Хто би знав, що тій жінці в голові. Сама чогось надумала – сама тим і гризеться. А весна, певно, для того і прийшла, аби дихати стало легше і знайшлися сили взятися за щось нове. В Нелі уже багато тих гобеленів, у одній малій хаті і нема де скласти їх, але робила не для себе. Робота добре трамбує думку, як би не було гірко, того вона береться ткати.
Верстат ніби дихає, нитка основи підкладається і стає частинкою тла, нитки нема вже. А Неля тче і думає.
Чого людину оцінюють за її родоводом? Друге-третє коліно (яке ще і ровесники добре пам’ятають) – то задана нитка основи людини. Чия мама кухарка – ту відмалку уявляють біля мисок, а чий дід злодієм був – того в домі не з великою охотою приймуть. Чого так? Людина ж на світ родиться чиста, і все, що відбувається далі – то вона, а не її родичі. Неля подивилася, як чітко і чіпко нитки піткання затискаються і вплітаються в загальне тло. Як човник верстата бігає, і виходить давно заданий малюнок. Неля зрозуміла, що є щось таке, що людина приносить з собою у світ десь глибоко в пам’яті, глибшій за людську: її ноги пам’ятають батьківські сліди, але можуть ними піти, а можуть і ні…

— Я з вами, я з вами!, — маленька веснянкувата Нелька бігла за компанією сусідів, і від її бігу обруч спадав і насувався на носа.
— А ми нікуди не йдемо, — криво посміхнувся Степан. – Ми так, недалеко…
— А… а ви мали на камені йти, там саламандри позаводилися. Ви самі казали.
— Ні, не йдемо, — відсміювався сусід. Ми тобі скажемо…
Нелі стало ніяково. Що бігла за ними, що вона весь час за ними бігає, а вони просто не беруть у свою компанію.
— А чого ви так, ми ж якраз на саламандри, — вже коли відійшли, перепитав Митрик.
— То ж Німчучка, ти що…
— То й що, що Німчучка, ми ж сусіди. Вона така сама, як ми. Чого ти?
— Ну то іди з нею, чого за нами попхався? – Степан не знав, як то пояснити, чого Нельку всі обминають і ніхто з нею не грається.
Просто Німчуки – ну які з них газди. Це хлопчик завжди чув дома, що у сусідів «усе не слава Богу». Ну в усіх машина, хата двоповерхова там, гроші заробляють, а Німчуки не подібні на своїх сусідів. Їх хатчина ніби втопилася між сусідськими будинками. З ними віталися, але в гості не ходили, та і до себе не запрошували. Якось так воно. Малий Степан того всього не розумів і не треба йому того було, знав лише, що Нелька повільніше всіх бігає і не може дати здачі, сваритися вона також не вміє і вся така незграбна, що… нецікаво з нею. А і правда, що їй робити в хлопчачій компанії?
Нельці було боляче. Бо ніхто і ніколи не брав її дивитися на ящірок. Бо в м’яча грала з стіною. І ніхто її не вчив плавати, літати на тарзанці – от ніхто.
В дитинстві насправді багато часу – і не відразу знаєш, чим його заповнити. Дівчинка взялася за нитки. Яскраві бабчині мотки спочатку зацікавили кота – він став перекидати їх лапками і борсати. А коли Неля роздивилася, що з тими нитками робить бабка, як ціла картина виходить – отоді стало цікаво.
«Як ти уже взялася і розділила нитки – ти вже не зміниш заданий малюнок», — все казала бабка Текля. «… ти вже не зміниш заданий малюнок», — в двадцять ці слова Неля повторила в пам’яті цілком інакше – їй, молодій жінці, яка думає про долю, вони здалися безнадійними якимись.
Бабки більше нема. Неля сидить не збоку, а за верстатом, бігають і сплітаються кольорові нитки. Понеділок.

