Автор ідеї, костюма, тексту-Гордійчук Оля
Фотограф- Трач Руслан
— «Вуйку, а розкажіть нам якусь легенду» — щебечуть малі діти, сидячи на лаві біля старенького дідуся.
— «Що знову про Чорногору?» – сміється дід, дістаючи з кишені люльку.
— «Ні, ні, хочемо щось інше! про це ми вже чули не раз», в передчутті чогось нового лепечуть малі.
— «А хочете оповім вам про річку, де доля живе?» ─ змовницьки каже він дітлашні.
— «Як то так? А що за річка?» ─ захоплено питають.
— «От зараз і почуєте» – закуривши люльку каже дід, і починає свою оповідь.
— Є в нас гора Біла Кобила, на вершині якої розсипане каміння, а підніжжя вкрите густим лісом. Мало хто знає про ту гору, а хто на ній побував, то забути не може і все туди знову піти хоче. Тече під Білою Кобилою невеликий струмочок з кришталево чистою водою. Кажуть в народі, що має він в собі якусь дивовижну силу, бо як нап’ється чоловік води з нього – то на сон клонить, і враз солодко засинає на березі. А як просинається після відпочинку того – то ні втоми не чує, ні – слабості, і відкривається йому знання таємне – спізнає він свою долю.
Колись струмок той був повноводною рікою, що як розлючена дика тварина все змітала на своєму шляху, несла за собою каміння, а вода в ній була брудна та чорна, як то після гірської зливи буває.
А коли хто наближався до неї, ще лютіша і голосніша ставала, виходила з берегів, не підпускаючи до себе нікого.
Недалеко біля річки стояла хатинка, в якій жила родина з маленькою дівчинкою. Жили собі як всі люди, працювали на себе, тішились сонцю і дякували богу за кожен прожитий день. Але біда не оминула цю хату. Одного літнього дня пішла дівчинка по афини, заблукала у густому лісі, а як вернулась – то вже і сказати нічого не могла. Чи злякалась вона когось, чи побачила щось страшне, того ніхто не знає, вмить оніміла дитина, і так ніби й ніколи не володіла словом. Що вже не робили, до кого не йшли батьки – нічого не допомогло.
Побачили родичі, що після тої біди донечка їхня до річки ходити почала, цілий день там сидить, видно, що дитині біля води добре. Не лякає її ні гуркіт, ні нестримна течія — засне собі на березі, під мелодію лісових звуків, а як проснеться, то щось наче й говорить з водою, сміється, не один хто проходив поряд — краєм ока таке бачив.
Отак ходила, ходила аж одного дня не повернулась додому. Шукали її люди пару днів, але ні сліду не було — так наче вода забрала. З того дня річка зміліла, стала спокійною, а її води очистились. А після того щось дивне відбувалося біля струмка.
І почали люди переповідати дивовижні історії – як ото випив хто води, вмить засинає – і так ніби попадає в невідомий світ: дно водойми світиться веселковими кольорами, вітер теплом дмухає, приємно овіває солодкими запахами трав, і дівчина з води виходить назустріч. Світиться вся, наче промінь сонця пробивається крізь хмари — звертається до свого гостя по імені, вітається – все-все вона знає про людину, і розказати може немало цікавого. Бере чоловіка за руку, веде за собою у воду – навколо ходить, розказує про родину його, минуле і майбутнє роду, а руками над головою водить і наче нитки випрядає, а при цьому каже: « Ця нитка – то твоє життя, а та – то родина, а ці дві — біда і хвороби, а та – щастя...». Крутить ті нитки в руках, вивчає, доплітає де треба, і все промовляє:
«Нитка до нитки – то твоя доля,
Прийшов до мене – я допоможу,
Біду обріжу, щастя дов’яжу,
Маю для ниток від Бога пряжу»
Дістає вона ножиці з дна ріки та й відрізає нитки, але тільки ті, які цій людині є зайвими. Комусь нитку хвороби — ріже, а комусь і нитку – життя рідної людини. То вже від людської долі залежить. Сідає на камені, і сплітає все, що залишилось в міцну косу — щоб не порвалась.
Та й каже — «Це твоя доля, прийми її» — бере чоловіка за руку і зав’язує навколо ту косу.
Посміхається приязно і зникає у воді, наче й не було.
А подорожній просинається, вмиває лице холодною джерельною водою, та й іде з новими силами куди йшов.
