Мені так хочеться носити в собі небо. Я прекрасно розумію, що це мрійно звучить, але хоча б його частину, так хочеться. Ех… Одну, малюсіньку частиночку, однісінький клаптик. Але мені вже радісно і приємно, бо відчуваю голубизну одчайдушного срібного марева. Я не можу стримати щастя. Небо — безмежне лігво для пухнастих хмаринок, лоскоче мої спогади та мрії, що десь там поприсідали на дні мого серця.
Я його відчуваю. Воно таке легеньке і просте, чарівне і сором’язливе, розсипає довкола блакитні квіти і нашіптує мені щось на вушко.
Ей, ти небесне диво! Не тікай від мене! Прошу! Запали в мені ввечері сотні зірок, а зранку — доторкнись пухнастою росинкою до кінчика носа.
Марево теплоти в мені, і буде там і надалі, доки я хотітиму відчувати блакитний день щастя!
Я його відчуваю. Воно таке легеньке і просте, чарівне і сором’язливе, розсипає довкола блакитні квіти і нашіптує мені щось на вушко.
Ей, ти небесне диво! Не тікай від мене! Прошу! Запали в мені ввечері сотні зірок, а зранку — доторкнись пухнастою росинкою до кінчика носа.
Марево теплоти в мені, і буде там і надалі, доки я хотітиму відчувати блакитний день щастя!
0 коментарів