружиною вимовлялося, коли складність його вдачі малася на увазі. Одиновий вовк, який підпускає на свою територію дуже неохоче. Наталя сказала йому інакшими словами – що він «якийсь не такий». В неї було завжди відчуття, що він недоговорює. А він не бачив причин, чому має договорювати. Подобалася, поки подобалася, а потім йому просто треба булок удись приходити, коли і дім – не варіант. Найдивніше те, що в ньому теж не бачили людину – так, щоби по-справжньому. Хоч він і не вагітна сирота, а цілком самостійна людина…
Дивно щей те, що це дівчисько розказує все, а їй хіба розкажеш… Володимир чогось боявся, аби Марія розчарувалася.
Вони якось розумілися, коли годинами сиділи біля вогню і читали газети. Зловив себе на думці, що зустрінь її років тридцять тому – не було би «другої роботи» — перед нею совісно би було. Ось їй би не збрехав.
Марія вчилася і вчилася, хоч заняття вибрала ніби цілком не наукове – випікала булочки у місцевої єврейки. День булочки пекла – вночі читала, хоч стара єврейка і дивувалася, нащо дівчині стільки книг… Але працелюбність Маріїна їй сподобалася, то сказала: при пекарні є вільна комірчина, як вона згоджується пекти булочки всю зміну – то може там житии, то буде її дім.
Не знати й чого, це Володимира якось лишило серед води. Він настільки звик, що вона потрохи надкушує пиріг (як мишеня мале) і читає весь час, що… що не знав, як без неї. Хоча мова не про книги і про пироги, мова про те, що його просто тягло. Ром не дурманив першу порцію і другу, а третя дала хмелю за всі зараз. Сам не пам'ятає, як зайшов до Марії у спальню і став затискати її до стіни і цілувати п'яними губами.
Не знає й Марія, як вхопила в руку кришталеву вазу і з усієї сили тріснула нею захмелілого Володимира….
…. Коли привідкрив очі – лежить посеред підлоги, голова гуде, в роті пересохло. Дідько… треба на ліжко перелягти…