***
— А за цю картину, Неллі, тобі і ордена мало, — директор галереї розглядав нову роботу. Купує, точно.
— Це не картина, — заперечила сухо дівчина. – А я не Неллі.
— Не картина?
— Картину малюють на чистому полотні і в будь-який момент можна змінити все. Гобелен тчуть за заданим ескізом. Там майже нічого змінити не можна.
— Я от не зрозумів, до чого зараз твоя філософія ця вся. Тобі потрібно, аби я купив картину?
— Це не картина,і мені від час нічого не потрібно.
— Слаба на голову, — розвернувся і вийшов.
Гобелени – то трохи діти. Не народжені, але рідні. Неля дуже ревно оцінювала того, хто полакомиться на її роботу і захоче придбати. Оцінювала. І коли твір хочуть купити лиш того, що там «дівчатка ухх», а то насправді танець жіночих душ, Нелі стає ні в сих ні в тих. Ніби ото її роздягли і дивляться. Не на душу.
Свіжого ранку якісь виразніші думки, коли прокинутися вдосвіта – дня стає на все, що хотілося. І тоді життя більше не біжить, і тоді дається в руки той час, тоді все якось у своєму руслі. Неля сиділа край чистого і холодного струмка і думала. Вода хлюпоче – ніби по душі, неможливо не впустити у себе цей звук.
Є щось ще, щось інше – той звук доходить лиш відголоском, але він є. Коли Неля вслухалася, зрозуміла, що то стогін. Сторожке вглядання вивело до кущів, звідки стирчала людська рука і поволі ворушила пальцями…
— Що вам є, чоловіче?
— ….
Ворушив щось сухими і скривавленими губами, Неля нічо не розуміла, але розуміла, що зле. Коли поприкладала до губ і чола йому змочену кофтину – чоловік потрохи говорити щось пробував – де він, питав. А Неля лиш думала, хто би то мав помогти вивести його в горб – а там хата її недалеко, лиш би хтось зустрівся. Того лишила чоловіка, і стала кликати на поміч. За хвилин п’ять почула тріскіт галузи, а звідти голова Митра показалася – дров якраз рубав.
— Чого кричиш – вовки присіли? – Митро підсміювався і потрохи підцюкував сокирою по сухій галузі.
— Поможи, Ми’. Добрий ранок.
— І тобі дров навозити?
— Та не до сміху. Там чоловік.
— Ох нічо’ собі… А хто його так, — поли підійшов ближче, аж шапку з руки випустив.
— Не знаю, знайшла вже таким. Допровадь його до мене, дуже тебе прошу. Я сама правда не можу.
— Ти ж його не знаєш. Йому лікаря треба.
— І куди ти лікарів викличеш – у лісові зарослі? Я все перевірила: струсу в нього нема, хребет в порядку. Зрушити з місця можна. Він крові багато втратив, його хтось підрізав. Не можна йому тут, та ще на холодній землі.
— Та про мене… — завдав чоловікову руку на плече, Неля стала з другого боку і попровадили.
****
— І дайте мені номер, щоби я подзвонила і дізналася про нього, — випитувала в старшої лікарки з блокнотом.

— А хто він вам?

— Ніхто. Але раз я бачила його при смерті – маю впевнитися, що він вижив.

— Добре. А з рідних його нікого не знаєте?

— Та я і його не знаю. Але аби турбуватися про людину – хіба її обов’язково знати?