І тільки дивується згадуючи той сон, а може й не сон…
Фотограф- Трач Руслан
— «Вуйку, а розкажіть нам якусь легенду» — щебечуть малі діти, сидячи на лаві біля старенького дідуся.
— «Що знову про Чорногору?» – сміється дід, дістаючи з кишені люльку.
— «Ні, ні, хочемо щось інше! про це ми вже чули не раз», в передчутті чогось нового лепечуть малі.
— «А хочете оповім вам про річку, де доля живе?» ─ змовницьки каже він дітлашні.
— «Як то так? А що за річка?» ─ захоплено питають.
— «От зараз і почуєте» – закуривши люльку каже дід, і починає свою оповідь.
— Є в нас гора Біла Кобила, на вершині якої розсипане каміння, а підніжжя вкрите густим лісом. Мало хто знає про ту гору, а хто на ній побував, то забути не може і все туди знову піти хоче. Тече під Білою Кобилою невеликий струмочок з кришталево чистою водою. Кажуть в народі, що має він в собі якусь дивовижну силу, бо як нап’ється чоловік води з нього – то на сон клонить, і враз солодко засинає на березі. А як просинається після відпочинку того – то ні втоми не чує, ні – слабості, і відкривається йому знання таємне – спізнає він свою долю.
Колись струмок той був повноводною рікою, що як розлючена дика тварина все змітала на своєму шляху, несла за собою каміння, а вода в ній була брудна та чорна, як то після гірської зливи буває.
А коли хто наближався до неї, ще лютіша і голосніша ставала, виходила з берегів, не підпускаючи до себе нікого.
Недалеко біля річки стояла хатинка, в якій жила родина з маленькою дівчинкою. Жили собі як всі люди, працювали на себе, тішились сонцю і дякували богу за кожен прожитий день. Але біда не оминула цю хату. Одного літнього дня пішла дівчинка по афини, заблукала у густому лісі, а як вернулась – то вже і сказати нічого не могла. Чи злякалась вона когось, чи побачила щось страшне, того ніхто не знає, вмить оніміла дитина, і так ніби й ніколи не володіла словом. Що вже не робили, до кого не йшли батьки – нічого не допомогло.
Побачили родичі, що після тої біди донечка їхня до річки ходити почала, цілий день там сидить, видно, що дитині біля води добре. Не лякає її ні гуркіт, ні нестримна течія — засне собі на березі, під мелодію лісових звуків, а як проснеться, то щось наче й говорить з водою, сміється, не один хто проходив поряд — краєм ока таке бачив.
Отак ходила, ходила аж одного дня не повернулась додому. Шукали її люди пару днів, але ні сліду не було — так наче вода забрала. З того дня річка зміліла, стала спокійною, а її води очистились. А після того щось дивне відбувалося біля струмка.
І почали люди переповідати дивовижні історії – як ото випив хто води, вмить засинає – і так ніби попадає в невідомий світ: дно водойми світиться веселковими кольорами, вітер теплом дмухає, приємно овіває солодкими запахами трав, і дівчина з води виходить назустріч. Світиться вся, наче промінь сонця пробивається крізь хмари — звертається до свого гостя по імені, вітається – все-все вона знає про людину, і розказати може немало цікавого. Бере чоловіка за руку, веде за собою у воду – навколо ходить, розказує про родину його, минуле і майбутнє роду, а руками над головою водить і наче нитки випрядає, а при цьому каже: « Ця нитка – то твоє життя, а та – то родина, а ці дві — біда і хвороби, а та – щастя...». Крутить ті нитки в руках, вивчає, доплітає де треба, і все промовляє:
«Нитка до нитки – то твоя доля,
Прийшов до мене – я допоможу,
Біду обріжу, щастя дов’яжу,
Маю для ниток від Бога пряжу»
Дістає вона ножиці з дна ріки та й відрізає нитки, але тільки ті, які цій людині є зайвими. Комусь нитку хвороби — ріже, а комусь і нитку – життя рідної людини. То вже від людської долі залежить. Сідає на камені, і сплітає все, що залишилось в міцну косу — щоб не порвалась.
Та й каже — «Це твоя доля, прийми її» — бере чоловіка за руку і зав’язує навколо ту косу.
Посміхається приязно і зникає у воді, наче й не було.
А подорожній просинається, вмиває лице холодною джерельною водою, та й іде з новими силами куди йшов.
І тільки дивується згадуючи той сон, а може й не сон…
0 коментарів