Прокинувся – зрозумів, що вечір. Проспав цілу добу. Марію згадав – сором обпік… От же він тварина – це ж треба було так напитися. Як тепер цьому дівчаті у очі дивитися. Та тепер вона точно втече.
Стук у двері. Відкрилися. На порозі Марія з підносом. Бульйон, каже принесла, щоби краще почувався.
— Та я… нормально почуваюся.
— Точно?
— Цілком.
— То тепер, — Марія стала просто перед ним, — я можу бути ваша.
— Що?
— Я вдарила, бо не хотіла, аб ви були зі мною лиш на п'яну голову. Якщо ви дійсно ще не передумали – я тут.
Сором і здивування абсолютно перемішалися, єдине що зміг запитати – навіщо це їй.
— Я не можу вам відмовити просто. Бо… люблю вас, здається.
— А чого ж ти… чого не кажеш нічого?
— Бо і не скажу. Бо я боюся вас… всіх. Але якщо вам це треба – то я тут.
Її невинний і одночасно прямолінійний розум дуже точно описав той його тодішній стан – хіть, потреба. Навряд чи вона любить його як чоловіка – батька, може, бачить. І готова зараз переступити через себе, якщо він так захоче.
— Давай я суп, а ти – яйце. Сам не впораюся: допоможеш? – посміхнувся спантеличено.
— Ага, — зітхнула і пішла присунути столик.
Гарячий суп справді покращив стан, трохи згодом вони пили і вино.
— Знаєш, Марі', насправді я погана людина. Хоча … ти це точно не знаєш.
— І не буду знати. Я вас знаю таким, який ви є для мене, який для інших – мені нецікаво. Єдине що знаю – ви одружений був або є – смужка на безіменному так і не дається засмагнути.
Володимир надпив вино і уважно подивився на Марію. Дивна вона людина. В хорошому сенсі – дивна.
— Ви можете почати спочатку лиш в одному випадку, — Марія неквапно надпила бордови й напій.
— ?
— Якщо думати і чинитимете повністю протилежно до минулого. Думати теж маєте інакше.
— Що може зробити людина у місті, де її ніхто не знає? Людина, яка ні з ким не спілкується, бо ховається від правосуддя?
Марія не стала перепитувати нічого, лиш замислилася.
— У вас є гроші?
— Так.
— Багато?
— Так.
— Віддайте туди, де можете лишитися анонімним. В таке місце, яке пов'язане з вашим гріхом. І помогайте ціле життя дією, але аби за то знали тільки ви. Навіть мені не кажіть. Ви вмієте молитися?
— Вмію. Але останній раз молився давно.
Володимир згадав, коли він молився. З відчаєм так, з усіх сил. Перший раз – коли мамині очі закрилися, а той дощ аж реве, а мала дитина стоїть коло ліжка і плачучи просить Бога, аби вернув назад. Зминає в руці змоклого від дощу сірого картуза, аж викручує, і плаче з усіх сил, то з відчаю того не може пригадати усю молитву, а схлипами вимовляє що пам'ятає.
А другий раз – коли приймав перші пологи. В вихудалої до кісток породіллі, яку на вулиці підібрали і до лікарні за свій кошт доправили. Надії майже не було, що дитина жива родиться. Він тоді всю операцію в думці молився, аби дитинка вижила – з непритомної жінки дитина ледве вибралася. А коли породілля до себе прийшла – то лиш плакала: «Чого ви нам вмерти не дали, воно і так з голоду вмре… Це не з тих дітей, що живуть. Для чого ви це?». Тоді йому блискавка в мозку щось перерізала – це не та дитина, яку чекають, яку будуть пестити і з ложечки годувати. Бо нема чим годувати, і нема кому. Тоді молодому лікареві, який вчився, аби рятувати життя, той докір був шоком…
— Я помию посуд, давайте бокал, — спам'ятала лікаря Марія.

****
У довідковому відділі Володимира цікавило загалом дивне питання: сиротинці поблизу. Сказав, родину свою шукає. А що питали його власні дані (які він, звісно, розкрити не міг), то презентував працівниці коробку бельгійських цукорок і добрих цитрин. Тоді пані сказала: найближчий – у Коломиї, завідувач – Равлюк Наталія Теофілівна….
Наталія? Завідує сиротинцем? Почав розпитувати, дізнався – то не просто сиротинець, а здравниця, там лікують хворих дітей-сиріт, хоча приймають і сімейних.
— З домашніми дітками займається молоденька лікарка, Соломія Вакарюк. А з сирітками – сама Наталія. Навіть усиновила одного хлопчика, Влодком назвала, — розговорилася працівниця зрозумівши, що пан знає про кого мова (а раптом ще заплатить?).
Ось і друга несподіванка. Соломія – лікарка… Світ тісний і крутиться, світ тісний.
Відрахував дівчині у віконечку три купюри, і попросив анонімним переказом направити туди гроші. Пані скліпала очима і відправила. Дивний чоловік. Але платить щедро, тому вона і не розпитувала.
****

«Доброї днини, дорогий Артуре. Мені весь світ перевернувся,і я хочу з тобою тим поділитися. Все змінилося відтоді, як ти сказав, що любиш мене. З того самого дня чудеса якісь почалися. Я маму знайшла свою. На тому самому базарі, де ми колись загубилися, і тата знайшла, і сестру. Але їх не на базарі уже, вдома. В здравниці справи дуже вгору пішли – ходжу на сестринську справу, і буду таки вчитися на докторку, тут воно дуже потрібне. Та і мені до душі. А ще, за здравницю: нам прийшли казкові просто гроші від якогось анонімного благодійника, і тепер Наталя і Рузя зможуть прибудувати спальний корпус і нарешті відремонтувати дах. Ти мені казав колись, що неймовірні мрії здійснюються — а воно так і виходить. Тільки ось Наталя мене тривожить – сама все і сама. Вона хлопчика усиновила,і як, ти думаєш, вона його назвала? Влодко! Тепер мене той малюк бісить одним своїм виглядом і ти знаєш, чого… Але не будемо про погане. Давай про хороше: приїзди скоріше на вакації до Коломиї, чекаємо у гості.
Соломія».