Лікарка здвигнула плечем і відірвала аркуш з написаним номером. Коли «швидка» від’їхала, Неля набрала олівців і знову взялася за ескіз. Сьогодні хочеться дуже виткати щось таке тепле і світле. Але спочатку обов’язково то намалювати і зрозуміти, що за чим піде.
А ще краще малювалося після теплої купелі і горняти молока. Тоді олівець так легенько ковзав і так точно все передавав, що Неля вже до обіду взялася за нитки, верстат підпустив і слухався. Стук у двері. Не чекала ніби нікого.
— То я, Степан.
Дивно, ніколи ж у гості не заходив. Треба, певно, чогось… Заросла щетина, масні кучері, п’яний подих – перша думка вказала Нелі, що як звіра, таких людей боятися треба. Неля не послухала тої першої думки – то ж сусід.
— Слухай, Нелько, а маєш півсотку позичити?
— Маю, заходи, — впустила сусіда і пішла до сховку.
— Може і молока квасного маєш? Голова після вчорашнього тріскає…
— Зараз принесу. Але чого ти дома не напився?
— Тобі шкода чи шо?
— Та не в тому річ – знаєш же, що я не скупа. Але ти так направці говориш, що тебе голова з перепою болить, ніби то все нормально.
— Нелько-Нелько… Того ні один хлоп тебе не хоче, що ти …, — махнув рукою.
Чуть не сказав «слаба на голову», але подумав. Неля вернулася з кухлем кисляку.
— Цей, а знаєш шо… Чув у тебе гості були тут.
— То не гості. Чоловік мав рану велику. Я найшла його в лісі і тут він був, поки лікарі не приїхали.
— А до себе хоть прийшов?
— Прийшов.
— І говорив?
— Говорив. Про хрестик і зелений камінь. І за якогось чоловіка – повторював «… пан, пан..», а який пан – не казав.
— А, ясно… Ну давай…
— Що дати? А, гроші, точно… Будь тут, я зараз.
Як тільки Неля відвернулася до шафи, аби взяти півсотку, як Степан з розгону вдарив її чимось тяжким, а зразу за тим ще раз…
****
Митро намотував ланцюг на руку, поки корова не опинилася близько, а тоді поволеньки її справив, куди має йти. Треба би Нельці трохи дров дати – він коли був у неї (може перший раз, відколи не дітлахи), то подивився, що дров у неї на два рази. А вона ж така, що не скаже…
Світла горять, хоч біла днина… «Неля… Неля», — тихо. Агій, де ділася так зранку… І двері відкриті. Ночувала з відкритими дверима, геть удуріла?
Боже святий… Нелько, то хто тобі голову проломив? Нелько нерозумна… По майже затканому гобеленові розтеклася присохла кров…
****
— І скілько ти хочеш за цей перстень?
— Дві сотки дасте – ваш.
Степан приглядався до діда, той щось подумав і витяг гроші з полярця:
— Дам.
Ну і все, а ти боявся – будуть розпитувати, не дадуть зразу гроші. Все – амба, як кажеться. Степан ішов весняною асфальтівкою, яка лишень висохла, і намугикував. День йому вдався.
А дід розглядав тьмяний перстень, на якому великий зелений камінь прикривав срібний хрест. Звідки в того лайдака може бути коштовність? Старий майстер за свої сімдесят уже впевнився: силу дають лиш чисті гроші, а цей перстень треба добре відмити, аби можна далі на палець. Того діяти треба швидко.
— Алло, міліція? Ломбард «Гарантія» турбує. Був у мене один клієнт…
Степана знайшли буквально за півдня. Бо половину грошей пропив, а п’яний з міста нікуди не хотів іти, а так і заснув на лавці – хто його не будив, тих він посилав до дідька…
****
Митро подав Нельці кружку молока – вона на котятко подібна, коли п’є.
— Ти чого його в хату пустила?
— Я не звикла про людей зле думати. Спочатку вірю, а потім вже відчуваю – добра людина чи зла.
— Не так – спочатку віриш, а потому тобі дають по голові, — посміхнувся по-доброму. — Дивна ти, Нелько, правда. А, мав сказати: той чоловік – ну той, що ми до нього дохторів кликали – вижив, добре все. За Степана питав. Вони знайомі, уявляєш – цей пан дорогу питав, той провадив, а подивився на перстень – завів у ліс, та й… І за тебе той пан питав. Питав, хто ти така. Я розказав.
— Що розказав?
— Що робиш картини сама.
І Неля не розсердилася на «картини» — Митро не до кінця розуміє, що вона робить, але знає, що то гарно. А як воно називається – яка йому різниця.
— Я цей… Я спочатку подумав, що ти слаба, чесно. Бо ти віриш і помогаєш. А тобі від того нічо. Може, Нелько, так і треба. Ти, головне, виздоровлюй. А я завтра ще прийду. Чула?


0 коментарів

Залишити коментар