****
«Мила моя Соломійко, радий звістці від тебе. У мене все добре і я дуже радий, що ти знайшла свою рідню. Я коли повертався на навчання – намагався згадати, як ми з тобою малими дружили. Ти завжди була найгарніша дівчинка на нашій вулиці, але ти не завжди з нами була, ти звідкись приїхала. І тоді мені пригадалося, як я тебе образив, що поміявся з твого «штири» замість «чотири», і аж Наталя мені потім сказала: Соломія не вийде гратися, бо плаче. І розказала, що «штири» — в горах кажуть, а ти мусіла назавжди звідти переїхати і сумуєш за рідними. Я тоді хоч малий був, але зрозумів. Ти, правда, ще довго на мене супилася. Я хотів тебе перепросити і приніс тобі повний картуз малини, але ти так і не вийшла гратися…
В мене так само все добре – готуюся складати матуру, то трохи мій розум і думки зайняті тим. Як піде все добре – буду доктором права. Я розповів татові про… про тебе і нас. Тато передавав вітання панянці – здається, він схвалює.
Чекаємо вас з Наталею і мамою у гості до нас – скоро позацвітають твої улюблені півонії. Скучив.
Артур».
*****
6.

— Пусти, мене, пусти… — чувся п'яний віддих.
Коли Наталя підбігла на крик, якась жінка спливала кров'ю, за рогом сховалася постать чоловіка.
— Що вам є? Наталя завдала жінку на плечі і стала провадити до шпиталю.
— Обікрали, — відкашлюючись, пояснювала ледве жива молодиця.
Наталя раптом зрозуміла: неправильно, неправильно вона все робить, треба спочатку спинити кров. Якби це коло дому – Соломія би зарадила, а в цьому кінці міста найближче її хіба в шпиталь. Але … чим спинити? І ніч. А жінка стікає кров'ю. Єдиний вихід – зняти свою одіж. Страх за чуже життя додавав сміливості. Довго не думаючи, пірвала на собі тоненьку блузку (матерія якраз добра), лишилася в самій грубій камізельці. Лиш би допровалити, Боже. А як її хтось напівголу таку перестріне? А не перестріне, обійдеться.
В шпиталі черговий лікар очам своїм не повірив: роздягнена одна жінка несла п'яну і криваву іншу жінку. Але прийняв, збив незнайомці жар і дав кровоспинне.
— Я дам гроші за неї, — незнайомка в камізельці витягла монети і простягла лікареві.
— Ви їй родичка? – спитав для запису в картку.
— Ні, вперше бачу.
Це здивувало лікаря. Здивувало і те, що вона прочергувала всю ніч коло жінки, аби впевнитися, що лікарі поможуть. І те здивувало, що вона власну одіж порвала на бинти і не побоялася нічним містом піти так. Коли вона вмилася і одягла його халат (би хоч додому дійти) – роздивився, що це красива жінка. З правильними і дуже м'якими рисами. І лагідна.
— Як вас звати?
— Наталка.
— А мене Сергій, — посміхнувся м'яко. — Ви ще прийдете жінку провідати?
— Прийду, — посміхнулася і подивилася в очі.
Приходила не раз і не два. До жінки. Дізнатися, як вона. Жінка видужувала потрохи – сказала, що її звати Килина і все дякувала Наталці, що не лишила її там. Правда здоровою жінка також не робилася — гарячка продовжувала її їсти день за днем. Тому Наталя приходила постійно — бо боялася за молодицю, що так довго не видужує. Десь на треті відвідини доктор Сергій непомітно для пацієнтки взяв Наталку за руку і вклав туди записку «Я знаю, де смачна кава. Чекатиму вас у парку на третій лавочці».

****
Володимирові не спалося. Вітер пробирав фіранку так, ніби за нею хтось дихає. Сива кімната від досвітнього світла робилася якась ніби не така порожняя, як вдень. Того сів на ліжку і думав – читання такої пори чогось теж не йде.
Підійшов до вікна. А там місяць – ніби налитий. А з-за гілок… лице показалося. І сива голова з довгим волоссям. Сива, але гарна. Лиця роздивитися майже не міг, бо силует повільно розвернувся і пішов собі садом.
Це хто? Володимир накинув халат і як був – через вікно скочив, аби не пробиратися коридорами. Невідома особа повільно ішла, а Володимир, хоч і біг – наздогнати її не міг. Сіла, розвернена спиною, в плетенее крісло альтанки і стала хитатися.
Подивившись на руку, Влодко сполотнів: мама! Мимин перстень з хрестиком. Хотів підійти до крісла так, аби побачити обличчя силуета, але ноги вже не слухалися.
«А-а, а-а, а… ззіла гава барана… А ту гаву пси-пси… Ти, Володьку, спи-спи..»…
— Мамо, мамочко!
— … ти, Володьку, спи-спи….
Кліпнув очима – порожнє крісло. Хитається. Він до крісла – а там перстень з хрестиком і круг нього роса нічна. Чисто так, ніби хтось наплакав…
— Мамочко, мамко моя! Не тікайте хоч тепер!
Пробував згадати молитву – ту, якою просив тоді, аби Бог маму вернув. І йому здавалося, що ще трохи – і мама вернеться. І все буде інакше…
… Володимира Поліха знайшли неживим під вікнами його будинку. Для слідства було загадкою, чому він вистрибнув з вікна першого поверху і розбився. Медичний висновок дивував ще більше: чоловік помер ще до контакту з земною поверхнею.
****

Студеної ночі Дарці не спиться. Сад повіяв росою – схотілося вийти до нього і подихати. Навіть не загорталася – так, у сорочці, і пішла. А нічний сад тримав росу — в кожнім листочку. Долонею дотулялася – та роса падала, і Дарка у ній вмивала і лице, і аж душу. Небесний місяць показався май більше д'ній – молодився. Молодиця милася при тому світлі яблуневою росою і дуже їй хотілося цю ніч собі в думці затримати – чисту таку.
Не спам'яталася, як і Павло її з-за дерева показався, і як гладити за шию став, волосся поправляти ніби. А геть відтак над ними світив місяць – чистими від студеної роси, свіжими від такої ночі. Бігли двоє до хітанки – ніби діти малі: поки ніч і зірки, нікому їх не видко. І не треба.

****
— Соломі', спиш? – Ярина розвернулася в той бік, де спала сетра – поки та не поїхала в своє місто, хотілося наговоритися.
— Одним оком, — посміхнулася. – Яра, я тебе питатися щось мала.
— То питайся.
— Мені мама наша розказада за той камінь. Ну в лісі. А відведи.
— Добре – завтра рано встанемо і підемо. А нащо тобі?
— Розумієш, мені… дивно тут. Я стільки між вами не була, що тепер у горах – як в гостях. Я вірю в особливі, інакші місця. А мені сказали – воно таке. Я полежу, припаду до землі – і мені стане легше.
— Там не можна просто так лежати. Чи тобі мама не все сказала?
— Все. Але може то лиш тобі так показалося.
— Чого лиш мені?
— А може ти – інакша, як я… Але я дуже хочу туди. Мені… мені тяжко пояснити.
— Або не це. Або ти хочеш видіти, як то сталося. Як тебе загубили.
— І це хочу.
— І не боїшся?
— І не боюся.

… Коли вони піднімалися в горб, ні одна не знала, що то за дорога. Вони не знали, хто ще нею ішов, крім них. А ішла нею їхня мама Дарка колись. За Калиною. Коли вбити її хотіла. Цею самою стежкою.
— Можеш лягати, — сказала Ярина, коли сестри прийшли. – але дай мені руку, тут берег.
Хоч Соломія і дала руку – пальці від хвилювання геть змокріли. Ярі було трохи страшно від того, як Соломія нависла над пропастю, але старша сестра припала спиною до землі і дихала.

… Через хвилини дві сон правда показуватися став. Якась виразна така, чорнява молодиця лежить на ліжку, а кімнатою вітер гуляє. Молодиця пітніє, душиться від гарячки і нічних страхів і кличе якогось Павлика, але приходить лікар. З… Наталкою, і прикладають їй компреси. Молодиця губами збирає воду з тканини, але спрага не тамується – ще хоче. І говорити зачинає… що все життя загубила їй дідча хітанка і чужий чоловік, і жінка його, яка виманила її в горби.
А далі та молодиця ніби змінилася. Стала схожа на… змію. І стала казати, що вона той гріх, який має гніздо в кожній хаті. А далі молодиця знов зробилася собою… «Не вбила правда… Не вбила… роздушила…Його любов мені – змія троєна… А він не винен, він не винен…» Соломія далі бачила лиш, що темрява в кімнаті стала гуснути, а молодиця чимраз більше задихатися. А Наталка – плакати.

…. Ярина почула, що Соломія сіпається у сні, хотіла другою рукою обхопити її руку, як побачила … писану змію, яка близилася сестрі до ноги. Соломія від її вогкого доторку стрепенулася, пробудилася в одному моменті і … полетіла в бердо. То саме, в яке Калина колись летіла.
Тріск – порвана сорочка зачепилася за щось. Галуза. Соломія спам'яталася і обхопилася за той обламок гілки ще і руками, від сестри відділяло, може, півкрока. Лиш та на землі була, а ця – висіла. А між ними – змія звита.
Ярина з жахом дивилася на плазуна і розуміла: відступиться – сестрі кінець. Не відступиться – їй…
— Сестричко, Яра, дай руку! – просилася Соломія.
— С…с… — сипіла змія…
Якщо закрити очі, пройти попри неї – вона не зачепить… Яра стисла усі страхи в один кулак і зробила крок до сестри. Щекрок. Сестра вхопилася за руку, Ярина – за корінь міцний, і так почала її тягти. А змія обвилася за ногу, Яра затисла зуби: най кусає. Хоть не задурно. Най кусає!
Ще півкрок – і Соломія ступила на ту саму твердь, що і Ярина. І з того моменту нізвідки взялася злива – та така дика, що відгородила на якийсь момент сестер від усього світу – бо не бачили нічого, а відтак так само раптово всілася. Сестри стояли, обнявшись, Яра і за гадину забула – а її… не стало. Не стало змії, лишилися лиш дві дівчині на вершині «сплетеного» горба, який направду міг бути і дуже добрим, і дуже злим…
А серед великого міста останній раз видихнула молодиця. Файна і чорнява, хоть її малюй. На блюдці біля її ліжка набиралися темряви тугі чорні черешні. Молодиці засвітили свічку і виказали при ній «отченаш». А полум'я чогось хиталося в боки – певно того, що покійниця геть замолода…

… Сестри сходили з горба мовчки. Вони нікому не скажуть, що було в лісі, і Соломія може і не питатиметься ні в кого, яку то вона жінку бачила – таку чорну, з очима великими. А Ярина так само не питатиметься нічо. І за змію не скаже. Але розуміли обидві сестри, що усий світ – то і є той «сплетений» горб, де одним дуже добре, другим – дуже зле. Що світ – він взаємний насправді.
І хиткий. Ніби дає в що впертися і навіть трохи політати (як татова мотузяна хітанка в саду) – але він не стоїть на місці. Він носить кожного під кронами садового дерева, з якого рід почався, і доти летиш, поки це – твоя хітанка. Лиш твоя.
Головне це зрозуміти. Добре, якщо замолоду..

Автор фото — Руслан Трач

* Матеріал публікується на умовах ліцензії Із Зазначенням Авторства — Некомерційна — Без похідних творів